Збулося!.. П’ятдесят років ішли ми до цієї події. На цьому тривалому шляху були і радощі досягнень, і біль непоправних втрат, і різні життєві випробування. І все-таки до цієї зустрічі однокласників багато хто прийшов з повними «рюкзаками» спогадів і доленосних подій.
Та воно інакше й бути не могло! Адже ще в школі, у ті далекі 50-ті роки вже минулого століття, весь наш клас відрізнявся і особливою працьовитістю, і високим запалом, не поступаючись ні в чому навіть старшокласникам. Чи то навчання, збирання металобрухту, організація культурних заходів, випуск святкових стінгазет.
А виходило так тому, що у нас був чудовий класний керівник – Е.М. Левіна, яку добре знають школярі не лише в Арцизькому, але й Тарутинському районі. Був математик Б.Т. Каліванов, викладач російської літератури К.Г. Чумак, був турботливий директор Н.П. Кобелецький. Як сказав поет, «иных уж нет, а те – далече».
Але троє із цієї когорти і сьогодні живуть у Новій Іванівці. Це справжні місіонери, які приїхали на початку п’ятидесятих до майже безграмотної Бессарабії нести знання і дітям, і дорослим. Це З.А. Потапова (Веретенникова), її чоловік В.І. Потапов і добрий друг дітей і дорослих Н.Н. Гончаренко. На жаль, здоров’я не дозволило їм сісти з нами за святковий стіл. Але їхнє благословення ми одержали, а замість цього ще раз запевнили в нашій вдячності і подяці за набуті знання.
У школі нашим гімном стала пісня «Марш ентузіастів». З неї ми починали кожен серйозний класний або загальношкільний захід. Слова «мечта прекрасная, еще не ясная уже зовет меня вперед» стали стимулом для подальших дій. І відразу після одержання атестатів зрілості всім класом вирішили їхати... на цілину. Але райком комсомолу відмовив у путівках: нам не було вісімнадцяти років. Та й гроші на валізи теж не у всіх батьків були. Адже багато хто з нас жив в бідних колгоспних родинах. Такі реалії, і в пам’яті вони теж залишилися назавжди.
А перед останнім дзвінком знову наважилися випустити особливу стінну газету. Там кожен з нас був зображений «у костюмі» своєї майбутньої професії. Нібито навколо особливих оракулів і не було, але потім багато з тих припущень цілком підтвердилися.
Володя Стоянов справді став інженером-будівельником. Більше того, сьогодні він – професор Одеської академії будівництва і архітектури, обраний академіком галузевої академії наук України.
Двоє наших нерозлучних друзів, два Івани – Парфіров і Карапетров справді стали зв’язківцями. Перший всю трудову діяльність присвятив місцевому ЛТУ, а другий, після закінчення Одеського інституту зв’язку, був направлений до далекої Уфи. Він і зараз там працює, забезпечуючи зв’язком знамениті нафтопроводи Росії. Майже три тисячі кілометрів подолав Іван Карапетров у ці дні, щоб тільки побачитися зі своїми однокласниками. Така вона, сила солідарності, закладена ще в юні роки.
Понад 40 років віддала школі Женя Іванова. Останні кілька з них працювала директором Ярівської середньої школи Тарутинського району. Нелегка доля склалася у цієї жінки, але вона все подолала. І сьогодні її гордість – четверо дітей, вісім онуків і перший правнук. Так що є кому передати свої «секрети» педагогіки.
А Дмитра Стойкова однокласники не бачили з останнього дзвінка. Він виїхав навчатися до Білгород-Дністровського рибного технікуму і... зник з обрію. Виявляється, після навчання потрапив на Далеку Північ, рибалив довгі роки за полярним колом у морях і океанах. За цей час чотири рази плавав навколо земної кулі, побував у багатьох країнах світу. А «знайшли» ми його в місті Ізмаїлі, куди він переїхав жити після виходу на пенсію. Потягло все-таки до рідних місць. Але й тут він – активний бізнесмен, з роботою не розстається.
Сьогодні мої однокласники живуть у трьох різних державах. У Росії, далекому уральському місті Нижньому Тагілі, прописався наш староста Ілля Недельчев, який став інженером-механіком. У Кишиневі живуть ще два однокласники – інженер-хімік Настя Кіскіна і лікарка Юлія Драганова, а в Тирасполі – інженер-будівельник Жора Терзі. У стольному Києві живе ще один педагог – Маша Іванова.
А в Одесі осіли троє: уже названий професор Володимир Стоянов, відома всім зв’язківцям області Ганна Поглубко і автор цих рядків. Мене в тій згаданій стінгазеті намалювали з фотоапаратом через плече. Я і сьогодні ані на день із ним не розстаюся. Деякі знімки про нашу зустріч пропоную читачам.
…Зустріч була багата на розповіді і спогади. Кожен не просто «звітував» перед однокласниками, але й наводив стільки незвичайних, неординарних фактів, що почуття гордості за своїх однокласників, яке охопило кожного у цю хвилину, одержало цілком реальні підтвердження. Ми-таки чогось домоглися!
Були й сумні хвилини на зустрічі. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять дев’яти своїх товаришів, які передчасно покинули цей світ. Але й вони залишили свій слід на землі, своїх нащадків – дітей і онуків.
Були і ті, які через хворобу, вікові недуги не змогли розділити із друзями ці радісні хвилини. Але ті, хто прибув на цю зустріч, ще раз переконалися: відвідали ми цей світ для добра і щастя. А чого ще бажати?!
