Уже в самій назві цієї школи закладено трагізм буття 82-х її вихованців, оскільки називається вона «Спеціальна школа-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку і для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування». Що можуть і здатні зробити її педагоги і все наше суспільство, щоб підготувати цих дітей до самостійного життя, щоб навчити їх виживати в нашому економічно і соціально ще такому недосконалому суспільстві? Саме над цим і розмірковує наш спеціальний кореспондент, який нещодавно ознайомився з діяльністю спецінтернату.
На перший погляд, ні зовнішнім виглядом своїм, ні тим, як вони поводяться на просторому подвір’ї, в коридорі школи чи навіть у її класах, вихованці цього інтернату майже нічим не відрізняються від своїх сільських ровесників. І лише ознайомившись з “особовими” справами, віднаходиш те, що неминуче споріднює їх між собою і навічно виокремлює з-поміж решти суспільства – серйозна, невиліковна хвороба, і так само серйозне невиліковне сирітство. Без наявності цих двох – медичного і соціального – діагнозів, потрапити сюди, у типову багатоповерхівку на околиці села Піщана, що на Балтщині, дитина не може. Але й уникнути цього закладу теж не може, принаймні не повинна, задля її ж таки виживання.
Якщо ви звернули увагу, я сказав: “виокремлює” з-поміж суспільства, але... не відокремлює від нього. Більшість випускників цього дев’ятикласного закладу згодом отримують певні професії, працюють на виробництві, створюють сім’ї, народжують і виховують дітей. Інша річ, що коло професій, для них дуже обмежене, сфера виробничої діяльності – задля їхньої ж безпеки та безпеки оточуючих – обмежена ще більше, а діти, яких вони народжують, на жаль, у більшості випадків успадковують їхні ж таки діагнози. Але так вже складається їхня доля, і власної їх провини в цьому нема.
Звичайно ж, про класичну шкільну науку в спецінтернаті не йдеться; звичайно ж, вихованці його навчаються за спеціальними програмами, якими передбачено давати їм хоча б основи грамотності. Проте педагоги ніколи не забувають тієї простої істини, що основи багатьох шкільних наук їхні вихованці мають право забути, крім однієї – науки виживання!
Це в якійсь іншій, звичайній, школі добре, по-найсучаснішому обладнана типова кухня типової, більш-менш заможної родини, могла б сприйматися, як куток для гуртка юних домогосподарок; а тут, у спецінтернаті, заступник директора з виховної роботи Валентина Федорівна Груценко демонструє кухню, як один із провідних навчально-виховних класів. Тому що абсолютна більшість цих сиріт ніколи в житті не бувала на домашніх кухнях і ніколи не бачила ні цих кухонних стінок, ні мийок, ні всього іншого; тому що для цих дітей з вадами розумового розвитку чимала проблема – розібратися в тому, як, хоча б в принципі, слід користуватися холодильником, газовою чи електроплитою, іншими приладами та пристосуваннями.
Якби в якійсь іншій школі запровадили власну валюту – «рублики», це теж було б сприйнято, як гру на один вечір, або на час якогось заходу. Та коли педагог-організатор Ніна Семенівна Яремчук засновувала в просторому «кабінеті інтернатського самоврядування» свій «монетний двір», з випуском комп’ютерних «рубликів-гривників», їй, на відміну від колег із звичайних шкіл, ішлося не про таку собі організацію дозвілля, а про серйозне, життєво важливе введення своїх вихованців у ще одну сферу суспільного життя, у ще одну площину їхнього майбутнього виживання. Так, це справді гра, але гра… в життя і на виживання. Ось чому в інтернаті існує своє «бюро працевлаштування», завдяки якому кожен учень може підібрати для себе дуже відповідальну посаду: помічника прибиральниці, помічника бібліотекаря, помічника двірника, помічника прачки чи помічника кухонного працівника.
Мало того, в інтернаті діє, теж умовний, «Козацький банк», куди діти можуть покласти на власні рахунки зекономлені «рублики». При цьому їм довго і терпляче пояснюють суть подібного закладу, і привчають проходити через усю процедуру покладення грошей на рахунок і знімання з нього. Нещодавно хтось із найкмітливіших вихованців з’ясував, що в справжніх банках на вклади нараховують відсотки. А в їхньому – ні. Зчинився такий собі «бунт вкладників». Когось іншого він засмутив би, але тільки не новоявленого «банкіра» Ніну Семенівну, яка про відсотки просто забула. Вона ж рада, що вихованці засвоїли і такий складний для них нюанс. Адже за стінами інтернату їм не раз доведеться мати справу з банківською системою. Як і з органами влади та місцевого самоврядування. Ось чому в інтернаті діє свій орган самоврядування у вигляді козацької дружини (за зразком колишньої піонерської) ім. Б. Хмельницького, на чолі якої стоїть зараз старшокласниця Інна Косенко. І діє тут центр порядку і праці, активісти якого і самі привчаються до праці та порядку, і дбають про належне ставлення інших; а ще тут діє центр бережливих, центр здоров’я та способу життя; центр культмасової роботи і навіть прес-центр.
Вчитель образотворчого мистецтва Андрій Скрипник показує мені малюнки деяких своїх вихованців, діагноз яких не заважає проявлятися їхньому мистецькому талантові. Справжніми художниками виростають семикласниця Галина Усаченко, шестикласник Михайло Кабаченко та деякі інші його вихованці. Окремі роботи учнів інтернату вже були відзначені на районному та обласному конкурсах шкільних робіт з безпеки дорожнього руху. Але є проблема: робіт набралося чимало, і було б добре, якби вдалося десь в Одесі влаштувати благодійну виставку-продаж їх, причому доставку робіт й авторів інтернат бере на себе.
Досвід показує, що переважна більшість випускників інтернату врешті-решт осідає в селах, ось чому директор інтернату, досвідчений педагог Дмитро Іванович Сікорський з такою гордістю показує невеличку шкільну ферму, де рогата худоба представлена однією красунею-теличкою. Зате вона тільна, і в школі чекають на появу теляти, як на визначну подію, оскільки це дасть змогу ознайомити вихованців з усім природним процесом: від появи теляти – до його вирощення та перетворення на корову, а головне, тут навчають доглядати і за телицею, і за конем та двома свиноматками. Не тому що наявність цієї живності щось там визначає в раціоні інтернатівців, а тому, що міні-ферма стала прообразом того домашнього господарства, яким з часом її випускникам доведеться займатися.
Ну а щодо раціону, то я побував на продовольчому складі школи, на кухні, бачив меню п’ятиразового харчування вихованців і розмовляв з педагогами, вихователями, господарськими працівниками і з самими дітьми. До честі директора інтернату Д.І. Сікорського та всього колективу, вихованці інтернату тут завжди ситно і, згідно з калорійно-вітамінними канонами, нагодовані, добре одягнені й оточені турботою. В школі є новенький автобус, який дозволяє здійснювати колективні виїзди на екскурсії, на природу та за будь-яких інших нагальних проблем; і є вантажівки, завдяки яким вирішуються господарські питання.
При цьому Дмитро Іванович з душевною теплотою говорив про відданих і щедрих шефів школи-інтернату: Служби автомобільних доріг Одеської області на чолі з Михайлом Григоровим; підприємства «Одесавтодор» на чолі з Сергієм Слюсаревим та Балтського райавтодору, очолюваного Сержиком Матевосяном.
Можливо, я сприйняв би його слова лише, як данину поваги, якби на власні очі не бачив обладнані найсучаснішою сантехнікою, з холодною і теплою водою, умивальні кімнати для хлопців і дівчат; наймодерніші душові кабіни та облицьовані чудовою плиткою, санітарно бездоганні туалети. А ще привертає увагу повний набір новенької холодильної техніки на продовольчому складі, добре обладнані кухня та їдальня; тут чудово умебльовано та обладнано медпункт, кабінет практичного психолога, навчальні класи та ігрові кімнати. В класах і кімнатах тепло, дах школи, який тривалий час викликав занепокоєння дирекції, тепер надійно перекрито.
Ясна річ, не обходиться й без проблем: організаційного, соціального та психологічного планів. Скажімо, юрист інтернату Ольга Безугла занепокоєна тим, що, згідно з якимось там юридичними гачками, інтернат втратив право надавати своїм вихованцям реєстрацію (прописку). Але ж у цих дітей-сиріт не існує іншого дому , іншого місця їхнього проживання та реєстрації, а з цим пов’язана низка проблем: адже вихованці мають отримати паспорти, на них слід оформлювати пенсії з інвалідності, різні документи, пов’язані з соціальним захистом. Загалом юрист налаштована оптимістично, у відповідних дозвільних установах Одеси і Балти обіцяють повернути інтернатові право на прописку, от тільки вони з цим не поспішають, а час минає, ось-ось має бути випуск вихованців, яким потрібні паспорти та інші документи.
Згідно з існуючим законодавством, адміністрація школи-інтернату має відстежувати долю та допомагати своїм випускникам у їх влаштуванні в навчальні заклади, в будинки інвалідів, чи у працевлаштуванні впродовж трьох-п’яти років. Для цього дирекція налагодила тісну співпрацю з профтехучилищами Саврані, Теплодара, Біляївки, Кривого Озера та Ісаєвого. Там до випускників інтернату ставляться з розумінням, і якщо вони закінчують училища, то потім здатні працювати на простих роботах: у виноградарстві, в рільництві, на фермах, малярами та штукатурами, дехто навіть отримує дипломи і влаштовується перукарями. І тоді працевлаштуванням займаються вже самі ці профтехучилища.
От тільки закінчувати ці заклади вдається не всім, у декого стан здоров’я погіршується, й вихователям інтернату знову доводиться займатися їх життєвлаштуванням, здебільшого направляючи до «будинків інвалідів». А це теж нелегко. Як нелегко вчителями простежувати долю своїх випускників. Задля цього зараз в інтернаті створюється спеціальна комп’ютерна картотека, завдяки якій в будь-яку хвилину можна віднайти всі дані на учня чи на випускника, та закласти нові відомості про його навчання, перебування, родинний стан, житлові умови.
Якщо для випускників звичайних шкіл останній дзвоник – це радість самостійного життя, то для випускників цього спецінтернату – це здебільшого складна соціально-життєва драма. По-перше, значна частина вчорашніх дев’ятикласників ладна за будь-якої невдачі чи образи повертатися до рідного інтернату, як до рідного дому, до рідної сім’ї-колективу. Й ось тут розігрується справжня трагедія. Так, дирекція прийме цього випускника чи випускницю, нагодує, і навіть дозволить переночувати. Проте вранці все ж таки треба пояснити випускникові, що надалі він не має права залишатися в стінах інтернату; що він зобов’язаний повернутися до училища, до інтернату для інвалідів, або на місце свого останнього проживання...
То може, варто піти на те, щоб у тому ж селі Піщаній, неподалік від школи-інтернату, спорудити інтернат для інвалідів цього ж профілю, тобто по суті для значної частини випускників цієї спецшколи. Це зняло б масу соціально-психологічних проблем, і не доводило б до таких психологічних зривів і драм, які тут відбуваються і які людям з подібним діагнозом категорично протипоказані. Втім, як і педагогам. При цьому ж інтернаті (пансіонаті, чи назвіть його, як хочете) можна було б створити і профтехучилище та виробничий спецкомбінат.
Подібна концентрація дозволила б педагогам і медикам простежувати життєву долю своїх вихованців та пацієнтів, і, водночас, дозволяла б концентрувати в цьому селі відповідні медико-педагогічні кадри. Моя пропозиція вмотивована ще й тим, що в цьому ж селі вже діє «Будинок для літніх людей» (у просторіччі – «Будинок для престарілих»). Я відвідував його, і переконаний, що, після відповідної реконструкції пустуючого двоповерхового корпусу, там можна буде створити спецвідділення для тих випускників інтернату, які досягли поважного, загальнопенсійного віку. Погодьтеся, що в такий спосіб область отримає цілий комплекс закладів для розумово відсталих людей, з відповідною соціально-медичною, пенсійною, виробничою, культмасовою та іншими інфраструктурами. А для колишнього райцентру Піщаної – це ще й чимало нових робочих місць.
Я розумію, що створення такого комплексу – питання не одного дня, але, як стверджують медики, кількість дітей з подібним діагнозом, на жаль, тільки збільшується. Тож ми завжди повинні пам’ятати, що десь там, у далекому, але мальовничому селі Піщаній, існує і такий спецінтернат – який потребує нашої постійної уваги та допомоги, а головне, нашої з вами громадянської відповідальності.
