Напередодні 80-річного ювілею нашого земляка, Героя Радянського Союзу, льотчика-космонавта Георгія Тимофійовича Добровольського, ми, його однокашники, зустрілися у нашій alma mater – школі № 10, колишній Одеській військово-повітряній спецшколі.
Розмовляю з Олегом Миколайовичем КОТЕНКОМ, льотчиком першого класу, майором у відставці, який навчався з Георгієм Добровольським у Чугуївському військово-авіаційному училищі.
– Олеже, наші дороги після випуску у 1946 році розійшлися: ти, Жора Добровольський, Віталій Іващенко, Ігор Кісов, Іван Лисенко, Віктор Корнілов та інші поїхали до Чугуєва, а я, Льоня Тарнавський та інші хлопці – до харківських училищ. Розкажи про ваше навчання у Чугуєві, адже це були довгі чотири роки. Пам’ятаю, я приїздив до вас у 1948-му вже лейтенантом, а вам ще залишалося навчатися два роки.
– Так, вже справді, довгих. Училище спочатку старалося «виштовхнути» групу «старичків», які там «засиділися», а вже потім взятися за нас. А, крім того, специфіка льотного навчання – літаємо тільки влітку, під час погожої погоди, а дощової осені і взимку налягаємо на навчання за партами.
Крім одеситів, до Чугуєва приїхали випускники Київської та Харківської спецшкіл. Спочатку у тербаті (теоретичному батальйоні) пройшли курс молодого бійця і після цього, 23 вересня 1946 року, прийняли присягу; з цього дня і почав рахуватися термін нашої військової служби. У тербаті вивчали матчастину літаків і двигунів, теорію польотів, радіо– і електрообладнання, озброєння літаків.
Після тербату направили у полки, розбили на льотні ланки однакових за зростом. Пізніше зрозумів – не хотіли морочитися з перепідгонкою парашутів курсантам різного зросту. Я, як рослий, був у першій ланці, Жора – у другій. Перше літо літали на УТ-2 (учбово-тренувальному), пам’ятаєш?
– Пам’ятаю – у дворі школи стояли ПО-2 та УТ-2, їх подарувала нашій школі 5-та повітряна армія, чиє майно розвантажували ми, «спецшколярі», при поверненні армії з Європи.
– Взимку – НЛВ (навчально-льотний відділ), знову теорія. На друге літо літали на ЯК-11, літаку перехідному до бойових, а на третє вже на справжньому винищувачі – Ла-7. На четверте літо у полку бойового застосування відпрацьовували типові бойові атаки, повітряні бої, стрільби по повітряних і наземних цілях. У теорії Жора не був відмінником, зате у техніці пілотування був одним з найкращих. Він її дуже любив. Вже після третього літа ми почали відчувати себе справжніми льотчиками-винищувачами. Можливо ця самовпевненість і підвела трохи, стався ось такий випадок.
Роз’їжджаючись у відпустки, домовилися: а давайте всі разом приїдемо з відпустки на п’ять днів пізніше. Це за тих часів… Я, Жора і група хлопців, дотримуючись домовленості, справді приїхали пізніше, а кілька хлопців, які злякалися, приїхали вчасно. У вигляді покарання з тих, хто провинився, створили «штрафбат» (так ми його називали жартома) і направили його на заготівлю дров до Білорусії. Тягати розпиляні чушки з пристанційного лісу до місця навантаження було не близько, стомилися добряче. Жора і за цих умов не журився, відпустив чорну бороду і, взявши березовий ціпок, намагаючись розвеселити нас, зображував білоруського партизана. Ті, хто не проштрафився, виграли мало: через брак людей їх кожного дня, і в дощ і вітер ставили з «гвинтарями» в караул біля літаків і складів ПММ.
Життєрадісний, веселий і товариський характер Жори Добровольського пам’ятають всі, хто його знав. Це була його визначальна риса. Пожартувати і підняти дух друзів він міг як ніхто інший.
– Я пам’ятаю це за нашими зусиллями з організацією шкільної самодіяльності. А це ж він знайшов стройову пісню, яка стала «фірмовою»:
Там, где пехота не пройдет,
Где бронепоезд не промчится,
Угрюмый танк не проползет,
Там пролетит стальная птица.
А то ж образливо було: у «спеців»-артилеристів, які навчалися по-сусідству, була своя стройова (з фільму «В 6 часов вечера после войны», а у нас немає. А пам’ятаєш, коли він, зав’язавши хустину, зіграв Одарку із «Запорожця за Дунаєм»? Вся школа і мешканці міста стояли на Степовій, зустрічаючи війська, що поверталися з фронту; їхня колона затримувалася і всі дуже стомилися від багатогодинного очікування. Жора це відчув і розіграв з напарником – «Карасем» цю сценку, осучаснивши її по-одеському. В усіх втому як рукою зняло.
– От і добре, що ти згадав запорожців. Дивися.
І Олег вийняв із сімейного альбому невеликий любительський знімок: група курсантів, бавлячись, зображує рєпінських запорожців, які пишуть листа турецькому султану.
– Це ми стомилися після польотів, а Жора організував такий ось «струс». Ось Жора, а ось я, а писар – це, здається, Корнілич, Віктор Корнілов… Не даремно ж Добровольського після успішного закінчення академії призначили заступником комполку. Без відриву від польотів. Вроджений організатор людей був. Примітно, що і в загоні космонавтів Георгія Добровольського, який ще не літав, призначили заступником командира загону з політичної частини.
А ось інше фото – їмо кавуни з колгоспного баштану.
Пам’ятаю зустріч з Жорою в НДР, коли ми там служили. Мою дивізію направили на аеродром у Гроссенхайн у 1951 році, а Жору, після служби в Одеському військовому окрузі, перевели у 1953 році, здається, в аеропорт Лерц.
Час був напружений: друзі-союзнички, маючи тоді тимчасову перевагу авіації у висоті, нахабніли і літали навіть там, де з’являтися не належало. Після того, як я лідирував на нове місце базування групу новітніх МІГ-19, більш швидкісних і висотних, то зустрів там Жору Добровольського. Зустріч старих друзів за рубежем була дуже радісною і теплою.
Пізніше сталася ще одна зустріч при штабі повітряної армії, який провадив семінар секретарів комсомольських організацій ескадриль. Адже тоді і я, і Жора були у своїх ескадрильях комсоргами. Вона мені запам’яталася тим, що випити «за зустріч» він відмовився і замовив нам лише каву. Саме тоді я дізнався, що він готується до ще важчої і складнішої роботи, яка «розслаблятися» не дозволяє.
Були зустрічі і вдома, в Одесі.
Коли Жора Добровольський 6 червня 1971 року полетів разом з Владиславом Волковим і Віктором Пацаєвим на космічному кораблі «Союз-11», я вже тоді працював «на гражданці» в Одеському аеропорту керівником польотів і диспетчером, і всім говорив: «Дивіться – це наш одеський «спец» полетів…»
Між іншим, Музей космонавтики зберігає послані йому телеграми і від друзів по спецшколі і по службі. А також зберігає і таку: «Одесит у космосі. Одесити щасливі. Леонід Утьосов».
Як ми раділи ці 25 днів польоту, як будували плани зустрічі в Одесі, у стінах рідної школи. А зустрічаємося тепер біля підніжжя його пам’ятника…
