З ЛЮБОВ’Ю В СЕРЦІ
У родині Пустових, жителів села Байбузівки, – п’ятеро сонечок. З ранку й до вечора вони наповнюють оселю світлом, теплом і радістю. Під невсипущою татовою турботою і ніжною материнською любов’ю вони день за днем пізнають світ, все більше і більше розкриваючи для себе його велич і красу. А найпершим їхнім вчителем на цьому непростому життєвому шляху є, звісно ж, мати.
Для того, щоб осягнути обсяг щоденних маминих клопотів, ті, у кого є бодай одна дитина, помножте свої турботи на п’ять. Уявили? А щоб збагнути сенс великої родини, ту радість і щастя, які приносять із собою діти, теж помножте на п’ять. Тепер зрозуміли? Так, нелегко доводиться Світлані Вікторівні, та завжди у підмозі стає надійне плече чоловіка – Юрія Володимировича, який є прикладом для хлопчиків і опорою сім’ї. Терпляче, з батьківською мудрістю, він передає їм ази нехитрої чоловічої справи: нарубати дров, розпалити у грубці. Та найбільше хлопчаки полюбляють рибалити і заготовляти лікарські рослини. І хоча за віком вони ще досить юні (Дениску – 8, Артемку – 6, Руслану – 3), брати досить відповідально виконують взяті на себе обов’язки.
Карина серед дітей – найстарша. Цьогоріч дівчина готується стати студенткою. Для мами вона – права рука: надійна, серйозна, уважна донька і любляча сестра. Віталіна – загальна улюблениця – другого травня відсвяткувала перший рік з дня свого народження.
Спілкуючись з членами великої дружної родини, відчувала ту любов і добро, в яких зростають діти. На моє запитання: у чому ж секрет сімейної гармонії – батьки дали просту і, разом з тим, вичерпну відповідь:
– Ми виховуємо їх на принципах християнської моралі. Тільки з вірою в серці і любов’ю до ближнього можна зрозуміти істинну радість життя і материнства, – переконана Світлана Вікторівна.
Ольга ХІЛЬ
Долі людські СИМВОЛ ДОБРА І ЩАСЛИВОЇ ДОЛІ
Істинно люди: живемо не хлібом єдиним.
Істинно так… Коли маємо хліб на столі.
Борис ОЛІЙНИК
З давніх-давен ведеться, що мірилом людського достатку був хліб. Є хліб – є життя. Немає хліба і починаються негаразди. Отож і людей, котрі займалися вирощуванням і збиранням хліба завжди називали найвищими епітетами. Ось і хочу розповісти сьогодні про людину, яка не просто довго, а дуже довго займалася цією поважною справою. І займалася не просто так, щоб чимось займатися. За високе вміння, за дар Божий у цій справі людина нагороджена: двома орденами Леніна, орденом Жовтневої революції, орденом «Знак пошани». Розповідь піде про нашого шанованого земляка Дмитра Андрійовича Кульова. Народився наш хлібодар 12 квітня 1920 р. в с. Полянецькому Савранського району. Село це виникло як військове поселення. Чоловіки в цьому селі з дитинства привчалися до сільського ремесла і до захисту свого поселення і краю. Отож і Дмитрик ще в далекі довоєнні роки почав все більше схилятися до такого ремесла. Працював ще біля молотарок. Потім пішли комбайни причіпні, потім самохідні. І всі вони проходили через його руки і розум. Як бачите, нещодавно він відзначив некруглу дату, але районне керівництво вирішило привітати Дмитра Андрійовича з днем народження.
Приїхали привітати такого високоповажного ювіляра голова Савранської райради Микола Васильович Бадюл, заступник голови райдержадміністрації Микола Леонідович Стащенко та інші. Крім сказаних добрих слів, ветерану квіти, подарунки, а головне – вручили великий і красивий коровай, як символ могутності нашої держави, як символ звитяги сільських гречкосіїв, як символ добра і щасливої долі всіх, хто працює на ниві землеробства. Красивий коровай символізував увесь той хліб, зібраний нашим земляком за 60 років жнивування.
Дмитро Андрійович завжди був на перших ролях у намолоті зерна. Взагалі він така людина, яка ні на кого не сподівається, він не чекає, що хтось за нього щось зробить. В нього головне кредо: не той довгожитель – хто багато років прожив, а той, хто багато зробив. Другий критерій: зло можна вбити тільки добром, зневагу – повагою, нечемність – чемністю, неправду – правдою.
Це його головні постулати життя. З ними він завжди жив, виховував дітей.
Незважаючи на свій досить поважний вік, Дмитро Андрійович із дружиною Софією Павлівною пораються на господарстві. Чекають, коли завітають до них любі дочки Марія і Людмила – теж дуже порядні люди, а також онуки та правнуки. Сподіваються що в цьому році, на Михайла, відсвяткують платинове весілля свого щасливого і бурхливого подружнього життя. Ось які знамениті люди живуть в нашому славному районі.
Павло ЗБРОЖКО, голова Савранської районної ради ветеранів
ПЕРШИЙ В УКРАЇНІ
Нечасто стільки гостей приїздить до Тузлів. Це село свого часу було райцентром. Тут відбулася презентація Тузлівського навчально-виховного комплексу – закладу у своєму роді унікального. Саме так відгукнувся про нього на одному із засідань колегії Татарбунарської райдержадміністрації начальник обласного управління освіти і науки Д.М. Демченко. Приїхали повчитися досвіду директори шкіл-інтернатів області, зокрема, і активно діючі члени обласної ради директорів шкіл-інтернатів Віктор Спориш і Тетяна Неткова. Із Одеси приїхала полковник міліції, начальник кримінальної міліції області Тетяна Семикоп. Втім, гостем її можна було б назвати хіба що з натяжкою, оскільки вона часто буває тут, в інтернаті. Прибули і представники районної влади.
Підсумком наполегливих психолого-педагогічних пошуків соціалізації незахищених дітей стала реорганізація НВК у Будинок сімейного виховання. Справа ця зовсім нова, отже, запозичувати досвід тузлівцям було ніде і не було в кого – ні в області, ні в Україні. Тому до всього доходили самотужки, керуючись нескоримим прагненням вирватися із тенет стереотипів інтернатської життєдіяльності. Несправедливим вважали в колективі незриму, але досить відчутну присутність межі, яка розділяє інтернатських і сільських дітей. Але найголовніше – і це найбільше турбувало Михайла Дмитровича Покровщука – директора Тузлівського НВК, – що групи в закладі формувалися винятково за віковим принципом. Саме це тут вважали цілком неправильним.
Указ Президента України про реорганізацію системи інтернатських закладів у систему будинків сімейного виховання лише утвердили колектив Тузлівського НВК у своїй правоті. Сьогодні тут об’єдналися загальноосвітня школа, школа-інтернат і ліцей, дитячі колективи сформовані за сімейними ознаками.
– Унікальність полягає в тому, – говорить Михайло Дмитрович, – що тепер тут навчаються діти і сільські, і інтернатські. Таким чином, досягнуто соціально-психологічної адаптації інтернатських дітей до реалій нашого життя. Разом з сільськими дітьми вони навчаються в одних класах, змагаються в одних командах, беруть участь в одній художній самодіяльності. Різниця лише в тому, що наші діти живуть в інтернаті, а сільські – у себе вдома.
Зміни у характерах інтернатських дітей, їх психологічному стані відбулися разючі. За два роки перехідного періоду експерименту це помітно навіть недосвідченій людині. Дітям повернули непередавані відчуття особистої причетності до своєї родини. Віднині вони іноді зустрічаються зі своїми братиками і сестричками, а живуть разом, однією родиною. Старші, як водиться, допомагають молодшим, доглядають їх. У них спільні розмови на повсякденні теми, що стосуються безпосередньо їхньої родини. Разом з вихователями, які виконують роль турботливих «мам», обговорюють будь-які проблеми. Діти виховуються – нехай не здадуться ці слова пишномовними – в дусі шанобливого ставлення одне до одного, до старших і любові до своєї Батьківщини.
Проблем при реформуванні виявилося навіть більше, ніж гадали. До того ж, багато хто ускладнював, м’яко кажучи, «недостатні» побутові умови в будинку сімейного виховання. Але ж комплекс, який розташовується на семи гектарах, має 44 будинки. Лише загальна площа їх покрівель – це 2600 квадратних метрів, кожна із яких вимагала ремонту.
– Нічого, – посміхається Михайло Дмитрович, оптиміст за вдачею, – відремонтували.
Причому – і це здається майже нереальним – за власні кошти. Ані копійки бюджетних коштів з цією метою не витратили, як і на будівництво їдальні і клубу.
В процесі удосконалення навчально-виховного процесу розвертали і спортивно-оздоровчий комплекс для дітей, використовуючи величезні можливості бази біля моря. Відпочивали там, переважно, діти-кияни у три зміни, а також діти працівників Котовського меблевого комбінату і цукрового заводу. За літо і заробляли таким чином непогані гроші на виконання дорогих робіт.
Важко повірити, але клуб, в якому цього дня відбулася у вигляді веселої, дуже яскравої концертно-розважальної програми презентація, побудували за чотири зимових місяці. Покровщук сам планував, сам креслення розробляв і особисто у спорудженні брав участь.
– Це людина невтримної енергії і дуже високої працездатності, працелюб, – так відгукуються про свого керівника в колективі.
Не випадково, високо оцінивши організаторські здібності і людські якості Покровщука, його талант художника, начальник районного відділу освіти, відмінник народної освіти України Роман Саржинський твердо обіцяв «в усьому і завжди підтримувати починання цього колективу». Заступник голови районної ради Віктор Швець сказав:
– Тут діти в надійних руках.
Звичайно, за всієї активності і професіоналізму педагогічного колективу без реальної допомоги зовні було б складніше здійснювати численні плани і проекти.
З величезною вдячністю відгукується Михайло Дмитрович про благодійний місцевий фонд «Людяність», створений 16 років тому відомим громадським діячем району і другом інтернатських дітей Поліною Градинар. На його кошти виконувалися ремонтні роботи, прокладалися тротуарні доріжки, робилися різні придбання. Постійним і безвідмовним помічником довгі роки був одеський підприємець Василь Матвійчук, який нещодавно загинув в автокатастрофі. Чудовим подарунком від голови обласної ради Миколи Скорика були сучасні меблі – м’які куточки і килими, які прикрасили кімнати, в яких живуть інтернатські діти. Тенісні столи з повним набором необхідного інвентаря були доставлені від директорів підприємств «Екоресурс» В. Белінського і «Теплий дім» – В. Чакира, а телевізор і відеоапаратура з «караоке» – від голови районної ради Наталі Кожухаренко. Завжди з подарунками приїздить сюди представник місії «Живе слово» Олександр Турбулак. Побували у дітей і ровесники – 40 учнів Іллічівської школи № 7.
Покровщук та його колеги впевнені: все можна вирішити на рівні людських стосунків. Щоправда, і люди бувають різні. Коли десять років тому колектив Тузлівського НВК узявся за проведення першої в житті закладу спартакіади вихованців шкіл-інтернатів області за участю в ній також дітей-інвалідів України і запропонував бажаючим стати його спонсорами, деякі відгукнулися тоді на цей клич. Із 500 потенційних спонсорів, до яких звернулися тузлівці, відгукнулися «Украгробізнес», перерахувавши 300 гривень, київське відділення АПБ «Україна», редакція регіональної газети інтернатських закладів області «Школа-1» і згадана «Людяність». Не густо, якщо до всього врахувати, що ідею проведення спартакіади схвалило Міністерство праці і соціальної політики України.
Спартакіада, проте, пройшла на «ура». І одним із почесних її гостей був випускник Тузлівської школи-інтернату, нині ректор Одеського університету ім. Мечникова Валентин Андрійович Сминтина. Це один з найнадійніших і найвірніших друзів інтернатських дітей, у яких він часто буває. Діти дуже сподіваються, що Валентин Андрійович приїде і на нинішню – ювілейну (десяту) спартакіаду, до якої всі готуються з величезним задоволенням.
Очевидно одне: в цьому закладі в дітях виховують активну життєву позицію. І немає нічого дивного, що вони постійно перемагають на різного роду змаганнях, конкурсах, фестивалях області, району. Діти пишаються тим, що улюбленого їхнього директора нагородили цими днями Відзнакою МВС України за пропаганду здорового способу життя. Одна дівчинка років десяти дуже серйозно сказала:
– Мені Михайло Дмитрович – навіть більше, ніж батько.
Ну, а завершила цей цікавий і для господарів, і для гостей день велика концертна програма. І потім, вручаючи дітям свої численні подарунки, всі відзначали особливий дух і атмосферу, які панували в цьому справді унікальному закладі.
– В Тузлівському НВК завжди дізнаєшся щось нове, – відзначила ветеран освіти, директорка Болградської школи-інтернату для глухонімих Тетяна Олександрівна Неткова. – Тут є чого повчитися.
На згадку про цю зустріч Михайло Дмитрович подарував мені дві книжки Андрія Дмитровича Сминтини, першого директора школи-інтернату. Він пише в «Червоній гвоздиці»:
«Невпинно плинуть роки, і в пам’яті інтернат стає ріднішим, світлішим. І наяву теж. Від задоволення душа співає і серце веселіше б’ється». Треба ж, майже те ж сказав мені Михайло Дмитрович:
– Ніколи не опускаємо руки, долаємо труднощі самі. Зате коли проблему розв’язано, – душа радіє, і серце радіє…»
Таїсія БАРАНОВА, власкор «Одеських вістей», Татарбунарський район, с. Тузли
