Нарешті-то завершилася багаторічна епопея вступу України до Світової організації торгівлі (СОТ). Ця обставина по ідеї дозволяє нашим виробникам на рівні конкурувати зі своїми закордонними колегами. У той же час ця подія збіглася із глибокою енергетичною кризою, що охопила практично всі країни світового співтовариства. В Європі почалися страйки рибалок і фермерів. Останні, наприклад, вимагають збільшення державних субсидій на покриття витрат щодо виробництва молока. При нинішній дорожнечі енергоносіїв його невигідно виробляти, а тим більше доставляти автотранспортом на молокопереробні заводи. До речі, і там, на успішному Заході, точно так само, як і у нас, літр молока в супермаркетах коштує у 4-5 разів дорожче, ніж його закупівельна ціна у виробників. І це стало ще одним природним подразником для тамтешніх фермерів.
А як справи у нас, нового члена СОТ? Чим сьогодні живе вітчизняний сільгоспвиробник? Спробуємо хоча б частково відповісти на це непросте запитання на прикладі одного із селянських фермерських господарств Фрунзівського району «Роксолана», яке заснував і керує яким Микола Петрович Чеховський.
З фермером Миколою Чеховським ми зустрілися саме в храмове свято – у день святого Миколи Весняного. Його старенька «нива» потребувала ремонту. Тому для поїздки по полях ми скористалися службовим автомобілем «жигулі», який у наше розпорядження люб'язно надав голова Фрунзівської райради Павло Степанович Шестопалюк, за що йому величезне спасибі. Інакше не вдалося б побачити всю красу полів і навколишніх ландшафтів, а заодно і незавидну якість доріг, по яких щодня доводиться пересуватися жителям ближніх і далеких сіл. Про це свого часу писали «Одеські вісті». Адже керівництво району не один рік домагається того, щоб шляховики капітально відремонтували хоча б «головні» шляхи сполучення, але поки що марно. А в районному бюджеті з цією метою коштів практично немає, їх ледве вистачає на розв’язання соціальних проблем сільських рад...
Таким чином, на «жигулях», якими вміло керував молодий водій Іван Яблонський, ми з Миколою Петровичем об'їздили чи не піврайону – від Фрунзівки через Затишшя до села Онилового. Від нього – через Перехрестове до Мар’янівки і далі. Притому, чи не вся поїздка пройшла переважно по польових, добре второваних дорогах. Бо Чеховський постійно попереджав водія: «Ваню, не виїжджай на шосе, угробимо машину», «Так, тут роби лівий поворот», «А отут – праворуч...» І так всю дорогу – по пагорбах, балках, неудобах, повз збережені ще лісосмуги, із зупинками біля полів, де вже почали колоситися озимі, поруч із чередою корів, які паслися, біля руїн колишньої ферми. І упродовж усієї цієї неблизької поїздки ми вели розмову про долю вітчизняного сільського господарства.
– Наше підприємство було засноване у 1996 році, – розповідає Микола Петрович. – Час тоді, якщо пам’ятаєте, видався непростий, треба було якось виживати самому і підтримувати родину. Та й у моїх земляків, які одержали земельні паї після розвалу колгоспів, життя виявилося не цукром. Треба було щось робити. А що робити в нашій місцевості, де основним засобом виробництва є земля? Довелося займатися сільським господарством. А сподвижником у цій справі стала моя родина – син Олександр, дочка Ольга і зять Юрій.
Треба сказати, що до заняття фермерством Микола Петрович прийшов не спонтанно. Ще його дід – Антон, який переїхав на Одещину до революції 1917 року з Поділля, займався тут землеробством, працюючи у місцевого поміщика управителем. Щоправда, самому майбутньому фермерові довелося в часи СРСР відірватися від рідних місць і поїздити по просторах великої країни. Закінчив Челябінський політехнічний інститут, працював на різних підприємствах народного господарства. Але батьківські гени, чи що, змусили повернутися на малу батьківщину, до землі-годувальниці. Тут тривалий час очолював районний відділ капітального будівництва.
І ось вже дванадцять років він випробовує на собі долю фермера, керівника або, як зараз прийнято говорити, менеджера. Чого він домігся за цей час? Ні, він не став багатим латифундистом, адже працює в поті чола не на своїй, а на орендованій землі, їздить на старенькій «ниві», яка потребує постійного ремонту. Одне слово, живе, як і більшість його колег-хліборобів.
Але все-таки є й певні досягнення. Так, нині КФГ «Роксолана» обробляє вже не 43, а близько 700 гектарів землі, є в його розпорядженні два нові трактори «МТЗ» і два, хай і не нові, але на ходу, комбайни «нива» та інше необхідне для обробітку землі устаткування. А, головне, накопичено чималий досвід ведення господарства, вирощування сільськогосподарських культур, спілкування з людьми.
– Ми, незважаючи ні на що, намагаємося дотримуватися науково обґрунтованої сівозміни, застосовуючи «п'ятипільну» систему, – говорить Микола Петрович. – Вирощуємо, як правило, пшеницю, ячмінь, горох, кукурудзу і соняшник, враховуючи при цьому, яка культура і для якої може бути кращим попередником. Це, як кажуть, ази агрономії, але чомусь багато хто про них забуває у гонитві за великим прибутком. А в підсумку земля виснажується, її родючість знижується. Так, мені здається, доброму господарю чинити негоже. Адже живемо ми на цій землі, сподіваюся, не останній рік.
Крім того, М. Чеховський залишається прихильником чорних парів. На його думку, їх повинно залишатися не 12 – 15 відсотків від загальної площі ріллі, а як мінімум 25, а то й 30 відсотків. Тобто, земля повинна відпочити і, завдяки цьому, підвищити свою родючість. До речі, про цю ініціативу фрунзівського фермера в «Одеських вістях» була опублікована стаття Олени Харченко, яка мала певний резонанс. Зокрема, серед багатьох, хто підтримав цю ідею, був і агроном із тридцятирічним стажем, саратський фермер Микола Родіонович Златов. Але це, зрозуміло, не означає, що можна ігнорувати весь ланцюжок агротехнічних технологій. Він – альфа і омега всієї роботи Миколи Петровича як керівника КФГ «Роксолана». І він не соромиться звертатися, коли потрібно, по допомогу до фахівців управління агропромислового розвитку Фрунзівської райдержадміністрації.
– Що це дає конкретно, зокрема, у підвищенні врожайності?
– У минулому посушливому році, коли все, як кажуть вигоріло, на полі площею 175 гектарів, яке було під чорними парами, ми одержали по 24 центнери озимої пшениці на круг, – говорить Микола Петрович. – Саме завдяки цьому ми хоч і «стали на коліна», але не впали повністю... У результаті ж у нас залишилися, нехай і невеликі, кошти. І за них ми змогли купити вагон аміачної селітри.
Звичайно, щоб господарювати продуктивно, на високому науковому рівні, потрібні кошти, зокрема, оборотні. А у фермера, як і у сотень інших йому подібних, їх критично не вистачає. Гадаю, нікого не здивую, якщо скажу, що і КФГ «Роксолана» теж змушене було взяти цього року великий кредит. Треба було закуповувати дизельне пальне, яке, як відомо, до початку жнив дорожчає. Тому господарство і пішло на такий крок, як залучення позикових коштів. Борги ж доведеться віддавати, зрозуміло, за рахунок нового врожаю.
– Так, це біда усього нашого сільського господарства, – говорить Микола Петрович. – Ось ви сказали, що фермери в Європі страйкують, вимагаючи збільшення субсидій. Але ж у нас становище набагато гірше. Чому в країні, та й у нашому районі, зупинився розвиток тваринництва? Та тому, що займатися цим – собі на збиток. Наприклад, молоко в наших «одноосібників» закуповують по 70-80 копійок за літр, що значно нижче його собівартості, а в магазинах той же літр продається по 4-5 гривень. Запитуєте, чому люди тримають корів, притому не по одній, а іноді по десять-двадцять голів? А куди їм подітися! Доводиться викручуватися, адже дітей годувати потрібно. Добре ще, якщо вони малі, живуть при батьках, а якщо навчаються, скажімо, у тій же Одесі?
– Миколо Петровичу, а як Ви гадаєте, чи зможе український фермер конкурувати із західним?
– Сподіваюся, що зможе. Але за умови, що в нас буде така ж державна підтримка, як і у них...
Тим часом зупиняємося біля одного з полів, на якому смарагдовими хвилями колишеться пшениця висотою в пояс.
– Весна цього року була сприятливою для озимих, – продовжує М. Чеховський. – Крім того, на цьому, як і на інших полях, ми провели весь комплекс агротехнічних робіт, двічі зробили підживлення. Бачите, яка гарна пшеничка вийшла, вже й колоски викинула. Сподіваюся, якщо й літо буде таким же сприятливим, як весна, наприкінці червня – початку липня можна буде приступати до збирання врожаю. Дай Боже, щоб тільки не трапилося якихось катаклізмів...
Одне слово, є надія на майбутнє. Погано, на мій погляд, тільки те, що землі, які обробляє КФГ «Роксолана», розташовані на територіях двох віддалених одна від одної сільрад – Онилівської і Новозарицької. До слова, поля на території останньої, які межують із Ширяївським і Ананьївським районами, Чеховський недарма називає «сахалінчиком». Адже добиратися до них далеко і непросто. А як переганяти туди техніку, вивозити врожай, з огляду на погані дороги і горбисту місцевість? І це біда багатьох фермерів Одещини, які обробляють землі в різних кінцях району, а то й у різних районах області. Скільки на такі переїзди витрачається часу і грошей! Але так вже вийшло. А як виправити становище, коли всі паї вже розподілені між орендарями? (І це теж одна із проблем нашої земельної реформи). Мабуть, ці розрізнені ділянки вдасться якось об'єднати, згрупувати, коли в країні нарешті-то запрацює цивілізований ринок землі, щоб і фермерам було легше працювати, і успішніше застосовувати новітню техніку. Тільки запитання, чи зможуть купити цю землю ті, хто її обробляє сьогодні в поті чола свого?
Про це я необачно і запитав Миколу Петровича.
– Бог з вами! – блискавично відповів. – Не за тією адресою звертаєтеся...
