ГАВРИЛОВ ЮРИЙ. ТОТ САМЫЙ «МОРЯК». ПО СЛЕДАМ К. Г. ПАУСТОВСКОГО В ОДЕССЕ. ОДЕССА, «АСТРОПРИНТ», 2008.
Жанрове визначення цій книжці протипоказане. Ностальгійний автобіографізм автора поєднується тут із екскурсами в літературознавче буття Паустовського; документалістика славетної газети «Моряк» щедро здобрюється моряцькими байками, а журналістський есеїзм ґрунтується на невмирущому одеському фольклорі, з якого незаперечно випливає, що в усі часи і при всіх владах «Одесса имеет многих таких вещей, которых не обладают других городов».
І народжувалася ця книжка впродовж десятиліть, зі щоденникових записів автора в часи його журналістського навчання, зі спогадів та публікацій на сторінках «Моряка», в якому Юрій Гаврилов упродовж багатьох років працював кореспондентом і в якому вів спеціальні рубрики: «По следам Паустовского» та «У самого синего моря»; із тих вражень, які народжувалися в нього під час відвідин тих одеських адрес Паустовського, які виявлялися найближчими йому за духом.
Гаврилову вдалося знайти таку тональність розповіді, за якої давній і вже мало знаний «світ Паустовського», і сучасний «світ Автора» – не антогонізують, і вже навіть не контрастують, а благородно доповнюють один одного, поєднуючи у часі макрообрази «одесита з душею моряка» і «Моряка» з душею одесита. Особливо виразно це проявляється в нарисах «Не дрейфь, братишка «Моряк»; «Краб» и другие», «Мой необитаемый остров», «Мы завинтим такую газету!», «Среди гремящих и ошеломляющих событий», «Новая Старая Одесса»…
Досліджуючи буття колективу редакції газети «Моряк» в часи Першої світової, революції та громадянської війни; того колективу, в якому, як згадував Паустовський у своїй книжці «Черное море», працювало тоді «… шестьдесят сотрудников – журналистов, капитанов, писателей, масленщиков, корабельных инженеров, лоцманов, матросов, гальюнщиков и поэтов», – Гаврилов відтворює його через буття Одеського порту, в якому «майже всі кораблі виведені були білими за кордон» і в якому запанували «пустота і мовчання, тихо, як на цвинтарі»; та через буття самого міста. Знову ж таки, ще того міста, яке Паустовський застав «при білих і Антанті»:
«… шумные, нарядные, брызжущие жизнью улицы города с каким-то чисто южным легкомыслием относятся к той трагедии, которая разыгрывается на так называемом «Одесском фронте». Окрестности Одессы обильно заливаются кровью, а жизнь города течет нормальным чередом: залиты электрическим светом зеркальные витрины магазинов, бойко работает кинематограф, и плодятся, как грибы после дождя, подозрительного типа клубы различных категорий и вычурных наименований».
Можливо, ці екскурси в минувшину одеської газети «Моряк» і самого міста так і залишилися б констатацією вже досить відомих читаючій публіці фактів, але Юрій Гаврилов зумів не лише перекинути часовий місток до редакції сучасного «Моряка» і сучасного міста, але й творчо поєднати їх власним сприйняттям, власною газетярською біографією, власними краєзнавчими пошуками. А саме в цьому поєднанні своєрідно вирізьблюються характери і самої газети, в часи зародження, вже в 1972 році, «товстушки» багатосторінкового «Моряка»; і цілої плеяди редакційної команди сучасної Гаврилову газети: головного редактора Ігоря Бєлєнькова; ветерана флоту і гострого флотського слова Федора Шевченка; «геніального юнкора» Євгена Баренбойма і «нештатного знатока старой Одессы мсье» Зильбера…
Зізнаюся, що, прочитавши есеїстичну новелу «Ваш мир меня совершенно не интересует», одразу ж і перечитав її, настільки вона захопила мене й історією дев’ятилітньої добровільної робінзонади новозеландця Тома Ніла, автора книги «Остров для себе»; і романтизмом сприйняття цієї робінзонади самим Юрієм Гавриловим. Коли Юрій дізнався, що дуже постарілого «робінзона» Тома Ніла родичі змушені були забрати з острова Суворова, і той знову виявився безлюдним, він сам вирішив замінити новозеландського самітника. Причому це був не лише романтичний порив, поринулого у власні фантазії журналіста, а й конкретна спроба мрійника справді потрапити на острів, аби на кілька років усамітнитися на ньому:
«Я связался, – пише Ю. Гаврилов, – со своим бувшим сокурсником и другом, который несколько лет работал в посольстве СССР в Новой Зеландии. Остров Суворова принадлежал этой стране. И мне представлялось, что можно будет получить разрешение пожить на этом необитаемом острове. К тому времени, мне казалось, я уже отдал все долги, исполнил все обязательства, которые должен исполнить человек в своей жизни. Помешало ГКЧП».
До речі, цікаво, що, хоча наступне есе – «Мой необитаемый остров», присвячене перебуванню Костянтина Паустовського в приміській Санжейці, ні композиційно, ні сюжетно ніяк не пов’язане з «Вашим миром…», все ж таки на певній романтичній хвилі воно сприймається саме як логічне вивершення попередньої оповіді. І справа тут не стільки в назві – «Мій безлюдний острів», скільки в спробі автора, якому не пощастило з новозеландською робінзонадою, – відшукати свій острівець творчої самотності в тій-таки «Санжейці Паустовського», в якій він справді провів чимало захоплюючих днів, і з якою пов’язано кілька цікавих журналістсько-письменницьких спогадів.
До своєї книжки «Той самий «Моряк» Юрій Гаврилов ішов не лише через роки накопичення вміщених в ній есеїстичних оповідок, але й через роки, проведені в жанрі публіцистичної документалістики, засвідчених публікаціями в багатьох провідних виданнях колишнього Союзу; через сценарії п’ятьох документальних телефільмів та художньої, але, знову ж таки, на документальній основі створеної, кінострічки «Дві версії одного зіткнення»; через участь, в якості автора та упорядника, у виданні низки краєзнавчих та морських збірників, зокрема, таких, як «Есть город у моря» та «Черноморские румбы»… І можна з упевненістю сказати, що досвід цей спрацював: перед нами по-справжньому свіжа, просякнута морськими вітрами романтики і пройнята ностальгійно-творчою автобіографічністю книжка журналіста… з істинно одеською душею «Моряка».
