Привабливий, із сором’язливою осяйною посмішкою цей симпатичний молодий чоловік одразу ж налаштував на ділову розмову. І під час спілкування з ним я переконалася у тому, що земляки знали, що робили, віддаючи голоси на виборах сільського голови за свого односельця – Івана Георгійовича Гуткана. Вони повірили у його не нарочитий патріотизм, щиру любов до своєї маленької батьківщини – села, хай і з безліччю проблем, але безмежно близького його душі і серцю.
А перспективи у Івана поширювалися набагато далі його Малоярославця-ІІ. Пропонували аспірантуру – відмовився. Не спокусився і дуже непоганою, добре оплачуваною роботою в Одесі. Тільки додому: серце не обдуриш.
– Хіба тут справ мало? – сказав мені Гуткан. – Так, село наше невелике. Але мені дуже хочеться, щоб люди у ньому жили гідно.
У Малоярославці-ІІ – не більше 250 дворів, три вулиці загальною протяжністю 5,5 кілометра. Багато криниць – у кожному, вважай, дворі, а у декого – і по дві. І досі немає водопроводу. До незручності цієї народ ніби вже і звик, але знайомим своїм з інших сіл все ж заздрять. Тому всіх втішило повідомлення сільського голови про те, що 300 тисяч гривень на спорудження системи подачі води програмою соціального розвитку передбачено. Коштів цих, щоправда, недостатньо: ціни зростають не по днях, а по часах, і лише на свердловину потрібно буде вже тисяч 200. І все-таки головне – розпочати.
Обнадіює і підтримка районної влади, яка іде молодому голові назустріч. Та й ювілей у Малоярославця на носі – 185-річчя. Та тут куди не глянь – всьому за 100 років. Школі – теж. У повсякденних турботах Гуткана цей об’єкт – під номером один. «Тому що головнішого за благополуччя дітей, – говорить він, – немає нічого».
У позаминулому році зробили надійне опалення. У минулому – перекрили дах у 450 квадратних метрів площею. І те, й інше – на кошти районного бюджету. Але їх, як відзначають депутати, ще потрібно було «вибити». І це вдалося сільському голові.
У селі до депутатів районної ради, – односельців Миколи Кустурова та Михайла Попеляшкова, – ставляться з пошаною – за активність, наполегливість, за вміння почути людину. Обидва вони – фермери. У Попеляшкова, наприклад, орендованої землі – 850 гектарів. Достатньо техніки, нові комбайни, трактор. Посадив два роки тому яблуневий сад і понад 20 гектарів виноградних плантацій. У його господарстві «Лан» своя пекарня, отож пайовики свіжим хлібом забезпечені.
Сільчани вважають: було б у них фермерів числом більше – швидше б розв’язувалися і багато соціальних проблем. А Малоярославець-ІІ хоч і мале село, але проблем у ньому, можливо, не менше, ніж у великого. Потребує капітального ремонту будинок клубу, якому теж вже за 170 років, і насамперед – дах. За кошторисом ремонт в 320 тисяч гривень обійдеться. Гроші чималі, і малоярославці розуміють: стільки не дадуть, а у казні ради такі кошти – звідки? Але 100 тисяч гривень район все ж гарантує, і Гуткан вже непокоїться: наздогнати б ціни. Адже той же лист шиферу ще вчора 32 гривні коштував, сьогодні – під 40. А що буде завтра?...
– А так багато хочеться для людей зробити, – говорить Гуткан. – Знову ж, ФАП відремонтувати, ставкам дати лад і щоб у кожному дворі – по корові, як колись. Адже пасовищ у нас достатньо – майже 250 гектарів. Тільки молоко дуже дешево скуповують – за копійки. Колись і свиней у селі було – не злічити. А сьогодні вартість десятикілограмового поросятка на недільному базарі за 450 гривень «зашкалює». Дуже не розженешся. Занадто вже подорожчало життя, а кінця-краю цьому не видно. Не думав – не гадав єдиний тепер вже у селі ветеран Великої Вітчизняної війни Андрій Ілліч Зоценко, що настануть для країни такі важкі і тривожні часи. «Їм би там, нагорі, земними справами займатися, – говорять люди, – а не сварками, хто за кого вищий». Набридла сільчанам непевність, у полоні якої вони нині живуть. При цьому найбільше вони переживають за майбутнє дітей своїх.
Діти, однак, у Малоярославці-ІІ свій шлях у життя шукають. Після школи – з села подалі. Тут що робити? У Пепеляшкова працювати? Та у нього чоловік 30 вже є постійних працівників… Додому приїздять у гості, на канікули – з щемним почуттям радості і смутку. І надихатися не можуть п’янким повітрям отчого краю. Заходять обов’язково до рідної школи, дитяче населення якої помітно зменшилося. Лише чотири дитини прийшли першого вересня до першого класу – некомплект. І звідси – скорочення завуча і педагога-організатора і переведення бібліотекаря на 10-відсоткову ставку та 50-відсоткову – завгоспа…
«Можливо, ситуація ця все ж виправиться?» – сподіваються сільчани, спираючись на обнадійливий факт: у минулому році вісім малоярославчиків увійшли у цей світ – надзвичайно складний, суперечливий. Але все ж такий чудовий…
