– Віореле Федоровичу, а Ви пам’ятаєте свою першу операцію?
– Першу пам'ятаю. Тоді після закінчення медінституту я проходив інтернатуру в одній з районних лікарень Молдавії. У відділення доставили восьмеро дітей... Розірвалася бойова граната. Де вони її знайшли? Чому ніхто не помітив, що діти граються із гранатою? Їх доставили до лікарні з важкими пораненнями живота, голови... Вижило лише двоє. Знаєте, після того випадку у мене виникла думка піти з хірургії.
– Ви злякалися, що горе стане супутником всього Вашого життя?
– Ні. Я побачив, що цілий колектив найдосвідченіших лікарів іноді буває безсилим.
– Коли навчалися в медінституті, думали, що зможете рятувати всіх?
– Так, я так думав – юнацький максималізм...
Після тієї трагедії пройшло 35 років. За ці роки скальпель Віорела Федоровича Дулоглу повернув до життя тисячі людей.
Тут, у провінції, за триста кілометрів від Одеси з її оснащеними лікарнями і клініками, хірург перебуває на передовий, і, можна сказати, озброєний тільки своїми знаннями. Від його оперативно ухваленого рішення залежить – бути людині на білому світі чи не бути. Тому, якоюсь мірою, люди прирівнюють хірурга до Творця, який дарує життя.
До «мідних труб» Віорел Федорович залишається глухий. Ні гордовитої постави, ні поважної ходи, ні начальницького голосу – нічого такого не набув. Здається, він так і залишився скромним сільським хлопцем з родини колгоспників, готовим, як навчали батьки, працювати стільки, скільки треба, про себе не дбаючи.
Нещодавно провідний хірург Ренійської центральної районної лікарні Віорел Федорович Дулоглу відзначив 60-річний ювілей. Мені ледве вдалося домовитися з ним про інтерв'ю. І я розуміла, що про себе ювіляр говорити не буде.
– Віореле Федоровичу, за ті роки, протягом яких Ви оперуєте, змінився загальний стан пацієнта? Адже екологія, продукти харчування, стресові ситуації, напевно, позначаються на нашому здоров'ї?
– Що стосується хірургії, це не помітно. Можу тільки сказати, що значно зросла кількість онкохворих. А ще зменшилася кількість операцій. Не кожна людина, яка має потребу в хірургічному втручанні, може дозволити собі лягти на операційний стіл. Насамперед, і це ні для кого не секрет, потрібно запастися пристойною сумою. Ліки коштують дорого і постійно зростають у ціні, а доходи наших людей?.. Надходить ургентний хворий, повідомляємо родичам, які потрібні медикаменти, а вони розводять руками: «Немає грошей. Хіба що завтра, можливо, позичимо...». А час втрачати не можна – щогодини, кожна хвилина дорога. Як бути?..
– І часто Ви зіштовхуєтеся з такими випадками?
– Таких пацієнтів – відсотків вісімдесят. Я не знаю, як потім, виписавшись із лікарні, людина розраховується зі своїми боргами...
– Віореле Федоровичу, серед лікарів однією із найбільш неординарних особистостей був професор медицини Валентин Войно-Ясенецький, він же – сповідник Лука. З другого боку серед Ваших колег є затяті атеїсти, які стверджують, що в операційній ніякої душі не бачили. А Ви вірите в Бога?
– Вірю. Хоча не ходжу регулярно до храму Божого. Гадаю, що зараз практично немає лікарів, які цілком заперечують Бога – це було поширено в радянський час. Мені здається, кожен розсудливий хірург, бачачи страждання людини, готуючись до операції, не може не звернутися до Всевишнього. І багато наших хворих, перед тим як лягти на операційний стіл, просять дозволу помолитися.
– Ви бачите людину в буквальному значенні зсередини. У людини є душа?
– Гадаю, що є.
– Коли академікові Шалімову, засновнику школи української хірургії, присвоїли звання Героя України, один з його колег сказав так: «Шалімов – це чуття, інтуїція і велика праця». Я була здивована тим, що в цій низці було відсутнє слово «знання». Невже, щоб стати хірургом, потрібно володіти саме інтуїцією?
– Інтуїція хірурга – це величезна база знань, причому, у багатьох галузях медицини. Повірте, у вчорашнього студента медінституту ніякої інтуїції немає. У мене, наприклад, вона почала з'являтися лише через п'ятнадцять років роботи.
– А в Ренійській лікарні є молоді хірурги, які напрацьовують досвід?
– На жаль, лише один – Сергій Миколайович Балабан.
– Є різниця в підготовці кадрів зараз і у радянські часи?
– Боюся, що мені дорікнуть, скажуть: «Для вас раніше і цукерка була солодшою». Проте, є. Раніше навчали набагато серйозніше, оскільки викладацький склад був набагато сильніший – не кожний допускався до студентів. Але я впевнений: якщо молода людина хоче стати професіоналом, він буде багато працювати над собою і підвищувати свій професіоналізм.
– Як Ви ставитеся до сімейної медицини? Багато лікарів – але не для друку! – говорять про те, що ми тим самим можемо втратити спеціалізацію, чим завжди були сильні.
– Я переконаний у тому, що ми не доросли до сімейної медицини. Вона добра, але в заможній державі. Скажіть, що може сімейний лікар, скажімо, у селі Долинському? Тим часом на сімейну медицину відволікаються значні фінансові потоки, які на сьогоднішній день було б розумніше спрямувати на інші потреби охорони здоров'я.
– А як же західні стандарти?..
– Стандарти? Ви ж знаєте, що в багатьох селах України взагалі немає жодного лікаря. Дефіцит кадрів відчувається вже і у районних лікарнях. Якщо так піде далі, то через 15 років у районних центрах буде величезний дефіцит фахівців з вищою освітою. Загальновідомо, що тільки 60% випускників медуніверситету працюють за спеціальністю, інші йдуть у бізнес, туди, де «крутяться» гроші. Які у нас, медиків, зарплати? А Ви кажете – стандарти...
– Багато запитань до «сильних світу цього», але, боюся, вони нас не чують... Нещодавно проходило ток-шоу «Великі українці», і за підсумками інтерактивного опитування друге місце, після Ярослава Мудрого, посів Амосов. Причому, у рейтингу народної любові далеко позаду залишилися Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Франко, Леся Українка – ось на яку ступінь пошани суспільство ставить хірурга.
– Ця людина багато зробила для України, для охорони здоров'я і здоров'я людей. Але коли Амосову, який подарував життя тисячам людей, самому знадобилася операція на серці, для цього він повинен був їхати до Німеччини, в Україні не знайшли грошей, щоб надати йому допомогу. Ось вона – наша дійсність...
– Як жити із цією дійсністю? У Вас є рецепт, життєве кредо?
– Завжди бути чесним. Із самим собою і оточенням.
– Жителі Рені просили задати Вам одне запитання. Вони сподіваються, що Ви на пенсію не підете?..
– Навіть якщо б хотів. Коли я починав працювати, лікарів у шістдесят років випроваджували на заслужений відпочинок, тому що було цілком достатньо кадрів. А зараз у районній охороні здоров'я їх немає. І поки що, на жаль, не передбачається. Мабуть, мені ще дуже довго працювати.
– Дякую.
Проводжаючи мене до порога («невідкладна допомога» тільки що привезла важкого пацієнта), хірург сумно посміхнувся:
– Як час збігає... Здається, тільки вчора я закінчив інститут, і ось – вже 60 років. А знаєте, мені дотепер дуже часто сниться, що я – студент, і готуюся до іспитів. Дуже переживаю, що не здам...
