В одному дуже давньому інтерв'ю, даному кореспондентові журналу «Lorraіne-Magazіne» Марку Нантерру, «молода, але вже відома художниця із Тіонвілля» Сюзанна Саварі говорила про те, як вона любить подорожувати – відвідувати різні країни та відомі музеї. Йшла зима 1968-го, до першого приїзду до Одеси залишалося трохи більше року...
У червні 2008-го ми розмовляли із мадам Сюзанною та її чоловіком мсьє Андре Полідорі у затишному номері готелю «Континенталь». За вікном – Дерибасівська на самому її початку, – головна вулиця міста, яке для подружжя із Тіонвілля стало найближчим із безлічі бачених ними міст. Добігав до завершення черговий візит, насичений офіційними та дружніми зустрічами, відзначений новими безкорисливими дарунками, які подружжя Саварі-Полідорі привезли для музеїв, бібліотек, навчальних закладів. Ми говорили про усе, включаючи політику та труднощі повсякденного життя (які так схожі на наші). Але головною темою, звичайно, була ця: феномен їхньої дієвої багаторічної любові до Одеси.
Сюзанна Саварі: – Нас часто запитують, чому ми даруємо усі ці речі музею: порцеляну, срібло, стародавні мережива, скло... Багато які з цих речей – дуже старі й належали ще моїй бабусі. У нас немає дітей. Я не можу подарувати їх родичам, які усім цим не цікавляться. Можна було б продати їх і одержати багато або небагато грошей, але я не хочу продавати – занадто вони дорогі для мене.
У 1967 році ми вперше побували в СРСР – під час круїзу по Балтиці на теплоході "Естонія" відвідали Лондон, Копенгаген, Гельсінкі, Ленінград. Були білі ночі – дуже гарно. Потім ми поїхали до Москви і літаком повернулися до Парижа. Наступного разу вирішили вирушити у круїз по Середземному морю. З Марселя на теплоході "Литва" із усіма зупинками допливли до Одеси. Була екскурсія по місту. В автобусі познайомилися із літньою дамою, яка дуже добре розмовляла французькою мовою. Ми були здивовані, тому що не сподівалися почути в Одесі французьку мову. Вона багато про що розповідала нам. Ми відвідали музей західного та східного мистецтва і усе побачене там дуже сподобалося. З нашою новою знайомою, а це була викладачка французької та німецької мов Тетяна Менде, – ми обмінялися адресами і почали листуватися. Повертаючись до Одеси кілька разів, на інших теплоходах, час від часу привозили картини, щоб поповнити колекцію музею. У 1973 році я подарувала картину "Букет дружби". Так, усі наші дарунки тут приймали із задоволенням, але ось що важливіше. Під час війни, – а ми обоє – діти війни, Радянський Союз пожертвував мільйонами життів – солдатів та мирних жителів. І ми, у Франції, маємо бути вдячними країні, яка зазнала таких втрат. Але якщо ви відчуваєте вдячність, треба продемонструвати її чимось конкретним. "Букет дружби" був знаком вдячності Радянському Союзові.
Андре Полідорі: – Під час війни я бачив радянських солдатів в Австрії. Через багато років вирішив здійснити подорож, щоб побільше довідатися про тих, хто визволив Європу. Першим побаченим нами радянським містом був Ленінград. Блокада Ленінграда – це символ опору та героїзму. В Одесі ми зустріли ветеранів війни, – людей, які нам сподобалися. І сама Одеса сподобалася – дуже приємне місто, схоже на Марсель. Ми були здивовано, як багато людей в Одесі говорять французькою мовою. Ми були в Неаполі, Піреї, Стамбулі, Варні – там ніхто не говорив французькою мовою. А тут ми познайомилися із Тетяною Менде, яка стала нашим другом, з Надією Свірською, з Тетяною Балановською, Наталею Поліщук, які говорять французькою мовою. Є школа, де діти вивчають французьку мову. Ми були здивовані й задоволені. І ще – в Одесі було щось таке, що зблизило з нею одразу ж. Але те, що ми побачили... Ми побачили школу, де не було карти Франції. І вирішили приїхати знову й привезти карту. Так усе й почалося: наступного року ми повернулися із картою для школи № 10, привезли для музею – те, друге. Потім ми відвідали консерваторію, адже Сюзанна – скрипалька. Там не було гітарної школи, і ми допомогли її створити. Бракувало нот, – а в Сюзанни були цілі валізи з нотами її матері, яка була піаністкою. Ми привезли їх у консерваторію. І поступово довідалися про інші музеї: Літературний, Морський, імені Блещунова. Завжди є що привезти... Ці речі усе більше й більше прив'язували нас до Одеси. Ось як ми прийшли до цієї любові до вашого міста. Ми завжди знаходили тут розуміння, дуже люб'язних, дуже добрих людей, вони запрошували нас до себе вже після першого знайомства. Це фантастика! Цього року у тридцять дев'ятий раз ми приїхали до Одеси. Сподіваємося, якщо дозволить здоров'я, приїхати наступного року.
Дай Боже, щоб здоров'я дозволило, і наші друзі приїхали – наприкінці травня, як звичайно. І не голіруч приїдуть... Але й нам треба зустріти їх якимось особливим подарунком – адже сорок років виповниться цій унікальній дружбі! Можливо, і мсьє Андре Полідорі увінчати титулом, який вже є в його дружини, – Почесний громадянин Одеси? Їм обом це буде приємно.
