- У ЧОМУ, НА ВАШ ПОГЛЯД, НАЙЯСКРАВІШЕ ПРОЯВЛЯЄТЬСЯ ЛЮБОВ ГРОМАДЯНИНА ДО СВОЄЇ КРАЇНИ?
Ольга Федорівна БОТУШАНСЬКА, директор Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького – заслужений працівник культури України, повний кавалер ордена Княгині Ольги, кавалер Ордена мистецтв та словесності (Франція), володарка ордена Української Православної церкви преподобного Нестора Літописця ІІІ ступеня, Золотої медалі «За заслуги в освіті» та інших почесних нагород.
– Це питання непросте, воно має й філософський аспект, а для нашої країни навіть складне, враховуючи політичну ситуацію і, мабуть, нашу історію. Бо, справді, ми ніколи раніше не були державою, в нас не було відчуття того, що ми повинні нею пишатись. Воно не виховувалось у багатьох поколінь, і ми це добре відчуваємо у своїй роботі з читачами. Я гадаю, що нам і часу більше потрібно, і терпіння, і, мабуть, не слід сподіватися на швидкі зміни, особливо в мовному питанні, бо занадто воно заполітизоване.
Відчуття батьківщини виховувалось у мене з дитинства. Коли я кажу про батьківщину, спочатку згадую село на Полтавщині, своїх батьків. Звідти пішли і мова, і виховання, і ставлення до держави. Адже ми були виховані так, щоб думати спочатку про батьківщину, а потім про себе. А зараз не часто таке ставлення зустрінеш. Однак, добре було б, щоб у молоді воно, все ж таки, виховувалось. Без цього ми свою державу не збудуємо.
Для мене відчуття того, що в нас вже є своя батьківщина, сформувалося не в перші роки незалежності, а пізніше, коли ми в бібліотеці стали переходити на рейки державності. Це було непросто. Мені часто доводилось спілкуватися з українцями з різних регіонів, навіть з інших країн, і я відчувала, з якою великою тривогою вони дивилися в майбутнє. Тоді я прийняла рішення спочатку, хоча б, повернутись до української мови як розмовної, а потім запровадити її в бібліотеці. Це моя рідна мова, я закінчила українську школу, але в інституті була російська, на роботі багато років теж. А зараз вільно розмовляю українською. І я не вірю в те, що її не можна вивчити. Не розумію, коли люди кажуть: «Не знаю і не буду вивчати! Навіщо мені це?» Вважаю, що це на зразок бравади, яка з часом минеться. Як так – мати свою державу і не пишатись тим, що ти українець, не розмовляти українською? Я нікого не засуджую… Я сказала напочатку, що така наша історія й треба мати терпіння… Це, як кажуть, хвороба періоду становлення і вона мине з часом. Але все одно не потрібно бути пасивним. Я вважаю, що нам, працівникам бібліотек, треба і самим розмовляти, і провадити заходи, і з книжками працювати – з тими, які написані справді чудовою українською мовою.
Ми першими в Україні зробили каталог усіх українських книжок, якими володіє наша бібліотека. А в нас є такі перлини, яких немає в інших бібліотеках. Протягом усіх років незалежності нашу бібліотеку, яка є державною, підтримують Міністерство культури, обласна держадміністрація, міська рада. Зараз вона досить добре фінансується державою, ось і ремонт ми робимо. І хоча є проблеми з комплектуванням книжками, та ми отримуємо безплатно повний комплект усього, що виходить в Україні. Це теж оцінка діяльності нашої бібліотеки.
Тільки п’ять бібліотек в Україні отримують такі комплекти, і ми одна з них. Це я вважаю заслугою нашого колективу. Нас завжди відзначали, декілька співробітників мають звання «Заслужений працівник культури». В моєму житті особливо знаменним був минулий рік, коли я отримала орден Княгині Ольги першого ступеня. І я сприймаю його не лише як нагороду, а скоріше як обов’язок ще більше працювати. Власне, це і є моя відповідь на ваше запитання. Вважаю, потрібно більше працювати для того, щоб наша країна стала багатшою, кращою. Щоб ми могли пишатись тим, що живемо в цій державі, могли з гордістю сказати, що ми українці.
Ірина ГОЛЯЄВА, «Одеські вісті»
- ВІДОМО, ЩО СІЛЬСЬКА ЕКОНОМІКА ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ВАЛУ ЗЕРНОВИХ. ОДНАК ЗАКУПІВЕЛЬНІ ЦІНИ НА ТЕ Ж ЗЕРНО ЧАСТО НІВЕЛЮЮТЬ, ОБРАЖАЮТЬ ПРАЦЮ ХЛІБОРОБА. ЯКОЮ, НА ВАШ ПОГЛЯД, МАЄ БУТИ ЦІНОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ НА СЕЛІ?
Володимир ВИДОБОРА, Герой України, депутат облради, голова агрофірми "Свобода" Ізмаїльського району:
– Нинішнього року наші хлібороби потрудилися чудово. Озимої пшениці отримано на круг по 52 центнери. Урожайність ріпаку склала 35 центнерів, а гороху – 25. Валовий збір зерна – понад 8,5 тисячі тонн.
Здавалося, за таких результатів можна, зрештою, вирішити багато проблем і забезпечити селянам повний статок, а агрофірмі – міцну матеріально-технічну базу. Та ба! Як і в минулому, держава встановила досить низькі ціни на те ж зерно. Фактично навіть оголошений курс – 1250 гривень за одну тонну – неможливо одержати. Численні трейдери та їхні представники, які вдень і вночі снують по наших селах, пропонують за ту ж тонну зерна всього-на-всього 600 – 700 гривень.
Оголосили, що в Одеському порту платять майже удвічі більше. Але зерно треба доставити своїм транспортом до портового елеватора, а, по-друге, з'ясовується, що там вишикувався цілий ланцюжок посередників, кожний з яких прагне щось урвати й для себе.
От і виходить, що із очікуваних 15 – 16 млн гривень прибутку будемо мати реально майже у чотири рази менше. І таке очікує кожне сільськогосподарське підприємство.
Як же за таких умов зміцнювати економіку, утримувати соціальні об'єкти, забезпечувати гідну оплату праці тих же механізаторів і у повному обсязі розраховуватися за оренду землі та інших основних фондів?
На додаток до сказаного слід відзначити, що цього року небаченими ще раніше темпами зросли ціни на паливно-мастильні матеріали, на добрива, на сільськогосподарську техніку. Тут пропоновані компенсації з боку держави мало чим допомагають. А "позахмарні" відсотки за кредити збагачують лише банкірів і нищать дрібні сільгосппідприємства.
Звичайно, у передсвяткові дні слід говорити про інше. Про ті ж досягнення, яких наша країна домоглася за роки незалежності. Вони, звичайно, є і їх ніхто не збирається применшувати або забувати. Але, як нас навчали раніше у вузах і на різних курсах перепідготовки, кращий спосіб відзначити будь-яке свято – це зосередити свою увагу на нерозв’язаних проблемах.
А їх у сільському господарстві, як бачимо, накопичилося неймовірно багато. У результаті село гине в прямому й переносному значенні. Втікає молодь, багато будинків спорожніли й руйнуються буквально на очах. Боляче й гірко дивитися на усе це. І ми у силу своїх можливостей намагаємося активно діяти. Забезпечуємо молодих фахівців і роботою, і гідною зарплатою, допомагаємо спочатку й облаштуватися.
Але це, як кажуть, в одній окремо взятій Старій Некрасівці. А потрібна загальнодержавна політика, спрямована на зміцнення села, аграрного виробництва. Причому не у декларативному плані, як це сьогодні постійно спостерігається, а із конкретною програмою та реальним фінансуванням.
Це стосується не лише виробництва сільгосппродукції, зміцнення та гідної підтримки соціальної сфери, але й порятунку самої землі, її родючості, що катастрофічно тане. Я вже з цього приводу виступав в "Одеських вістях". Висловилися й десятки інших авторів. Почали навіть говорити про державну програму щодо захисту родючості наших безцінних чорноземів. Але реальні відчутні кроки в цьому напрямі ще не зроблено. А втрачене відновлювати дуже важко.
Ось такими думками вирішив поділитися напередодні великого свята нашої держави. І ще раз хочу підкреслити, що незалежність України – це величезне досягнення народу, яке у подальшому потрібно не просто відзначати військовими парадами, але повсякденно зміцнювати конкретними справами, спрямованими на поліпшення добробуту наших людей.
- ВАМ – СІМНАДЦЯТЬ. ВИ РОВЕСНИК НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ. ЯКІ ЦІКАВІ ПОДІЇ ВЖЕ НАГРОМАДИЛИСЯ У ВАШІЙ «ІСТОРИЧНІЙ» ПАМ'ЯТІ?
Ольга Бойко, студентка:
– Найяскравішим у житті було закінчення школи і вступ цього року до Одеської національної морської академії. Я обрала факультет "Морського права", тому що юрист, особливо адвокат – гуманна професія. Хочу допомагати людям, захищати їх, допомогти дітям-сиротам, тваринам, які не мають пристановища. Всім, кому зможу! Це узгоджується з моїми уявленнями про те, яким повинен бути новий час і люди у ньому.
Мої батьки з радістю зустріли проголошення незалежності України, передали мені ці погляди з вихованням, і я солідарна з їхньою думкою і цілком підтримую незалежний курс нашої держави. Впевнена, що ніхто зовні не повинен керувати українським народом і впливати на те, якою мовою нам спілкуватися.
Я люблю свою українську мову! Цією мовою викладався улюблений предмет – право в одеській гімназії № 2 по вул. Гаванній, яку я закінчила. І вдома, у сім’ї, у нас заведено розмовляти мовою України. Українською мовою я здавала іспити при вступі до академії, тому що мені так зручніше і звичніше.
Мене дивують наші народні депутати, які виступаючи, розмовляють державною мовою, а в кулуарах переходять на російську. Просто шоу якесь… А любов до своїх джерел повинна бути щирою, іти від серця, від єства. Але таке може статися тільки тоді, якщо відчуєш у цьому необхідність. Мабуть, народні обранці ще не дійшли до цього самі і повинні прикидатися.
Погано і те, що вони роз'їхалися на канікули, коли, вважай, третина країни підтоплена. Дуже жаль, що, з юридичної точки зору, вони можуть робити такі вчинки, тому що з позицій моралі цього робити не можна. Адже, якщо рівень води впав, і річка увійшла в береги, то біда ще не минула, і тисячі потерпілих так само потребують підтримки. А багато депутатів покинули людей, які за них голосували.
Якщо подивитися телепередачі, наприклад, ту, яка ще недавно збирала півкраїни біля екранів "Свободу Савика Шустера", де політики ведуть ідеологічні дуелі, то там є свобода висловлювань, але мало одкровення. При цьому, мені здається, що даремно багато моїх однолітків замовчують свої думки, тому що бояться осуду оточення. Можливо, це атавізм минулого, до мінусів якого я відношу те, що людям не давали права проявляти себе як індивідуальності.
Владислав КІТІК, «Одеські вісті»
