За підтримки голови Одеської облдержадміністрації Миколи Сердюка у видавництві «Друк» вийшов у світ двомовний поетичний збірник «Де небо зливається з морем...». Спонсором видання виступив підприємець Леонід Яровенко, а упорядниками – літератори Світлана Карагодіна та Ігор Потоцький. Вони ж і репрезентували її на суд публіки під час презентації, яка відбулася 3 вересня в Золотій залі Одеського літературного музею.
Під загальною обкладинкою книжки репрезентовано вірші двадцяти дев’яти авторів українською та російською мовами. І не лише з Одеси, але й з Києва, Харкова, Дніпропетровська, Миколаєва і Запоріжжя. І це дуже симптоматично, оскільки практично всі вони присвячені Одесі, Північному Причорномор’ю, його історії і людям.
«Ця збірка поезій – це прояв любові і вшанування нашої землі, її історії; небайдужості до долі всього людства і нашого народу як його частки, – написав, зокрема, у передмові до збірки Микола Сердюк. – Це прояв любові і пошани до рідного міста – Одеси, де живуть люди стількох національностей, що вважають себе єдиною національністю – одеською, і з гордістю стверджують, що «Одеса, може, і не найліпше місто у світі, але єдине і неповторне».
Новий поетичний збірник розділений на п’ять розділів: «Спів суховію», «Пам’яті ХХ сторіччя», «Марсіанські вакації», «Рими хвилям і хмаринам», «Слово народжується...». Це, за задумом авторів проекту, повинно всебічно відобразити як головну тему збірника, так і допомогти повною мірою розкритися її авторам. Адже поруч із професіоналами публікуються вірші й тих авторів, чиє творче життя тільки починається. Але всі вони, як говориться в анотації, поєднані громадсько-філософським звучанням. Таким, наприклад, пронизливим, як у Алли Крикун:
Колись ви полюбите
Цю понівечену землю,
Колись хапнете ковток
Росяного повітря
Над морем, як птах…
Як птах, що ковтає повітря,
Коли захочеться жити.
Захочеться жити колись
Назва розділу «Пам’яті ХХ сторіччя» збірника говорить сама за себе. Досить процитувати вірші «Голодомор» Анатолія Мельника:
Степ і стежка в село. Село
Сиве-сиве, старе-старе
Хилить долу своє чоло,
І хатами, хатами мре.
Сум сумує. Мовчить народ.
Сумнів суне сумління.
Смерть.
Голод порає тут город.
І живими лишає чверть….
Це дивовижно і водночас закономірно, що пам’ять тих страшних років передається з покоління в покоління і живе в кожному з нас, мабуть, на генетичному рівні. Що, на мій погляд, ще раз доводять вірші Ігоря Потоцького, які не потребують жодних коментарів:
Война создала гетто,
Война забрала гетто.
Я спрашиваю: «Где ты?» –
Нет мне ответа.
Нет мне давно удачи
В это дождливое лето,
Ведь глаза, словно тучи,
плачут
Над расстрелянным гетто…
Звичайно, було б сумно говорити про поетичний збірник, якби він складався лише з ремінісценцій на теми нашого трагічного минулого. Тому третій розділ «Марсіанські вакації» надає можливість поетам розкріпачитися, дати волю своїй фантазії, не соромлячись при цьому вводити у тканину вірша технічні терміни і неологізми:
Уже рассвет! Пора лететь,
приятель.
Смывает утро формулы
планет.
На чердаке скрипит,
как птеродактиль,
Наш птицелет, наш
аэросипед.
Пора лететь! Пусть вертятся
педали
И крепнут в небе мускулы
крыла.
А там, внизу, как
радиодетали,
Едва видны мосты и купола,–
запрошує до польоту Ігор Кручик, поет постіндустріальної епохи. І таких «запрошень до польоту» чимало в цій книжці.
Гортаючи збірник «Де небо зливається з морем...», мимоволі ловиш себе на думці, як тісно і органічно переплітаються в них дитяче нескаламучене сприйняття світу з філософською мудрістю дорослої людини, яка вже пізнала щось таке, що можна передати лише поетичними образами. Як, скажімо, у вірші Юрія Островершенка:
...Там синя далечінь.
Там ранок заворожений
туманом,
Там досі ще безмежно дикий
степ
Мовчить в страшній зажурі
над лиманом.
Там ми були, коли літалось
нам,
Коли могли зникати
й повертатись…
Ці нотатки, звичайно, не претендують на якесь узагальнення. Це констатація того, що збірник, який поєднує різних авторів, які услід за Людмилою Шаргою могли б сказати «Я по духу – не по прописке, Одесситкой (одесситом – авт.) себя считаю», вийшов у світ. І він зайвий раз свідчить, що в одній книжці можуть гармонійно сусідити українські й російські вірші. Можуть, якщо їхні автори говорять мовою поезії.
