Діти війни (1941 – 1945 рр.)... Є така категорія людей. Ще зовсім недавно про них не говорили і не піклувалися про них. І лише з січня 2006 року, коли набув чинності Закон України «Про соціальний захист дітей війни», почалася реальна допомога цій соціальній групі нашого суспільства.
Хочу надати слово тим, хто вижив у ті фронтові 40-ві роки, хто і зараз намагається утриматися в сідлі нелегкого повсякдення.
Діти – це особливий народ. Якщо із чимось зустрілися в дитинстві, через щось пройшли, то запам’ятають це на все життя. Якось один ветеран мені сказав: «Що зі мною було в дитинстві, отроцтві – пам’ятаю, а ось куди вчора ножиці поклав – забув».
Так про що згадують обпалені війною діти, які вже стали старшими за тих, хто воював за їхнє дитинство, за їхнє майбутнє? З гордістю вони розповідають про своїх батьків, старших братів, які захищали рідну землю, про свою допомогу партизанам, пораненим бійцям, які опинилися в їхньому селі чи місті. Згадують друзів дитинства, з якими їх назавжди розлучила війна, про щасливі дні тих нещасливих років. А щастя в усіх було різне...
Клавдія Олександрівна Второва:
– У день початку війни мені було 11 років. Одного разу дідусь сидів у хаті, прийшов сержант і говорить своїм підлеглим, що їм доведеться відступати, а старшина сказав: “У жодному разі, ми не можемо залишити людей, їх же перестріляють”.
Я дуже добре пам’ятаю “катюші”, бачила їх. Перший раз вдарили вони в районі цегельного заводу, другий – в районі інкубаторної станції. Незабаром “катюші” проїжджали біля нашої хати. Наші солдати залишали місто з боями.
Потім прийшли німці. У нас саме отелилася корова. 23 лютого (я добре пам’ятаю) був сильний мороз, до хати увійшли німці. Наші жителі Павло Подуфалов, Дмитро Мірза, Цимбалюк, Чередниченко були поліцаями. Німці забрали корову (теля не чіпали), вивели її на мороз, прив’язали. Поліцай сказав, що фюрера треба годувати молоком. Вранці я хотіла відв’язати корову, але він вдарив мене нагайкою, я впала. Не знаю як, але я схопила коробку із солідолом і кинула в поліцая. Мене забрали до штабу. Били. Потім їхній працівник (він працював на наших) запряг гарного коня (я помітила, саме гарного), закутав мене в пальто і привіз до дідусевої хати. Сказав: “Забери свою партизанку”. Мій дідусь і дядько співпрацювали з партизанами і ховали їх у своєму подвір’ї, а я носила їм їжу. Одного разу у нас у підвалі було сховано близько двадцяти солдатів. Вони були дуже слабкі, худі. Коли я принесла їм поїсти, вони просили лише води, їм дуже хотілося пити.
А німці гуляли в хаті і вимагали вина, але спочатку змушували бабусю й дідуся спробувати його. Коли німці напивалися, виходили у двір і починали розважатися, стріляючи в курей. Старшим поліцаєм був Павло Полуфалов. Коли прийшли наші, він втік, але в Любашівці його затримали і засудили на 10 років. При відступі німці лютували, забирали все, що їм подобалося, продукти. Щастя ми не бачили.
Іван Семенович Чепурнов:
– Коли почалася війна, ми жили в Бессарабії. Батько і дідусь пішли на фронт у перший же день. А ми повернулися до Ананьївського району. Жити було ніде. Як змогли, ми змайстрували собі житло. Німці були і у нас, у селі Федорівці. Саме у нас і зупинилися. Одного разу німець змусив мене напоїти коней. Вийняв пістолет і сказав: “Якщо погано напоїш, я тебе застрелю”. Я носив відро за відром, напував коней. А німець стояв із пістолетом. Я молив Бога про порятунок. Нарешті німець взяв відро з водою, підніс до коня, у мене потемніло в очах: раптом ще буде пити. Але кінь пити не став. Я залишився живий.
Жили ми дуже бідно. Німці забрали і те, що було: корову, курей.
Але серед німців були і людяні, добрі. Один з них, по-моєму, він був старшим, давав мені чорний хліб і цукерки.
Ще пам’ятаю випадок, коли німці витягли з нашого хлева порося, вбили його, засмажили на багатті. Вони просто жерли м’ясо, розриваючи його на шматки. Один з них, дуже худий, невисокий (мені він здався нещасним), взяв шматочок і дав мені, рукою показав: їж.
Коли німці відступали, людей не чіпали, а ось корів забрали із собою.
Дідусь загинув на війні, а батько повернувся додому. Повернувся поранений, важко хворий, побитий. На руці не було пальців, нога скалічена. З ним повернулися ще кілька односільчан.
День, коли оголосили Перемогу, я запам’ятав назавжди. Святкувало все село. Усі раділи і від радості плакали. Хоч були страшні злидні, але й була велика надія на краще.
Лідія Антонівна Чепурнова:
– Війну я дуже добре пам’ятаю. Жили ми тоді на Полтавщині. Батько пішов на фронт.
Ішли сильні бої. Німців у нашому селі було багато. Селом ходили частіше по четверо. У родині нас було троє. В 1943-му я пішла до першого класу. Дуже добре пам’ятаю, як заганяли людей до церкви, до школи, а потім підпалювали. Німці спалювали скирти сіна. Особливо все палахкотіло вночі.
Ми ховалися, де могли: в очеретах, у лісі і спали просто на землі.
Одного разу прокинулися у схованці (біля села протікала річка, ми відсиджувалися в плавнях, німець боявся туди поткнутися) від того, що горіла школа, а поруч було чути німецьку мову. Зовсім близько зайнялася хата. Бачили, як дітей розстрілювали в усіх на очах, деяких кидали у колодязь. Ми притиснулися до землі і лежали тихо.
На Полтавщині фашисти лютували сильно. З колодязя було чути крики дітей. Вчителька (вона була приїжджа, у неї всіх убили) металася між дітьми, молила і просила мовчати, пригортала їх до себе. Намагалася вберегти.
Німці забрали у нас корову. На стегні випалили тавро – німецький знак, який так і не заріс шерстю, залишився назавжди. Якимсь дивом уночі наша корова втекла і з собою привела до нас у плавні бика. Ми завели їх у воду, і вони там так тихо стояли, начебто все розуміли.
Незабаром німці стали відходити. Бика ми здали, він був не наш. А корова з німецьким тавро ще довго жила у нас.
Пам’ятаю добре, як зустрічали солдатів-визволителів. Виносили їм продукти, квіти, хліб. Виносили, на знак подяки, поїсти, у кого що було.
А ще пам’ятаю, під грубкою у нас була ніша, ми її називали “будка”. Там дідусь ховав дівчину, щоб її не забрали до Німеччини. Коли німці підходили до нашої хати, ми подавали знак до “будки” – дівчина швидко ховалася. Ми жили в постійному страху. Не боялися, що заберуть продукти, боялися, що вб’ють. Щастя було одне – ми чекали на Перемогу.
Я глибоко переконана: про війну, на якій загинули мільйони людей, потрібно писати більше, особливо такі спогади. У кожного живого свідка тих трагічних подій, упевнена, є що і про кого згадати. Згодна, ті лихоліття згадувати страшно, але і не згадувати не можна.
