Як говорить один наш славнозвісний земляк, «Одесса – рассадник талантов». Мабуть, найніжніший, найщиріший та найсонячніший із них, – «одеська Джульєтта» Юлія Коровко. Незважаючи на юний вік, за її плечима значний досвід виступів як на театральній сцені, так і на естрадній (Юля дебютувала в 1996 році у виставі «Чарівна лампа Аладіна»). А три роки тому вона ступила на важку стежку режисури. Поки що, правда, лише як студентка знаменитої Санкт-Петербурзької державної академії театрального мистецтва.
– Юлю, Ви вже дванадцять років на сцені. Чим став для Вас театр за цей час?
– Можна сказати, що театр – це життя. Але дуже складне... Театр – особливе мистецтво, гарне зовні, але важке зсередини. Але незважаючи ні на що, я люблю театр!
– У вересні до Одеси на гастролі приїжджає Санкт-Петербурзький театр "Рок-опера" під керівництвом Володимира Подгородинського. Розкажіть про свою співпрацю із цим театром.
– Я пробувалася у двох виставах. Одна з них – "Кентервільський привід". Поки що ми, правда, працювали лише в плані репетицій...
– Вже шість років минуло після прем'єри "Ромео і Джульєтти", а вистава дотепер збирає аншлаги. Що в ній такого... магічного? Чи це "вічна любов" творить чудеса?
– Так, справді, це любов! Чиста любов, щирі стосунки... У цій виставі є все: і геніальна музика Євгенія Лапейка, і надзвичайна режисура Георгія Ковтуна, і акторський склад – справжні професіонали. Якщо ототожнювати виставу із нашим життям, родина Капулетті – одна країна, родина Монтеккі – друга, між ними війни. Я ставлюся до "Ромео і Джульєтти" як до вистави за мир і щиру любов!
– Юлю, в одеситів Ви асоціюєтеся із образом Джульєтти – цнотливим, світлим та вічно закоханим. Наскільки цей образ відповідає Вашому внутрішньому світу?
– Відповідає на всі сто відсотків! Я хочу вірити в добро й сподіваюся, що якщо ми будемо добрими, до нас і люди потягнуться добрі.
– Колись Ви співали в ансамблі "КА2Ю" із Кирилом Туриченком та Альоною Подолян. Ви і на "Чорноморських іграх" перемагали, і свій візитний кліп мали, і з успіхом виступали на одеських концертних майданчиках. У Вас непоганий естрадний вокал. Ніколи не хотілося піти, услід за Кирилом, у шоу-бізнес?
– У Санкт-Петербурзі зараз я над цим працюю. Але, звичайно, є свої труднощі...
– Ви вже закінчуєте академію, залишився останній рік. Розкажіть трохи про своє навчання.
– Чесно кажучи, я ніколи не думала, що буду навчатися на режисерському факультеті. Але це виявилося досить цікаво. Вже на третьому курсі в мене з'явилося усвідомленіше ставлення до професії. Я розумію, що чомусь навчилася і можу робити цікаві вистави. У нас дуже гарні педагоги – професори, які відомі в усьому світі. Нещодавно ми ставили виставу за Зощенком. Я грала Клавочку. Це смішний персонаж, і мені потрібно було щось придумати. Майстер порадив створити дефект мови, що додало б образу характерності. І я почала шепелявити. Для мене це було дуже незвичайно, тому що я завжди грала ідеальних, піднесених персонажів – та ж Джульєтта, наприклад. Спочатку усі посміювалися, але поступово мені це почало подобатися, я вживалася в образ. З режисерської сторони, ми розділили виставу на дванадцять частин – за кількістю людей, які беруть участь у ній. Я відповідаю за частину, у якій відсутня, – маю її повністю поставити. Це так цікаво! Хочу, щоб актори грали за моїм задумом. Іноді починаю показувати, а мені кажуть: "Юлю, заспокойся, вони ж теж актори, плюс ще й режисери, вони самі можуть". А я хочу, щоб у цій частині було саме так, по-моєму, мені хочеться проявити себе, придумати щось цікаве.
– Ви плануєте йти далі цим шляхом ? Бути режисером – це Ваше?
– Ну, з одного боку, я в собі сили відчуваю. Але насправді в мене лише нещодавно прокинувся інтерес до режисури. Перші два роки я не могла визначитися – треба мені це, чи ні. Зараз я вже багато чого сприймаю інакше, не як акторка. Буває, обговорюємо щось із моїм педагогом Георгієм Ковтуном, і я розумію, що на деякі речі дивлюся, як режисер, з іншої точки зору. Але у цю мить мені, звичайно, ще не вистачає знань... Потрібно багато читати, дивитися, спілкуватися із розумними людьми.
– Але Ви вже обрали свій режисерський напрям чи ще в пошуках?
– Зараз напрямів багато, треба знайти свій...
– Юлю, на Вас, як на майбутньому режисерові, лежить важлива місія – виховувати у російському столичному глядачеві щиру "одеську душу", сповнювати їхні серця світлом, добром і любов’ю. Як гадаєте, впораєтеся?
– Я вважаю, що якщо у людини добра душа, то усе, що вона робить, випромінює позитивну енергію, що і заряджає людей. Інше питання, наскільки цього заряду вистачить, – до "першої станції метро", де людина зіткнеться з прозаїчними проблемами, чи на триваліший час. Але у жодному разі гарні речі мають впливати позитивно!
Ганна МІХНЕВИЧ
Пам’ять - ТАК ХОЧЕТЬСЯ ПОБУТИ З ТОБОЮ, ОДЕСО!
Шановна редакціє!
Пише вам Попков Володимир Григорович, поет-пісняр Луганщини, син учасника боїв за визволення Одеси у 1944 році Попкова Григорія Яковича, удостоєного медалі «За визволення Одеси».
Моє перше знайомство з Одесою відбулося у 1967 році, коли я приїхав підлікуватися до знаменитого на той час Лермонтовського санаторію. З першого погляду я полюбив Одесу, і ця любов не згасла і до сьогодні. Причину цього почуття поясню коротко, протокольно, я переконався, що Одеса – це справді квітуче у акаціях місто. Тут мешкали всесвітньо відомі і шановані мною Бабель, Ільф і Петров, Катаєв, Водяний, Жванецький і тітка Хана, що з Костецької… Мене зачарували люди, які не засмучуються у будь-якій ситуації і які спроможні з доброю іронією ставитися до будь-яких життєвих ситуацій. І звичайно ж, полонило дивовижне, найсиніше в світі море.
Я не втрачав нагоди, щоб знову і знову зустрітися з Одесою. Щоправда, була перерва з 1984 по 1993 рік, після якого я знову опинився в Одесі, в санаторії «Салют». Тоді відчувалося, що в Одесі щось змінилося, і не все гаразд. У трамваях бракувало шибок, у кожному вагоні по 3-4 крісла ніби «забрали», не працювало пароплавство – стояв пусткою міжрейсовий Будинок моряків. Тоді я писав у пародії «Шаланды, полные печали»:
Фонтан черемухи
лишился,
Бульвар Французский
весь в пыли,
И Костя, кажется,
не брился,
В трамваях кресла
«увели»…
Пізніше відредагований варіант пісні було опубліковано в газеті «Ах, Одесса!» №2 за 1995 рік за сприяння літературного редактора Фелікса Миколайовича Подгайця. А тішило те, в Південній Пальмірі збереглося головне – одесити були такими ж: іронічними і симпатичними. Де ще, крім Одеси, на Привозі – у рибних рядах – можна почути таке:
– Скільки коштує кілька? – запитую у пишної торговки.
Вона називає ціну.
– Чому так дорого? Адже у тієї, що на краю ряду дешевше, та й при тому ще вона й «керченська».
На це вона відповіла:
– Ха! Вона така ж «керченська», як я – балерина.
Пам’ятна і зустріч з членами команди КВК «Одеські джентльмени».
На початку зустрічі глядачам було дано завдання: придумати віршик про одеський анекдот.
Давши своєму творові рубрику «Гість Одеси про Одесу», я написав таке:
НЕ «БОРОДИНО»
Скажи-ка, дядя, ведь
недаром
Москва воспринимает
с жаром
Одесский острый анекдот,
Который мертвого
проймет.
В нем все «до чертиков»
смешно –
Французам Богом не дано.
Останні 10 років, на жаль, не міг відвідувати Одесу, оскільки в результаті інсульту ліва сторона була паралізована, і пересувався я за допомогою милиці. Як хотілося б мені, синові фронтовика, побувати на святкуванні 65-ї річниці визволення Одеси!
Відсилаю свою пісню «За что в тебя такой влюбленный?», яку прошу опублікувати і тим самим я буду з вдячністю відчувати себе присутнім серед шанованих мною одеситів.
За что в тебя такой
влюбленный?
Я мчусь в портовый
дивный город
всех морей,
Меня несет экспресс
«Луганск – Одесса».
Слышна мелодия
«Семь-сорок», ты поверь,
Сквозь дробный стук колес
на стыках рельсов.
Приветствуя, небось,
мне машет Дюк рукой –
Обалдеваю от прикольной
сценки.
Конечно ж, просит
на Потемкинской крутой
На спор, как прежде,
сосчитать ступеньки.
Припев:
Одесса – мамочка святая,
ты пойми:
Лечу с тобою на свидание
окрыленный.
Всегда веселая обитель,
ось Земли…
Скажи, за что в тебя такой
влюбленный?
Дарами моря меня радует
Привоз –
По три за штуку продаются
раки.
– Вчера такие, – скажет
Рома, и всерьез,–
По пять с руками отрывали
в драке.
По Дерибасовской
вальяжно «прометусь»,
Там встречу тетю Хану,
что с Костецкой.
С почтеньем к духу
именитых приобщусь…
Пленен Одессой сын
степей донецких.
