– Що найголовніше для подружнього довголіття? – запитав я ювілярів.
– Праця і ще раз праця. Любов і взаємоповага. Уміння радитися і розуміти один одного. Жити не моїм, а нашим, – почув у відповідь.
На сімдесятиріччі весілля, яке старі люди ще називають «вдячним», молодший син ветеранів Віталій Євгенович Янішевський сказав, що для батьків його завжди головними якостями були чесність, порядність, працьовитість, і, як би затерто це не звучало – віра у Батьківщину, у людей... Саме ці якості передали вони у спадок своїм синам, онукам і правнукам.
БІЛЯ РОДИННОГО ДЖЕРЕЛА
...Ну хто знав у далекому 1938 році, що так славно складеться доля двох молодих людей – 26-річного Євгена та 19-річної Тофілії, яку частіше називали Антоніною (та й зараз так звуть)? Їхня сімейна пісня розпочиналася у Котовську. Євген Іванович працював черговим на одній із станцій Одеської залізниці, а Тофілія Вікторівна – на метеорологічній станції. Познайомилися. Ходили, як заведено, на танці. Півроку придивлялися один до одного. І – вирішили поєднати свої долі.
Їх до цього рішення, швидше за все, привело те, що обоє були сиротами. І виросли у бідності і праці.
Весілля, як такого, не грали, оскільки ніякого статку не встигли зібрати та добра нажити. Спочатку винайняли невелику кімнатку по вулиці Профінтерну, пізніше купили квартиру маленьку. Як народився син, назвали його Володею. І тільки, нібито відчули впевненість, призвали молодого чоловіка і батька на "фінську" війну. Пройшов її воїн, але не встиг повернутися додому – нова воєнна кампанія – визволення Бессарабії. А згодом розпочалася Велика Вітчизняна... Євген Іванович встиг відвезти вагітну Тофілію Вікторівну з дворічним малям у село Мала Слобідка Кодимського району до родичів. Але через два тижні після їхнього прибуття сюди, у день, коли народився Віталій, до села увійшли німці.
ВСЕ ЗНЕСЛИ ПІД ЧАС ВИПРОБУВАНЬ
...Буквально все до найменшої деталі пам'ятає Тофілія Вікторівна про той грізний час. Пожалівши цю милу жінку, побачивши сльози на її очах, я не став стомлювати її спогадами. Так, старшому сину, Володимиру Євгеновичу, який проплавав на суднах УДП понад 20 років, вже 69, він – на пенсії. Молодшому, Віталію Євгеновичу, 67. Солідна, шанована і в Ізмаїлі, і далеко за його межами людина, керівник, мабуть, одного з найкращих в Україні навчальних закладів, Ізмаїльського вищого професійного училища (відомого за старою назвою як "дев'ятка"), яке виховало не одне покоління моряків. Але для батьків і він, і його старший брат – все ті ж малі, які вчилися ходити, коли вулицями села шастали поліцаї. Коли за найменшу провину людину чекав розстріл. Ось і Тофілія Вікторівна якось опинилася на волосинку від загибелі. Чимось незадоволений непрошений гість направив на неї пістолет – мовляв, не нагодувала його, як він хотів. Але, мабуть, Господь береже таких людей: напарник окупанта відвів пістолет убік, щось сердито йому сказавши. Мабуть, чекали і його вдома такі ж дружина і діти, але доводилося воювати, стріляти в людей.
А що пережила за ці секунди жінка, яка найбільше за все хотіла, щоб діти її не повторили сирітської долі батьків!
ВСЕ ЖИТТЯ В ТУРБОТАХ І ЛЮБОВІ
...Тільки через рік після закінчення війни повернувся додому старшина Євген Іванович. Повернувся, пройшовши пів-Європи і закінчивши війну у далекій Манчжурії, після перемоги над Японією. Влаштувався працювати на Котовський ремонтний завод, у ливарний цех, де і трудився до виходу на пенсію. А Тофілія Вікторівна влаштувалася після війни на місцевий хлібозавод, де теж трудилася до пенсійного віку.
Ніколи не гналися вони за нагородами та почестями, за зайвим багатством. Завжди чесно і сумлінно працювали. Виховували дітей. А десять років тому переїхали до Ізмаїла, де на той час вже ґрунтовно обжилися їхні сини. Де вже і онуки виросли, і правнуки ростуть.
Купили на околиці міста будинок з присадибною ділянкою. І вдвох, не просячи допомоги нащадків, створили справжній квітучий рай. Мені довелося у цьому переконатися – поговоривши з іменинниками та їхньою племінницею – Тамарою Федорівною, яка приїхала з міста Корсунь-Шевченківського Черкаської області на ювілей. Мене зачарувала доглянута господарями присадибна ділянка.
До речі, Євген Іванович після купівлі будинку підремонтував колишню виноградну лозу і висадив інші сорти. Всі прижилися і тішать гостей – дітей, онуків та правнуків. І по всьому периметру ділянки – квіти, квіти... Міська конкурсна комісія регулярно визнає двір Янішевських одним з кращих під час місячників чистоти та благоустрою.
– Скільки разів і я, і мої діти та онуки говорили батькові і мамі – відпочиньте, ми прийдемо обріжемо виноград, скопаємо та просапаємо грядки, самі наведемо лад у дворі – розповідає Віталій Євгенович. – А вони – ні. Мовляв, упораємося самі. І ми поступаємося. Хоч і тривожимося за стареньких, але розуміємо – у русі і постійній праці та турботах – їхній рецепт довголіття.
...Ми багато про що розмовляли. І про минуле, і про сьогодення. Євген Іванович у курсі всіх подій. Він має на нинішню ситуацію у країні, у світі свою, зізнатися чесно, дуже справедливу критичну оцінку. А інакше і бути не може. Вони разом з дружиною прожили кілька епох. Їм є що, з чим порівнювати, приймати або відкидати. І хотілося б їм, щоб ми, представники наступних поколінь, частіше прислухалися до них, до їхніх порад. Що ж? Досвід довгожителів, справді, безцінний, якщо і ми хочемо жити довго і щасливо.
З ювілеєм вас, любі Євгене Івановичу та Тофіліє Вікторівно! Дай, Боже, вам ще багатьох років, здоров'я і такого ж оптимізму!
