Хто сьогодні не боїться дитячого щеплення. От і я боюся. Особливо, коли йдеться про твою єдину дитину. Тому коли у моєї доньки Надії піднялася температура після вакцинації, яку зробили в школі, я не роздумувала довго. Схопила доньку – і в Київ, в ОХМАТДИТ. Добре, кума виписала направлення. Вона в нашій поліклініці працює.
В ОХМАТДИТі нас зразу прийняли. Лікарі заспокоїли мене, сказали, що нічого страшного, але про всяк випадок поклали Надійку на три дні на обстеження. Я просиділа з донькою до вечора, але ж треба й додому повертатися – завтра на роботу. Спізнилась на останню маршрутку. Нема куди діватися, вирішила дістатися до дому попуткою.
Довго стояла на трасі, ніхто не зупинявся. Дощ періщить, парасолька не допомагає. Змокла уся, а сама собі й ради не дам: може не треба було доньку однісіньку в лікарні залишати? Раптом поряд пригальмувала вщент заляпана багнюкою чорна іномарка. Мені стало ніяково. Страшно. Але двері іномарки відкрилися та приємний дуже ввічливий голос спитав, куди мені треба. Я відповіла. Мені запропонували сідати. Чоловік на задньому сидінні сказав, що він в наш обласний центр їде: завтра у нього зустріч з людьми. Це вже потім я здогадалася, що це він так сповістив про себе, щоб я не лякалась. Але мені вже і самій не страшно було – побачила що не бандити в салоні.
Якось сама-собою поплила розмова. Він пригостив мене чаєм з термосу – щоб не застудилась. Я розповіла про доньку. І про те, що нашим обласним лікарням не довіряю. Їм завжди чогось бракує. То ліків немає, то лабораторія не працює, то лікар не приймає.
– Знаю я ваші лікарні та пологові будинки. Тюрму нагадують, – відповів мій супутник. Він, як з’ясувалось, багато їздить регіонами і з усією цією сірістю та злиднями добре знайомий. А ще він намагається допомагати найбільш злиденним лікарням. Але всі дірки одними руками не залатаєш. Треба щоб бюджетне фінансування медицини зростало.
А ще мій супутник розповів про такий випадок. Єпископ потрапив в аварію, його привезли в лікарню та й питають, чи є в нього простирадла, ліки. А він у відповідь, з гумором: «Я ж їхав службу правити, а в церкву я простирадла не вожу». Цей випадок дуже вразив мого супутника. На його думку, ця ситуація всю систему що прогнила проілюструвала. А винувата в цьому влада, що ставить своїх людей на провідні посади – від міністра до посадовців в областях. Себто тих, хто політичну лояльність виказує. А повинні робити люди компетентні, професійні. Ті, для кого клятва Гіппократа не пустий звук.
Як же не пустий, коли всі лікарі хабарники? Ось в цьому мій співбесідник не погодився. Він розповів, що сам виріс на селі і добре пам’ятає, що у них був один на всіх фельдшер, який лікував від усіх хвороб. І всі зоставалися задоволені – такий був майстер. Справжній сімейний лікар. І в дощ, і в сніг, світлого дня та темної ночі ніхто із односельців не знав відмови, якщо знадобиться лікарська допомога. Сьогодні теж серед медичних працівників є такі сподвижники, впевнений мій супутник. Вони за мізерну платню готові допомагати людям. А те, що лікарям не доплачують – це ганьба влади. Ще він звернув мою увагу на те, що про хабарництво лікарів гучніше всіх волають представники влади, самі при цьому роблять усе, щоб життя людей не покращилося. Якщо вже боротися з хабарництвом, то треба починати з верхніх ешелонів влади, а не з лікарів та вчителів. Таки вірно! Ось кума моя. Вона завжди допомагає чим зможе. І грошей не візьме.
Ми ще багато про що розмовляли. І на всі питання мій співбесідник мав відповідь. Наприклад, я розповіла йому, що коли в нашому місті відкрили нове виробництво, люди стали частіше хворіти гострими респіраторними захворюваннями, особливо ті, хто там працював або мав житло поряд. Я теж там працювала бухгалтером. Але довелося роботу змінити, нежить весь час не проходила. Щойно звільнилась, здоров’я пішло на поправку. Ну не може бути, щоб це було простим збігом.
Мій співбесідник впевнений, що екологія та захворювання в нашій країні тісно пов’язані. Він, як з’ясувалось давно пропонує провести дослідження. Себто проаналізувати за даними місцевих поліклінік, чим люди хворіють частіше в тому чи іншому населеному пункті. Знайти причину цих захворювань: вода, повітря, харчування або щось інше. Скласти екологічну мапу країни. А потім вже працювати на запобіг цих хвороб. На це треба видати державні кошти. Як на мене – добра ідея. Бо хворіємо, самі не знаючи від чого.
Так за розмовами пролетів час. Коли м и в’їхали в наше місто, я попросила зупинитись. Пропонувати гроші було якось недолужне. Тому я щиро подякувала та й вискочила з машини. Тільки про одне жалкую: забула спитати, як його звуть. А обличчя його здалося знайомим. Згадала тільки через два дні. Коли Надійку забирала з лікарні здорову та веселу, побачила фото в газеті. Це був Володимир Литвин. Мій мудрий супутник. І просто добра людина.
