… Як дерево сильне корінням, так і кожна людина, народ, місто сильні усвідомленням своєї історії, своїх предків. Хто ми? Звідки? Ким були наші діди та прадіди? Як зародилося місто, у якому народилися й подорослішали ми, вулицями якого безтурботно бігають наші діти, онуки? Лежить на ньому печать благословення Божого чи, навпаки, тягар тяжкого прокляття?..
Ці думки ані на хвилину протягом довгого життя не полишали Василя Мултих – грека із стародавнього Маріуполя, людини, яка прийняла й понесла без ремства на Голгофу тяжкий хрест страждань за Віру, яка знайшла свою другу батьківщину у тихому селі під Одесою та прослужила Господу у Храмі Різдва Богородиці майже піввіку.
Але, що б він не робив, які б випробування не посилали небеса священику Василю, він зігрівав у великому серці свою заповітну мрію: увічнити для тих, хто буде жити після нього, пам’ять про славного митрополита Готфейського та Кафайского святителя Ігнатія, подвиг якого для етнічних греків Приазов’я важко переоцінити.
Сьогодні його Велика Мрія, справа усього його свідомого життя звершилася. У Маріуполі відкрито монумент засновникові «міста Марії», Мойсею свого часу митрополитові Ігнатію. Отець Василь, 86-річний пастир, побілений сивинами від втрат та випробувань, прикутий до інвалідного візочка коляски тяжкою недугою, світлий і радісний.
...Напевно, не усі нинішні жителі Маріуполя та двох десятків приазовських сіл, де живе велика грецька діаспора, знають історію зародження своїх поселень. А історія ця не така проста й безхмарна, вона виткана із тягот та злигоднів, вистояти у які предкам допомогла Віра. І святительський подвиг владики Ігнатія.
...Народився він приблизно у 1710 р. в Греції, при хрещенні був наречений Іакобом. Одержав відмінну освіту у Венеціанській грецькій колегії, однак, прагнув не до кар’єри, а до служіння Богові. Його відвезли до монастиря на святій горі Афон, там він прийняв чернечий постриг із ім’ям Ігнатій. Його богоугодне житіє привернуло увагу Вселенського Патріарха, і ченця Ігнатія переводять до Константинополя, де посвячують у сан єпископа.
Усе було б добре, та невдовзі він довідується про те, що в Криму велика колонія православних греків кілька сотень років знемагає під турецько-татарським ярмом. Одноплемінники поступово зневірюються, священиків магометани винищують. І Святитель Ігнатій випросив призначити його у Крим митрополитом. Віком 55-56 років він прибув до Криму й почався його святительський подвиг – порятунок православних греків від мусульманського насильства. Він звернувся до імператриці Катерини ІІ із проханням взяти кримських греків під заступництво, і цариця виділила їм під переселення приазовські землі...
У вересні 1778 р. під керівництвом генерал-поручика Олександра Суворова, на чолі із митрополитом Ігнатієм, християни Криму – 31098 чоловік, рушили у важкий та встелений злигоднями шлях на землі, яка стала їм другою батьківщиною. Указом Імператриці переселенці одержали багато пільг, були зі скарбниці виплачені усі їхні борги ханові, підприємці й торговці звільнялися від податей на десять років. Так у 1779 році з’явилося нове місто, назване на честь пресвятої Діви Маріуполем, а також були засновано 24 села, які існують і понині. Будівництво міста Марії митрополит, як і прийнято було, почав зі спорудження храму.
Почив св. Ігнатій 16 лютого 1786 р. Поховали його в Хараламневській церкві. Але не судилося було праху Святителя спочивати – у 1938 році на хвилі боротьби із «опіумом для народу» склеп було розкрито, а нетлінні останки св. Ігнатія перенесено до краєзнавчого музею. Під час німецько-фашистської окупації Маріуполя у 1942 році, за настійною вимогою парафіян, мощі були знову перенесено до церкви. Був присутній при тій події і юний паламар Василь Мултих.
Ще хлопчиськом він щодня після школи бігав до храму Успіння Божої Матері, прикладався до ікони, усипальниці св. Ігнатія, просив їх про заступництво. Батька він не пам’ятає, а в пам’яті назавжди залишився образ матері Кирнакії, трудівниці та страждальниці, яка виховала чотирьох синів.
Василь з дитинства мріяв стати священиком. Коли під час окупації почали відкриватися храми – у колишніх клубах, магазинах, складах, Василь служив у церкві св. Миколая паламарем. За його ініціативою мощі святителя Ігнатія були урочисто перенесені до собору. Прийшло багато народу, ішли хресним ходом із корогвами, божественними піснями, відслужили літію. Мощі помістили в капличку, там же встановили на раку мармурову дошку. Але при відступі фашисти підпалили багато об’єктів, серед яких виявився і собор. З якою тривогою та розпачем юнак гасив вогнище, зібрав у коробку збережені останки, приніс додому. Частина їх нині зберігається в Маріупольському кафедральному соборі, частина – у храмі Різдва Богородиці в с. Усатовому під Одесою.
А з того самого дня, коли він із палаючого храму рятував прах засновника міста Марії й рятівника далеких предків нинішніх його городян, священика Василя не полишала думку про увічнення пам’яті святителя, прирівняного в 1997 р. до лику святих.
Після визволення міста Василь працював інструментальником на заводі «Азовсталь». Але увесь час єпископ Донецький та Ворошиловградський Никон кликав його до себе келійником. Директор заводу не відпускав (Василь був під бронню), знущався з його пристрасті до віри. А у вересні 1945 року додому прийшли двоє у військовій формі й пред’явили ордер на арешт «ворога народу Василя Мултиха». Доставили до Ворошиловградської в’язниці, помістили у КПЗ. Протягом п’яти днів не те що їжі, води не давали. На шостий день викликали до слідчого на допит. У Василя не було сил стояти, тулився до стіни. І почалося... Слідство тривало близько року. Мати Василя возила до Ворошиловграда із Маріуполя передачі, вистоювали довгі черги до віконця.
А якось до камери увійшов наглядач і говорить: «Попеня, пішли». Завів до кімнати, а на столі стоїть миска з юшкою і шматочок хліба.
– Швидко їж, – говорить.
– За що така милість? – запитав Василь.
– Дякуй владиці Никону.
Незабаром слідство закінчилося, і Василя разом із іншими «ворогами радянського народу» етапом відправили на поселення до Казахстану. На п’ять років. Оселилися у селищі Талди Курганської області. Там він познайомився із засланою дівчиною Оленою із Кіровограда, повінчався з нею. Там у 1948 році народилася їхня перша донька Лариса. Із заслання повернувся до Маріуполя у 1953 році з дружиною та двома доньками – Ларисою і Наталею – Василь працював на «Азовсталі» малярем. Олена – бухгалтером у ТТУ.
Через рік владика Никон запросив до Ворошиловграда, і запропонував їхати до Одеси служити в грецькому Свято-Троїцькому соборі. Василь приїхав, але в соборі не залишився, попросився до іншого приходу. Служив дияконом у Котовську, потім священиком, із 1959 року – у храмі Різдва Богородиці в селі Усатовому. Будинок церкви був напівзруйнованим, дзвіниці не було – дзвонили в рейку.
Ось уже майже 50 років до нього тягнуться парафіяни не лише його приходу, він навчає їх Любові, Добру, Вірі, Милосердю, ділиться не лише хлібом, але й духовною силою. Він сам є виразником любові Господа до віруючих. Лише завдяки Господу йому вдалося впоратися із вселенським горем – загибеллю молодшої доньки на теплоході «Адмирал Нахимов».
Але усі роки життя, чим би не займався священик Василь, його не полишали думки про здійснення Великої Мрії – встановлення пам’ятника засновникові Маріуполя, святителеві Ігнатію. Але... зібрати кошти на його створення ставало усе важче.
За допомогою звертався до маріупольців та українських мільйонерів, директорів підприємств та політиків. У відповідь – ані звуку, ані слова. Лише директор БФ «Розвиток України», головою правління якого є відомий мільйонер Ринат Ахметов, відповів: «Із болем у серці (?) ми змушені повідомити Вам, що в цей час не можемо надати матеріальної допомоги на виготовлення пам’ятника святителеві Ігнатію».
Що ж, у заможних свої плани й перспективи...
Священик Василь був зовсім впав у відчай, але якось зателефонувала людина із Києва, яка назвалася Анатолієм, приїхала й дала на пам’ятник енну суму. Половину забрав аферист від скульптури, який створив зразок пам’ятника, негідний особистості владики Ігнатія.
А поголоска про Велику Мрію священика із Усатового пішла по Одещині, Україні. Парафіяни й прості громадяни усіх національностей жертвували кошти. Хто 50, хто 200, хто скільки вважав можливим... З миру по копійці, з Божою допомогою було зібрано стільки, скільки треба було коштів на спорудження монумента. Виготовлювачем став одеський скульптор Серафим Чаркін. Можна сказати, справу всього життя протоієрея Василя завершено.
