Біля моїх ніг хлюпалися хвилі. Вітер гнав їх стадом справжніх морських баранців і гойдав човен, припнутий неподалік від берега. Я бачила рибалку з закинутою вудкою в очікуванні риби, групку мисливців у модних тепер костюмах «хакі» у гумових чоботях аж до колін. Поруч з ними бігли маленькі вухасті собачки. Під чобітьми і лапами скрипіли якісь дивні дрібненькі камінчики, змішані з багнюкою.
На хвилину мені здалося, що я марю. Адже я вже точно знала, що бачила не море, не лиман, не ставок, не мисливські угіддя і не улюблене місце рибалок. Це було… поле СТОВ «Троїцьке» Біляївського району. З цього поля зібрали чудовий урожай зернових культур. А за врожайністю – 57 центнерів з гектара на круг сільгосппідприємство посіло перше місце в районі. І саме тут, на острові Турунчук, заступник губернатора особисто вручав нагороди кращим комбайнерам «Троїцького». Це було в середині липня. А наприкінці, точніше 27 числа, на острів ринули потоки води. Дністер вийшов з берегів…
Повені мешканці села Троїцького переживали не вперше. Про них знали, до них готувалися, уважно прислухаючись до штормових попереджень синоптиків. Острів мав захисний бар’єр – дамбу, що у попередні роки зупиняла розбурхану річку. Цього разу стихія була страшною…
Як розповідали мені очевидці, такого жаху вони не бачили ніколи. Вода з гуркотом шматувала дамбу і майже одночасно прорвала її в трьох місцях. Каламутні потоки хлинули на поле, змітаючи все на своєму шляху.
Звичайно, люди боролися. Витягували, де могли, техніку. «Латали» величезні дірки на дамбі. Але ні 7 тисяч мішків з піском, придбаних за власні кошти керівником господарства, ні трактори, що завозили землю і робили по 50 ходок за день, ні екскаватори, які збільшували насип, – не допомогли. Коли вода пішла по поверхні дамби, всі зрозуміли – майже дві доби безперервної каторжної праці були марними – стихія перемогла.
І ось на місці 1200 гектарів полів СТОВ «Троїцьке» розлилися «моря». Під одним після озимих залишився чорний пар, на другому стирчали з води спустошені кошики соняшнику. А ті чорні камінчики, які я бачила здалеку, виявилися соняшниковим насінням. Не кілограми – центнери, затоптані в багнюку. Не копійки – тисячі гривень. Скільки людської праці – знають лише сільчани та їхній керівник Володимир Федорович Курко, котрий віддав сільському господарству понад 30 років життя, вивів сільгосппідприємство до числа кращих в районі, а тепер опинився біля «розбитого корита». Окрім соняшнику, пропала ще й кукурудза – така була красива, качани – один в один. Адже брали високоврожайне насіння у відомої фірми, за великі гроші…
А ще стихія зруйнувала механізовану бригаду: робочі приміщення, гуртожиток, їдальню. Затонула частина техніки, дощувальна установка та ще деяке обладкання. Збитків кругом-бігом на 4 мільйони гривень з лишком.
Перша комісія з району, яка побувала на острові, залишила копії складених актів, відкланялася, і на тому все скінчилося. Ніхто нічого до пуття Володимиру Федоровичу не пояснив. Потім прибула друга комісія з сільської ради. Оцінили збитки вже на півтора мільйона… Члени комісії бентежилися, опускали очі. Директор «Троїцького» кинувся в обласні структури, оббивав пороги, пояснював, просив. Допоки хтось з «нижчих чинів» роз’яснив: Одеська область не входить до переліку регіонів, що потерпіли від стихійного лиха. Тож на допомогу із столиці розраховувати не треба, а з обласного бюджету чекати чотири мільйони – марна надія, хоча б мільйон дали.
Не дали нічого. Перемовини тривали, Володимира Федоровича Курка втішали. Тим часом через рясні дощі на заході України річки знову стали виходити з берегів, і на острів, правда, вже не так оскаженіло, знову полилася вода.
І знову селяни залишилися наодинці зі своєю бідою. Насосна станція Дністровського управління зрошувальних систем, з якої після затоплення спала вода, вже була взмозі відкачувати затоплені поля. За гроші, звісно. У відчаї, бажаючи хоч якось знайти вихід, керівник сільгосппідприємства перерахував зрошувальникам 30 тисяч гривень. Можна сказати, їх «з’їла» вода. Маленькій насосній станції не під силу такі «моря». Потрібна потужна техніка з МНС.
Володимир Федорович її бачив. Перед початком повені, під Яськами, вишикувався цілий загін рятувальників. Там на тлі красивих машин відповідальні особи запевняли столичних журналістів (багато одеситів бачили той сюжет по «1+1»), що готові зустріти стихію у всеозброєнні, а загалом Одещині нічого страшного не загрожує.
Правда мешканці Ясьок таки відбулися лише легким переляком. Весь удар повені прийняв на себе острів Турунчук. І, можливо, саме завдяки тій прорваній дамбі і затопленим полям «Троїцького» не постраждали приватні садиби людей. Але тепер хтось би мав допомогти потерпілим.
– Чому нас кинули напризволяще? – питали люди у Володимира Федоровича, на плечі якого тепер лягло ще й працевлаштування 40 чоловік, які працювали на острові.
Мабуть, тому, що представники владних структур, які називають себе слугами народу, уявляють собі народ як щось абстрактне, аморфне, розмите. Бо коли мова йде про конкретних людей та конкретні факти, вони роблять вигляд, що нічого не бачать і нічого не чують.
Дивлячись на ті моря-поля, слухаючи зневірених у державу селян, я на якусь мить пожалкувала за тією владою, яку тепер не лає хіба що ледачий. За всіх її недоліків, у подібній ситуації вода на острові Турунчук була б давно відкачана, господарство отримало б компенсацію за справжні, а не втричі зменшені збитки, а на статтю в газеті або сюжет по телебаченню обов’язково була б реакція найвищих посадових осіб.
Тепер наш голос – і сільчан, і журналістів, і багатьох інших категорій населення – це голос волаючого в пустелі. Він знадобиться лише під час виборів, які, до речі, не за горами…
