«Посади своє дерево» – так називалася обласна екологічна акція (координатор – Головне управління розвитку інфраструктури та енергозабезпечення Одеської облдержадміністрації), в рамках якої 2 листопада співробітники облдержадміністрації заклали меморіальний парк поблизу селища Чорноморського (Чабанки) Комінтернівського району, на території колишньої 412-ї берегової батареї, бійці якої прославилися під час оборони Одеси в серпні 1941 року. Цей парк став одним із етапів створення на місці нескореної батареї меморіального комплексу, подібного до того, який уже існує на місці розташування не менш славетної 411-ї батареї.
Серед тих, хто закладав цей меморіальний парк, був і наш спеціальний кореспондент…
Чимало читачів, ще, мабуть, пам’ятають моє інтерв’ю «Командир безсмертної батареї» з директором меморіального комплексу 411-ї батареї Олександром Рисіним («ОВ» від 16-го вересня), в якому йшлося і про подвиг артилеристів цієї батареї, і про складний шлях, який довелося пройти ініціаторам створення комплексу, перш ніж він набув того вигляду, в якому відомий зараз мільйонам людей. Й оскільки під час закладки парку я був єдиною людиною, яка, як то кажуть газетярі, по-справжньому була «в темі та в матеріалі», то й сприймалося мною це дійство на околиці селища Чорноморського з особливим хвилюванням. Але спочатку трішки історії.
Появу цього секретного оборонного об’єкта датують ще 1933 роком. То був час, коли, передбачаючи неминучість Другої світової війни, радянське командування зводило вражаючі уяву оборонні комплекси на Західному Бузі, в районі Житомира (польова ставка Верховного Головнокомандувача), на лівобережжі Дністра (Могильовсько-Ямпольський укріпрайон) та низку інших. До цього ж оборонного комплексу мала належати й 412-та берегова стаціонарна батарея 44-го окремого артилерійського дивізіону Одеської військово-морської бази. За задумом військового командування та відомого інженера-фортифікатора Дмитра Карбишева, ця батарея повинна була прикривати одеський оборонний район від нападу ворожих ескадр і становила собою три 180-мм гармати, кожна вагою (разом з установкою) 90 тонн, і кожен снаряд яких сягав 96 кілограмів, при майже 42 кілограмах порохового заряду (пороховий заряд тут закладали окремо від снаряда, так званим картузним заряджанням).
Для повноти уяви, додам, що обслуга гармати, яка складалася з дванадцяти червонофлотців, була захищена міцними сталевими напівбаштами, гарматні постріли вражали ціль на відстані сорока кілометрів, а снаряди залітали на сімнадцятикілометрову висоту. Відомо також, що, для прикриття батареї з повітря, були встановлені дві зенітні гармати та два чотириствольні кулемети. А щоб ворог завчасно не розсекретив батарею, над кожною з гармат була споруджена… звичайнісінька селянська хата.
Одначе найцікавіше з цього комплексу приховувалося під землею. Досить сказати, що командний пункт батареї розташовувався на березі моря, і від крайньої, «степової», гармати, попід усю батарею (гармата від гармати перебувала на відстані п’ятдесяти метрів) до нього вів підземний хід, довжина якого сягала півтора кілометра. У мирний час особовий склад батареї жив у казармі, що стояла за кілометр від батареї, щоб не демаскувати її. Проте під час війни він перебазовувався до підземних казематів, де, на глибині 30 км розташовувалися також електростанція, склади з боєприпасами та продовольством, бібліотека, кухня, санчастина, ленінська кімната…
Хроніка оборони Одеси засвідчує, що вести артилерійські дуелі з ворожими кораблями батареї якраз і не довелося, зате вже 12 серпня сорок першого вона прикривала наші частини, які відходили з району села Антоново-Кодинцевого, тобто сучасного Комінтернівського. Того ж дня, спільно з канонерським човном «Красная Армения» та 726 польовою батареєю, артилеристи-дальнобійники знищили дві артилерійські батареї, підбили два танки та розвіяли два кавалерійські ескадрони румунських військ. Не менш насиченими були для них і наступні фронтові дні. От тільки днів цих виділено було їм дуже мало. Уже 17 вересня ворожі війська здобули хутір Шіцлі, розташований у тій самій балці, що й батарея, а ще за два дні в їхніх руках виявилися поближні села Стара Дофинівка, Булдинка, Сичавка.
Коли з’ясувалося, що передові частини ворога окопуються вже за два кілометри від батареї, постала реальні загроза здобуття її ворогом. Й ось тут, на мій погляд, з усією очевидністю проявився основний прорахунок творців цього могутнього дива військової фортифікації. Спорудивши бетонно-сталеві капоніри батареї та ціле підземне містечко, наші інженери та командування не подбали про те, як захищати саму батарею, коли ворожі частини наблизяться до неї. Тобто не подбали про те, щоб даний артилерійський комплекс було захищено системою дотів, дзотів та інших польових укріплень, які допомагали б артилеристам продовжувати боротьбу в умовах оточення. Навіть зенітки, які мали б прикривати батарею з повітря, а при наближенні ворога могли б використовуватися для стрільби прямою наводкою, і ті на початку бойових дій було знято і перекинуто на захист порту.
Щоправда, для підсилення оборони, сюди було перекинуто сім легких 45-мм гармат, батарею мінометів та три чотириствольні кулемети, але в ближньому бою вони теж потребували надійного піхотного прикриття. У той час, як розраховувати вони могли лише на дуже поріділий Перший полк морської піхоти полковника Осипова, два батальйони якого лише під час боїв 15 серпня втратили вбитими і пораненими до сорока відсотків особового складу, а поповнення чекати вже було нізвідки. Ось чому вже 24 вересня, на засіданні Військової ради оборони Одеси було вирішено: всі снаряди вистріляти по ворогу, артилеристів включити до складу полку морської піхоти у вигляді окремого батальйону, під командуванням того ж таки командира батареї капітан-лейтенанта Миколи Зинов’єва, і відвести на новий рубіж, а гармати висадити в повітря, аби не дісталися ворогові. Саме це 25 серпня й було зроблено.
З документів того часу стало відомо, що за п’ятнадцять діб боїв батарея знищила близько 20 танків, до 40 автомашин та до трьох тисяч солдатів противника. До речі, саме з обороною 412-ї батареї пов’язаний дивовижний факт: щоб зупинити наступ ворога на цій ділянці, контр-адмірал Жуков наказав кинути 23 серпня в бій щойно прибулий загін із 250 українських шахтарів. І їх кинули, не видавши при цьому жодної гвинтівки, не кажучи вже про автомати чи кулемети, а вручивши лише по кілька гранат та озброївши… саперними лопатками! Чому їх кидали в бій неозброєними, чому не видали хоча б трофейні румунські гвинтівки, яких на той час накопичилося вже чимало, залишається загадкою. Природно, що в тому рукопашному бою всі шахтарі й загинули.
– На жаль, ми так і не могли зясувати, де ж поховані ці бійці, адже має бути десь їх братська могила, – сказав у розмові зі мною чорноморський селищний голова Сергій Удалов, який виступив ініціатором створення меморіалу 412-ї батареї. Під цей комплекс рішенням селищної ради ми вже відвели 86 гектарів землі. Поблизу місця розташування батареї має з’явитися обеліск загиблим червонофлотцям та будуть виставлені зразки військового озброєння. Сьогодні, як бачите, ми вже заклали меморіальний парк, а з часом закладемо й Алею слави. Розумію, що створити цей меморіал буде непросто, розраховуємо тільки на власні кошти, на ентузіазм жителів селища і, звичайно ж, на підтримку воїнів, розквартированої у нас військової частини. Ось і зараз підрозділ цих гвардійців на чолі з заступником командира бригади підполковником Олександром Білевичем прибув разом із пожежною машиною – аби одразу ж полити дерева; ці ж солдати допомогли викопати ямки для посадки кількох сотень дерев.
Звичайно ж, цей меморіальний комплекс слід було створити давно. Чому ж ідея його втілюється тільки зараз? Цьому є кілька причин. По-перше, за радянських часів доступ до батарейного комплексу був заборонений, оскільки тут розташовувався запасний командний пункт, отож територія похованого під товщею землі батарейного містечка виявилася забороненою зоною. По-друге, всіх заспокоювало те, що в самій Одесі вже існує меморіал аналогічної батареї. Тим часом новий меморіал може стати дуже привабливим туристичним центром. Але для цього треба не обмежуватися спорудженням ритуального обеліска та створенням Алеї слави, а реставрувати та зробити доступною підземну частину батареї, до якої на меморіалі 411-ї батареї доступу поки що нема. Отоді вже й справді навряд чи знайдеться хоч один одесит чи гість міста, який би не захотів ознайомитися з цим, колись надсекретним, комплексом.
Проблематичним видається і придбання експонатів. Відомо, що останню гармату того типу, якими у війну були озброєні стаціонарні берегові батареї, командування флоту, на прохання директора меморіалу 411-ї батареї, віднайшло аж десь на тихоокеанському узбережжі,запевнивши при цьому, що вона – остання на всьому просторі СРСР. Тому я вважаю, що замість повноцінної гармати, можна встановити легкий макет, виготовлений за взірцем експонатної гармати 411-ї батареї.
Остання зустріч ветеранів батареї відбулася 1985 року, і на той час їх залишалося серед живих дев’ятеро. Але час невблаганний, і на сьогоднішній день всі вони вже відійшли у вічність. Звичайно, це дуже прикро, але... Треба, не гаючи часу, зібрати всі спогади, які вони залишили (за публікаціями в пресі), відвідати їхні родини та попросити в них реліквії – фотографії, нагороди, документи, особисті речі.
Пам’ятаймо, зокрема, й про те, що з цією батареєю пов’язаний подвиг тринадцятилітнього розвідника, юнги Жені Проценка, сина командира вогневого взводу старшини Проценка, посмертно нагородженого орденом Леніна.
Досі на батарейному комплексі знаходилися лише звільнене від земляного насипу місце розташування першої гармати та пам’ятний знак із написом на ньому: «На цьому місці знаходилась вогнева позиція берегової батареї № 412. В період оборони Одеси в 1941 р. батарея вогнем своїх гармат підтримувала сухопутні війська Східного сектора оборони міста». Тепер ось до них приєднався ще й меморіальний березовий гай. Тож вважатимемо, що початок формуванню меморіального комплексу покладено. Будемо сподіватись, що незабаром він стане ще одним священним місцем для жителів не лише селища Чорноморського, але й Одеси, всієї України.
