У Кілії відкрився пам'ятник «Миллионам замученных голодом в 1932-1933, 1946-1947 годах». Виступаючи на мітингу, голова Кілійської райдержадміністрації Іван Поджаров подякував районній раді за ті кошти, які було виділено для установлення цього пам'ятника.
Біля каплиці Різдва Богородиці на центральній площі міста зібралося багато людей – делегації із Вилкового та сіл району, представники політичних партій, громадських організацій, трудових колективів, учні. З живими квітами, із запаленими свічками люди прийшли вшанувати пам'ять своїх земляків, які стали жертвами голодоморів.
Виступаючи перед мешканцями району, Катерина Яківна Гречана, яка пережила голод 1932-1933 років будучи чотирирічною дитиною, розповіла про страшні епізоди, які бачила у своєму рідному селі Богданівці Миколаївського району (Одеська область). Врізалося в пам'ять, як групи з 3-4 чоловік ходили по хатах, шукали й забирали провіант. За підводами бігли заплакані жінки, заламуючи руки, вони кричали нелюдськими голосами: "Чим же нам годувати дітей!?" А потім почався голод. І знову по селу пішли підводи. Лише тепер вони збирали трупи дорослих і дітей. Голод забрав багатьох односільчан Катерини Яківни, серед них її братика й сестричку – півторарічних двійняток. Померла від голоду й сім’я материного брата із п'яти чоловік. Свої спогади, які учасники мітингу слухали затамувавши подих, мешканка Кілії завершила словами: "Я хочу, щоб таке горе більше ніколи не повторилося".
Про трагічні події 1946-1947 років у Бессарабії розповів директор Кілійського історико-етнографічного музею Борис Олександрович Райнов, який пережив тут голод, будучи учнем п'ятого класу. Із 47-ми його однолітків від голоду померла більшість. Історик вважає, що голод 1946-1947 років мав як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До першого має стосунок жорстока посуха та післявоєнна руїна в країні, що вимагала мобілізації усіх сил. Поряд із цим у населення силоміць забирали усе продовольство – до останнього зернятка. Б. Райнов – автор багатьох книжок з історії Нижнього Придунав’я – відзначив, що до 1918 року Бессарабія була квітучим та ситим краєм, навіть у неврожайні роки мешканці не голодували – у них завжди були запаси продовольства. За боярської Румунії, а потім за радянської влади хлібороби втратили можливість цілком розпоряджатися результатами своєї праці. Із 1921 по 1947 рік люди бідували практично постійно.
Благочинний Кілійського округу о. В'ячеслав (Герасименко) освятив пам'ятник безневинним жертвам, після чого на чорні гранітні плити лягли живі квіти.
Хід жалобного мітингу раз по раз "порушували" весільні ескорти, які проїжджали неподалік. Авто, прикрашені кулями та стрічками, щасливі та галантні наречені, ошатні гості. Після маршу Мендельсона щасливе молоде подружжя запрошувало своїх рідних та друзів за багато накриті столи. І нехай завжди буде так! Нехай горять біля пам'ятника поминальні свічі, а життя прагне до майбутнього весільними ескортами – сповнене надій на краще завтра, на щасливе майбутнє.
