Осінь. Під ногами перехожих розпачливо зойкує опале листя. А очерети, що непроглядною стіною оточили з обох сторін невеличку річку Яланець, при поривах вітру налякано кидаються з боку в бік, безнадійно намагаючись знайти хоч який-небудь захисток. Тут, за цими очеретами, дивлячись вікнами на центральну дорогу, що з’єднує дві частини села Концеби в єдине ціле, розташований будинок під назвою «Милосердя». Він зібрав з усього району під своїм дахом людей, які в похилому віці стали самотніми. Я бувала тут не один раз. Але і нині, приїхавши у справах, не можу обминути цей будинок.
На подвір’ї – знайома криниця, кухня, звідки смачно пахне свіжоспеченим хлібом і борщем. На натягнутих між деревами в декілька рядів мотузках сушиться білизна. Чорний пес, гавкнувши один раз для годиться, відступає вбік, даючи дорогу до помешкання. Ну зовсім, як вдома, у звичайному сільському обійсті. Знаю, що й мешканці цього дому доглянуті, нагодовані. От і телевізори з’явилися майже у кожній кімнаті. Всюди килимові доріжки, на вікнах красуються сучасні фіранки. Але все одно, коли заходиш сюди, щоразу стискається серце. Бо старість не повинна бути самотньою...
Напевне ті, хто опікується будинком «Милосердя», стають його спонсорами, намагаються своєю увагою і турботою зігріти серця стареньких, керуються саме цим усвідомленням. І свої грошові внески, різноманітні подарунки вони роблять зовсім не з почуття посадового чи професійного обов’язку.
– До нас гості завітали, – повідомляє тим часом директор будинку Наталія Григорівна Кошова своїм підопічним.
– Знову з Одеси наш благодійник приїхав?
– Та ні, напевне, хтось інший, бо ж він декілька днів тому через своїх працівників передавав нам подарунки, – перемовляються між собою старенькі.
– А може, й він, бо часто приїжджає.
Благодійником мешканці будинку «Милосердя» називають Миколу Миколайовича Глембовського. Напевне, мало хто із них знає, що він обіймає посаду директора обласного Фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі. Та й прізвище часом забувають. Зате добре пам’ятають, як він виглядає: високий, по-молодечому ставний, з добрими очима. Завжди цікавиться, як їм живеться, уміє вислухати і – зрозуміти.
– Цього разу Микола Миколайович закупив 22 комплекти постільної білизни – якраз для кожного із мешканців. Подарував «DVD» і диски, – розповідають працівники.
– Зефіру нам передав, печива, – по-дитячому щиро радіє одна із бабусь.
– Ось ці бурки теж він нам купив, – додає інша, показуючи на свої ноги.
І не тільки це. Теплі халати для жінок, спортивні костюми для чоловіків, туалетні набори – це теж подарунки М.М. Глембовського, які він привозить для стареньких під час своїх візитів. Не обминув і «кухонних» потреб, йдучи назустріч всім побажанням працівників.
– Микола Миколайович Глембовський опікується будинком «Милосердя» ще з того часу, як ми визначили місце його розташування, – сказав одного разу під час нашого спілкування голова районної ради М.В. Бадюл. – Саме він взяв найактивнішу участь у переобладнанні колишньої лікарні під дім для людей похилого віку. А з того часу, як його заселили старенькі, буває в Концебі по три-чотири рази на рік. Мені, як голові районної ради, легко з ним працювати і в плані кредитування сільських жителів, які споруджують житлові будинки. Я щиро вдячний Миколі Миколайовичу за допомогу Савранському району, за те, що він уміє проникатися нашими проблемами і надає допомогу.
– А ще хто вам допомагає, хто навідується? –знову повертаюся до розмови.
– Місцеві підприємці не відмовляють, коли ми про щось просимо, – пояснює Наталія Григорівна. – Приїжджає до нас Савранський хор «Затишок». Були і з районного Будинку культури, і культпрацівники з Осичок, і наші, місцеві. Двічі в цьому році навідувалися до нас з концертом байбузівці на чолі з сільським головою І. Іськом. Отож не забувають про нас.
Із теплого і затишного приміщення знову виходжу в осінь. Ми їдемо назад, додому. Розмова не клеїться. Перебираю у пам’яті всі свої візити в цей будинок. І чомусь пригадалось, як одна із жінок довірливо показувала свій найбільший скарб – дбайливо загорнуту у стару газету фотографію сина, який перебуває десь далеко в Росії. Друга, ніяковіючи, ховала від стороннього ока під подушкою каштани з дерева, що росло у її дворі. А старий чоловік все розпитував, як там справи у його селі...
Звичайно, дуже добре, що є такі люди, як М.М. Глембовський, що вдень і вночі поруч із старенькими чуйні і терплячі працівники. Але так хочеться, щоб потреб у створенні ось таких осередків милосердя було якомога менше. Щоб менше було самотньої, безпорадної і приреченої старості. Невже це неможливо у людському суспільстві? У відповідь мовчала осінь. Тільки поодиноке пожовкле листя, що ще залишилося на деревах, які бігли нам назустріч, з останніх сил намагалися втриматися на оголеному гіллі, щоб не впасти додолу, щоб хоч на якусь мить ще продовжити своє життя...
