Коли їду трамваєм з центру Одеси додому, на Слобідку, за вікном завжди пропливає надзвичайно гарна архітектурна споруда – кірха. Давно її пам’ятаю: занедбану, обдерту і порожню. Бувало, неподалік від головного входу, на розі вулиць Дворянської та Новосельського, бомжі влаштовували свій «банкет» на якому-небудь ящику. У роки перебудови, коли міським головою був Валентин Костянтинович Симоненко, пролунав заклик: «Хто скільки на відновлення кірхи!» І ми всі, – і істинно православні, і католики, і лютерани, незалежно від віросповідання, – віддали свій одноденний заробіток на її відбудову. Ніхто не думав – це наша культова споруда чи ні? Ми духовно почали одужувати. Ремонтні роботи розпочалися, але незабаром все затихло. Ремонт даху оголив тільки важкі і товсті стіни цього собору, а дощ поливав їх безупину.
Свого часу кірха нагадувала суворий і акуратний палац, а з висоти пташиного польоту виглядала, мабуть, як казкове творіння. І дороги, протоптані до неї, відображали історію і поступ наших предків. Згодом життя відійшло вбік, і кірха залишилася на узбіччі. Сьогодні, здається, починаємо розуміти, що на узбіччі залишилися ми самі, а вона як стояла гордо, так і стоїть. Більше того, кірха вкрилася знизу вгору будівельним риштуванням і конструкціями. Відремонтували дах, дощ не поливає вже стіни кірхи, і незабаром її краса постане нам у своїй первозданності.
Щасливий народ, який споруджує храми. Знедолений і вбогий той, хто не може зберегти споруджене попередниками. Зауважу: не я один звертаю увагу на кірху. Вже трамвай повертає за ріг, і багато людей оглянувшись, проводжають її умиротвореними поглядами.
Відновлення храмів у нашому місті співпадає зі спробами відродження всього нашого життя, його духовних засад. А це наводить на сумні спогади і роздуми. Для кого і заради чого ми відбудовуємо храми? Раніше людину, яка народилася, приймала у свої ніжні руки акушерка-повитуха, а душу зустрічав, а потім і проводжав священик. Пізніше за нас вирішили, що душі ніякої немає і тому досить розпорядитися своїм тілом. І відтоді осиротіли і здичавіли наші душі. «До основанья мы разрушим». І руйнували: церкви, костьоли, кірхи… і душі… «до основанья». Скидали дзвони храмів, які були встановлені на віки, і вони стогнали як живі. Але виявилося, що скидаємо себе і свою країну у безодню. Далеко зайшли ми на цьому темному шляху. Цей шлях став для народу дорогою в нікуди. Ми стверджували, що будуємо соціалізм – свій соціалізм, на жоден інший не схожий. Що ми будували – так ми і не зрозуміли. Завершився грандіозний жорстокий експеримент, а досвід наших народів став надбанням всього людства – як не потрібно будувати. Надмірну ціну заплачено за цей експеримент. Заради чого? Заради якого майбутнього?
Якось прочитав цікавий матеріал, де один японський бізнесмен сказав, що ми відстали від Японії назавжди. Всі народи колись розпочинали шлях до цивілізації, до духовного очищення і відродження. І нам треба пройти свою дорогу. І розпочинати треба з дороги до храму. І хоча ця дорога рясно заросла бур’янами, хочеться вірити, що дорога до храму буде пройдена моїм народом гідно і впевнено. Дорога духовного одужання і морального воскресіння.
