Нещодавно звернув увагу на значення слова «утопія». Зовсім випадково. Утопія – у буквальному розумінні – місце, якого немає. Це словосполучення згадалося, коли проїжджав по одеській Молдаванці і бачив Одесу, «яка помирає», де сусідять мікрорайони сірих багатоповерхівок на тлі будівель старого міста, що ще залишилися.
Кожний район старої Одеси мав свої особливості, створені, зокрема, і колоритом городян, які мешкали там. Якщо Пересип можна було впізнати за запахом скумбрії, бичків та моря, то Бугаївку – за важким духом коров’ячого гною, молока та муканням корів. Слобідка відрізнялася геометрично прямими вулицями, «ароматом» дешевого одеколону, який витав тут, та своєрідною мовою мешканців, яку ніде більше не почуєш, окрім, як тут. Про Молдаванку й говорити не доводиться. Її «господарі» – молоді люди із «модними» браунінгами та грубіяни биндюжники, запах стаєнь, змішаний із контрабандним духом, зробили цей колоритний район Одеси відомим в усьому світі. Зараз старі райони міста змінюють свій чарівний вигляд на безликі сіробетонно-багатовіконні задушливі будівельні коробки. Вони «стискають» стару Одесу, якої з кожним роком стає усе менше й менше.
Проїжджаючи Молдаванкою, ви не побачите спритних хлопчиків, які ганяють м’яча. Немає й тітки Соні, яка лускає насіння і монотонно повторює своєму онукові: «Сеньо, туди не йди». А Сеня, як і решта дітей Молдаванки, «туди все ж таки йде», випрацьовуючи тим самим характер справжнього одесита – цілеспрямованого та вміючого добре розрізняти, що «добре» і що «погано».
Колоритна Одеса понад два століття ліпила індивідуальну свідомість та якість характеру свого городянина із широкою душею, іскрометним гумором, добрим серцем та «тверезою» головою. Зараз же сучасна урбанізація та архітектура міста клонує безликих своїх «представників» одномірного покрою із «бетонним» характером без посмішки, які мешкають у бетонному ж оточенні.
Місто Одеса усе більше перетворюється у сіру потворність, де не видно «Дому» – того «Дому», у якому мешкає конкретна людина. Для неї ніби немає «Місця», їй нікуди повертатися. Але ж одесити вже одного разу пережили кошмар «утопій» – повсюдних коробок соціалістичного будівництва, коли була ідея, але не було сенсу. Пострадянський громадянин-одесит вихолощений, знеособлений – він без місця у місті під назвою «Утопія».
Сьогодні в Одесі далі будують безликі мікрорайони багатоповерхівок, бридких за своєю одноманітністю, у яких людина відчужена від свого оточення.
Ось і одеська Молдаванка перетворюється у один із густонаселених мікрорайонів сіробетонних багатоповерхівок.
З вікна будинку мого знайомого вже не побачиш затишного дворика, а споглядаєш лише безбережну та безлику низку вікон і, як вартових, низку сміттєвих баків «альтфатерів», які розповсюджують задушливий сморід.
У підсумку немає міста. Його поглинув сіробетонний багатоповерхово-багатовіконний монстр. Усе рідше й рідше зустрічаються колоритні громадяни – одесити. Вони «провалилися» у хистку прострацію сіробетонної потворності.
Головна ж визначна пам’ятка – історичний центр Одеси – залишається ніби самотнім у минулому бутті. На Дерибасівській з’явилося скляне сіро-чорне будівельне чудовисько – торговельний центр «Європа» – місце якому, у кращому випадку, на відшибі Молдаванки.
Руйнуються і порожніють старі квартали тієї, колишньої – улюбленої Одеси. І ми перетворюємося у таких же сіро-безликих її мешканців. Ми стаємо такою ж утопією. У нас бракує свого індивідуального та неповторного «Дому», у нас бракує свого «Місця».
Як довго ми ще проживемо без свого «Місця» у цьому новому «Світі» – просторовому житлі, поділеному на квадратні метри? Ми заякорилися, вросли в його бетонне середовище. Але усе ще робимо спроби вирватися із задушливих обіймів цього штучного бездуховного «Місця». Ми переїжджаємо з одного кварталу – «Місця» до другого – і усе ще шукаємо себе у цьому кошмарному світі.
Панове одесити та нові городяни! Загляньте на загальноміську барахолку суботньо-недільного ранку на Молдаванці. Тут ще зберігається колорит старого міста, але незабаром вона так само стане «історією». Поки що ми із цією «історією» стикаємося. Там ще можна побачити та поторкати стару Одесу без модної зачіски і в старих штиблетах. Там ще збереглося «Місто» і можна зустріти одесита – хоча це вже вид соціального організму Одеси, який щезає.
Стара Молдаванка, як у цілому і стара Одеса, по краплях стікає в каламутний потік історії, де немає ані початку, ані кінця…
«Та – Одеса» вмирає – кудись щезають і «ті – одесити», які були і обличчям, і душею, і втіленням міста.
Отже, ми будуємо для себе не спрямоване увись багатоповерхове житло, а прірву – те саме бетонно-віконне напівмісто, напівкладовище. І душу пронизує тупий біль і страждання від думки, що ми так і не знайшли дороги «Додому», тієї дороги, яка генетично може привести нас на наше «Місце».
В Одесі вже немає оспіваного Нового базару, щез у небуття і Старокінний з його неповторним колоритом. На місці останнього влаштували надцивілізований ринок промтоварів. У ньому не знайшлося місця для демонстрації цуциків-собак, кішечок та кошенят… Їх «виштурхано» на узбіччя дороги – як і усе живе в нашому світі без «Місця».
А гамірний Привоз? Блюзнірством може стати навіть думка, що Привоз, куди стікається увесь достаток нашого півдня, замовкне. Наше місто пережило понад двісті непростих років, але Привоз та знамениті Потьомкінські сходи завжди залишалися недоторканними. Вони ніби відповідали «за усю Одесу». І цього відняти у одеситів не можна – навіть якщо комусь дуже забажається! Та тому, що без них Одеси просто не стане. А загроза є, тому що Одесу перебудовують, не зберігаючи її колориту та неповторності дво-триповерхових будиночків особливої одеської архітектури.
Де ж вона – Одеса Бабеля, Мишка Япончика та мадам Стороженко, слобідської Маньки та биндюжників молдаванських? Ах, Одесо! Уся вона у вибоїнах, ковбанях та синцях: порушено гармонію між «Домом», «Містом» та «Світом».
Ми намагаємося десь шукати компроміс, де давню гармонію можна поєднати із бетонно-віконно-багатоповерховими сірими чудовиськами. Але марно. Одеса – добра, стара, неповторна відходить. Одеський гумор змовкає, його вже не чути. У трамваї їдуть усі – але де ж «ті – одесити»?
Одесити-городяни усе ще далі шукають своє «Місце» для свого життя. Вони пережили експеримент, поставлений на їхніх долях, – страждань, терпіння, мук, виживання у нестерпних умовах «соціалістичного табору». І вижили – як і уся країна!
Але у що ж перетворюється наша Батьківщина, яка умудрилася поховати, без війни та трагедій, лише за роки незалежності шість мільйонів своїх громадян?! Вони не знайшли свого «Місця» і «Дому» у цьому житті?
Одеса, яка дала світу Давида Ойстраха та Леоніда Утьосова, Еміля Гілельса та Миколу Огренича, Сергія Корольова та Дмитра Менделеєва, Володимира Філатова та Іллю Мечникова, ще не перегорнула останню сторінку своєї історії. І, як стверджував один відомий одесит, – «Не дочекаєтеся!»
Ще заспіває свою пісню «Скрипаль на даху», а в морській капусті відродиться наш одеський Водяний. І щоб ми та жили! Але краще, якщо добре!
