Минає 95 років від дня народження відомого письменника Івана Гайдаєнка, життя і творчість якого навіки пов’язані з Одесою і морем.
Час від часу в літературу приходять настільки яскраві особистості, що не лише літературні герої, але й постаті самих цих письменників незабаром постають немовби зітканими з легенд. Саме до таких особистостей і належить Іван Гайдаєнко, літературне ім’я якого майже впродовж половини століття формувалося на поєднанні романтики мистецького таланту з суворою дійсністю людського буття.
Сталося так, що як моряк, як письменник та журналіст, а зрештою, і як істинний громадянин, він починався з трагічної події 1936 року, коли теплохід «Комсомол», що тримав курс на республіканську Іспанію, був потоплений в Середземному морі крейсером франкістів, а захоплені в полон моряки, серед яких виявився й двадцятидволітній Іван Гайдаєнко, були засуджені до страти і тривалий час перебували в камерах смертників іспанської в’язниці-фортеці Санта-Марія.
Зрештою, франкістський режим змушений був рахуватися з протестами світової громадськості, і моряків звільнили з-під арешту. Проте життєвий досвід, дарований цими подіями, став для Гайдаєнка не лише фактом біографії колишнього в’язня-смертника, але й предметом літературного пізнання – людських характерів, життєвих обставин, політичних реалій… «Списаний» на певний час із флоту за станом здоров’я, він, після лікування, звертається до професійної журналістики, перші спроби в якій, у вигляді коротких репортажів та заміток в одеських виданнях і на сторінках «Комсомольської правди», були засвідчені ще до іспанських подій, і дістає направлення до Луцька. Вибір виявився вдалим, незабаром Іван Гайдаєнко не лише утверджується в професії газетяра, але й доростає до редактора обласної молодіжної газети, на посаді якого й застає його Велика Вітчизняна війна.
Потім були рейси на військових транспортах та участь у Сталінградській битві у складі Волзької військової флотилії. Але і під час роботи в газеті, і в перервах між боями нуртувала в свідомості, в душі Гайдаєнка ідея Його Книги. Тієї «великої книги», яка, за висловом Хемінгуея, пишеться усім попереднім життєвим досвідом літератора. От тільки підступався до неї моряк-літератор обережно, відточуючи своє письменницьке перо фронтовими замітками, публіцистичними статтями та психологічними нарисами про «людей моря».
І сталося так, що вперше його муза заговорила саме тоді, коли майже по всій Європі вже «говорили» гармати. Вона явилася світові у вигляді брошури «В коричневом плену», видрукованій у Чкаловському обласному видавництві. Слід сказати, що тематично ця невеличка книжечка виявилася дуже вчасною й актуальною. Як людина, що однією з перших, ще задовго до Другої світової зіткнулася з проявами фашизму, Іван Гайдаєнко розповідав про франкістську в’язницю, про мужність засуджених до страти моряків, про підступність ворожої пропаганди, яка будь-що намагалася схилити полонених до зради Батьківщини. Відчувалося, що автор цього нарису описував те, через що пройшов сам; його розповідь – данина мужності товаришам, які ділили разом із ним злигодні моряка і в’язня.
У політуправлінні Чорноморського флоту одразу ж оцінили публіцистичний талант цього флотського лейтенанта, і вже за завданням політуправління Іван Гайдаєнко видає нариси-брошурки про подвиги чорноморських моряків, які з’являються під назвами: «Дзот № 11», «Отважные моряки», « На обороне Севастополя».Так, це були книжечки «на потребу», але зроблені досить професійно, а головне, правдиво, і в ті суворі воєнні часи вони знаходили свого відданого читача. Ну а в 1948 році з’явилася його книжка мариністичних нарисів «За Босфором», яка побачила світ в Одесі, і відтоді творча доля Івана Петровича була пов’язана саме з нашим містом. Тоді ж уперше набула сценічного втілення його п’єса (у співавторстві) «За горизонтом», постановка якої відбулася на сценах 68 театрів.
Далі були нарисові книжки «В далёких гаванях», «Зарубежные встречи» та «Под гнетом доллара»; п’єси «Последний сигнал», «Звезда ислама», «Ржавые пятна», «Ночные бабочки», а також написана у співавторстві з поетом Іваном Рядченком п’єса «Капитаны не знают покоя». Проте справжня літературна слава прийшла до нього разом із появою романа-дилогії «Санта-Мария» та книжки «Оливы горят», яка стала її тематичним продовженням. Як бачимо, Гайдаєнко повернувся-таки до сюжету «іспанського полону», проте реалізував його в солідному творі, вже маючи достатній літературний і життєвий досвід.
Незважаючи на різницю у віці, я був добре знайомий з Іваном Петровичем: і за зустрічами в редакції молодіжної газети, де я свого часу працював, і за спільними заходами в обласній Спілці письменників, яку ми, кожен свого часу, очолювали, і за заходами в Комітеті захисту миру, з яким Іван Петрович як керівник та й просто як моряк і публіцист був пов'язаний до останнього дня свого життя. Не кажу вже про те, що ми ще й були сусідами по «письменницькому будинку» на Пироговській, появою якого літератори завдячують саме авторитетові Івана Петровича.
Працюючи над цією статтею, я звернувся до інтерв’ю, яке взяв у Івана Гайдаєнка ще в далекому 1975 році, але яке залишається настільки актуальним, нібито наша розмова відбулася оце зараз. Тож дозволю собі процитувати фрагменти цього інтерв’ю, щоб хоча б у такий спосіб ми з вами почули голос самого письменника.
– Серед деяких критиків побутує думка, що величезна маса літературних, театральних і особливо кіносюжетів про минулу війну призвела до кризи «воєнної теми» і що письменникові вже важко сказати в ній щось своє. Якої Ви думки з цього приводу?
– …Ніколи не погоджуся, що цю тему можна вважати вичерпаною. Інша річ, що вже час відходити від батальних сцен, переказу подій та описовості і сміливіше досліджувати характери людей на війні. Треба вести читача до тих джерел, у яких зароджуються витоки подвигу і самопожертви або зради і слабкодухості. Ми, письменники, ще в боргу перед рядовим солдатом війни, який прийняв на свої плечі основний її тягар…
– І кому ж із сучасних письменників, на Вашу думку, вдалося створити найбільш правдиві і високохудожні твори про війну?
– Насамперед назву Олеся Гончара, твори якого мені дуже близькі. Вражають глибиною проникнення у внутрішній світ героя і повісті білоруського письменника Василя Бикова, а також твори Костянтина Симонова. З великою цікавістю сприйняв я і правдивий роман Івана Стаднюка «Війна».
– Нещодавно на полицях книгарень з’явився двотомник Ваших вибраних творів, виданих «Дніпром». Що Ви можете сказати про твори, які увійшли до нього?
– Цей двотомник надзвичайно дорогий мені. Він є своєрідним підсумком, Досить сказати, що тут уперше зібрані разом усі три частини «Санта-Марии». Увійшли сюди й кращі оповідання та нариси, що свого часу з’являлися у різних виданнях.
– До речі, про нариси. Зараз точиться багато розмов про нарис як оперативний жанр, яким варто було б оволодіти кожному письменникові…
– До цієї полеміки я збираюся прилучитися ще однією книжкою нарисів, у якій буде зібрано розповіді про капітанів сучасного торговельного флоту і яка так і називатиметься: «Капітани, капітани…» Я починав з цього жанру і не збираюся зрікатися його. До того ж, хочу зауважити, що нарис – таке ж повноправне мистецтво, як і будь-який інший жанр літератури. Інша річ, що ми не завжди ставимося до нього з належною увагою.
До цього можу лише додати, що Іван Гайдаєнко залишався прихильником сильних та по-справжньому вольових людей, що найбільше відповідають характерові нашої складної доби та й характерові самого письменника – моряка, літератора і суворого романтика духу.
