Готові віддати зерно за безцінь
Поля СВК «Владичень», що у Болградському районі, двох кольорів – зелені і чорні. Одні засіяні озимими, вся решта сумлінна зорана. Дотримання агротехнічних заходів для Миколи Лук'яновича Карапетрова, голови базового підприємства, – справа свята. Але чи довго він зможе дотримуватися своїх принципів у роботі?
– Наше фінансове становище – критичне, ми не можемо реалізувати ту продукцію, що одержали у 2008 році, – розповідає Карапетров. – Наш кооператив зібрав 6,6 тисячі тонн зерна, і близько 60% цього врожаю дотепер лежить на складах. Зберігання потребує колосальних витрат. Крім охорони, щодня в складах працюють люди – лопатами вони перекидають зерно. Боюся, може настати час, коли воно почне псуватися. Проблема в тому, що немає покупця. Ціни мізерні: горох – по 800 грн за тонну, соняшник – по 1100 -1200 грн. Пшениця 6-го класу – по 500 грн, при її собівартості 700-800 грн. Ми готові, ми згодні продавати собі на збиток, втрачати по 300 гривень на кожній тонні – але і за цими цінами не беруть! Гроші вкрай потрібні. Нам треба розрахуватися з людьми по заробітній платі – заборгованість розцінюється як кримінально караний злочин. До Пенсійного фонду спробуй вчасно не перелічи – йдуть дикі штрафні санкції. Крім цього, необхідно закрити позиції по податках. А кредити? Зізнатися, я боюся кредитів, тому багато ніколи не брали. У 2008 році у нас був кредит близько 300 тисяч гривень – на придбання ПММ і відновлення сільгоспінвентаря, щоб працювати за новими технологіями. Велику частину погасили, але треба повернути ще 60 тисяч. Прем'єр-міністр заявила, що будуть пролонговані кредити, але нічого в цьому напрямі не робиться. Гадаю, як завжди, треба розраховувати лише на свої сили. Ми чекаємо покупця як благодійника – щоб тільки прийшов і забрав у нас зерно за безцінь.
Стан справ у СВК «Владичень» – типовий. За даними Держкомстату, станом на 1 грудня 2008 року в аграрних підприємствах України зберігалося 13,3 млн тонн зерна (у 2,1 раза більше, ніж торік), зокрема 6,3 млн тонн пшениці (у 2,4 раза більше).
Україну на світовому ринку ніхто не чекає
Цього року Євросоюз ввів обмежувальні мита на імпорт зерна (на країни ЄС останнім часом припадала добра чверть нашого експортного зерна). «Європа захищає внутрішній ринок від дешевого зерна з Росії і України, для нас цей ринок закрився»,– стверджує голова однієї з найбільших компаній «Нібулон», яка займалася постачанням українського зерна за кордон, Олексій Вадатурський. Далі – більше. Відмовився розглядати Україну як постачальника хліба Єгипет (7% експорту), мотивуючи низькою якістю зерна. Услід за єгипетськими борошномелами незадоволення якістю висловили учасники пакистанського ринку хліба.
Великі зернові корпорації не хочуть ділитися з українськими торговцями своїми традиційними ринками збуту. Тим більше в період кризи, коли світові ціни на зерно впали. Відповідно знизилися ціни на хліб і на внутрішньому ринку. За даними Держкомстату середня вартість реалізації однієї тонни пшениці в жовтні становила 744 грн, що приблизно на 20% нижче, ніж на цей же період минулого року. У листопаді ціни впали ще на 13 – 20%.
Багато компаній, які займалися закупівлями вітчизняного зерна і постачанням його за кордон, згорнули свою діяльність, скаржачись на те, що підвищилися витрати на транспортування, а держава не повертає їм ПДВ. Крайнім знову ж залишився селянин.
А якщо не зможуть засіяти поля?
– Цього року Болградський район зібрав у цілому понад 220 тисяч тонн зерна, – говорить голова районної ради Іван Антонович Насипаний. – Якби вдалося реалізувати такий величезний врожай, наші підприємства мали би у своєму розпорядженні фінансові ресурси для подальших робіт. Далеко не всі підприємства району розрахувалися по кредитах. Але ж вони позичали під відсотки не лише в банках, але і у комерційних структурах – це не секрет. Термін погашення настає – грошей немає. Нещодавно ми запрошували до райради банкірів і розмовляли з ними. Зрозуміло, що в Болграді працюють філії банків, вони можуть лише здійснювати операції, чітко погоджені із центральними органами, тобто вирішального слова не мають. І все ж таки ситуацію ми прояснили: сподіватися на кредити не доводиться.
Ось що сказав із цього приводу одному з видань голова правління "Райффайзен Банк Аваль" Віктор Горбачов: "Якщо позичальник нормальний, у нього є бізнес-план, активи, але є проблеми, допустимо, із продажем зерна, то банк йде на пролонгацію кредиту. Однак якщо до лютого, коли зазвичай аграрії беруть кредити для проведення весняної посівної кампанії, ліквідність банківської системи збережеться на нинішньому недостатньому рівні, нові кредити аграрному сектору видаватися не будуть».
– Зі своєї дзвіниці я гадаю так: немає порядку в державі, – вважає М.Л. Карапетров. – Якщо жодних змін не буде, то 2009 рік ознаменується в найгіршому разі незасіяними полями – немає коштів, щоб вивести техніку в поле, у найкращому разі – порушеннями технології виробництва. Так, ми зуміли посіяти озимий клин. Але на сьогоднішній день для нас мінеральні добрива і засоби захисту – недосяжна розкіш! Яким у цій ситуації буде врожай 2009 року? Що Бог пошле?
По вусах текло, а до рота не втрапило
Про якість вітчизняного зерна і про інші питання ми попросили висловитися одного з переробників – директора Ренійського хлібозаводу С.Г. Арабаджи:
– Сергію Георгійовичу, Ви працюєте з вітчизняним борошном. Невже його якість така погана, як стверджує закордон?
– Так, українське зерно за якістю справді поступається. Чому? Наш селянин бідний, у нього немає досить грошей, щоб купити все необхідне: сучасну високопродуктивну техніку, добрива, високої якості насіння. Досвід роботи показує: при високому врожаї якість нашого зерна падає. Саме тому цього року багато країн відмовилися купувати нашу пшеничку. Якщо говорити про Ренійський хлібозавод, то ми теж ухиляємося від закупівель борошна з урожаю 2008 року, намагаємося знайти борошно із зерна 2007 року. Воно дорожче на 30 – 35%, йде по 2,1 гривні і вище, але що робити...
– Чи можете Ви стверджувати, що бідний селянин – наше загальне лихо?
– Безумовно. Я вважаю, що сільське господарство повинно одержати значні дотації, щоб реанімувати виробництво. Є два шляхи. Своє плече може підставити держава – для того, щоб наявні підприємства працювали і розвивалися. Другий варіант: пустити справу на самоплив, щоб слабші збанкрутували, і на їхнє місце прийшли інвестори із великими грішми.
– Це вже практикується.
– Але є запитання: хто приходить на українські чорноземи? З якою метою? Як сторонній інвестор буде ставитися до землі? Чи не буде він зловживати виробництвом технічних культур, які виснажують ґрунт? Це – запитання до фахівців, які повинні керувати процесом. Я вважаю, сільгоспвиробника повинна підтримати держава. Пшениця – це стратегічний товар, наша козирна карта. Курку, яка несе золоті яйця, не ріжуть, а бережуть і плекають.
– Село одержує державні дотації, але... Керівники сільгосппідприємств, з якими мені часто доводиться спілкуватися, помітили дивні метаморфози, що відбуваються з фінансуванням. Наприклад, дотації на посіви завжди «затримуються в дорозі» і надходять у село саме тоді, коли ціни на ПММ сягають своєї вершини. Бюджетні гроші, по суті, просто перекладаються з державної скарбниці до рук торговців енергоносіями. Є інша схема: гроші приходять у село після того, як весняні польові роботи виконані. Як викрутилися селяни без дотацій? Продавали зерно за заниженими цінами – у цьому випадку нагрівали руки зернотрейдери.
– Це, пробачте, питання чи вже готова відповідь?
– Я ділюся інформацією, щоб Ви її підтвердили чи спростували. А як Вам подобається так зване пільгове кредитування? Коли казенні кошти йдуть прямо у прибуток комерційних банків? Отже, як у вірші: по вусах текло, а до рота не втрапило.
– Так, це класична українська схема: коли виділяються гроші з державної скарбниці, ці фінансові потоки відразу розподіляються по потрібних руслах. Селянину завжди не вистачає фінансів, і він йде в кабалу. Щоб цього не було, треба щоб сільгоспвиробники мали у своєму розпорядженні оборотні кошти.
– Самодостатній селянин? Про це, якщо Ви помітили, ніхто ніколи навіть не говорить! Сільгоспвиробник за наявності достатніх оборотних коштів не буде користуватися послугами наших банків, не буде продавати зерно, коли на нього немає гідної ціни. У нас прийнято тримати селянина на короткому повідку.
– Для того, щоб сільгоспвиробник міцно став на ноги, потрібні серйозні інвестиції. Але у нас то одні вибори, то другі – відволікаються сили і кошти. Село одержує крихти, які не рятують стан справ. Сподіваюся, чиновники високого рангу проявлять здоровий глузд. Якщо покладати надії на інвестора, що поставить виробництво на сучасний технологічний процес... Мені доводилося одне з таких підприємств бачити в Румунії. Бізнесмен обробляє близько 2 тис. га землі, щорічно вкладає 100 тисяч євро, дохід же в нього – 200 тисяч євро. Звичайно, врожайність – у два рази вища за нашу. Але в нього працюють 17 осіб, а в гарячу пору сільгоспробіт – 34 особи. Запитання: цей варіант для нашого села прийнятний?
Чому негаразди з економікою?
Які показники демонструє сільгоспвиробник України? Цього року наші аграрії зібрали 53 млн т зернових і зернобобових культур, середня врожайність склала 35,2 ц/га. Але це – не характерний для України показник. За даними Держкомстату, врожайність зернових і зернобобових культур у середньостатистичному 2006 році склала 24,1 ц/га. Для порівняння: у 1990 році врожайність в УРСР становила 35,1 ц/га. І ще, щоб усвідомити, на якому небі ми перебуваємо, кілька цифр. У тому ж 2006 році в країнах ЄС врожайність зернових склала 48,7 ц/га, а в США – 63,8 ц/га. Ми пишаємося родючими українськими землями і працьовитим селянином, але де результат?
Тепер про якість. За офіційним даними, близько двох третин зерна, вирощеного цього року, відноситься до фуражної групи, тобто придатне лише на корм свиням. Частка пшениці третього класу в зібраному врожаї становить приблизно 10%, а четвертого класу – близько 20%.
Чи слід дивуватися тому, що за таких кількісних і якісних показників у вітчизняного сільгоспвиробника негаразди з економікою?
Не знаю, яка рентабельність виробництва зернових складеться за підсумками 2008 року, але у 2006 році в Україні вона склала 7,4%. Про розвиток виробництва говорити не доводиться. На думку фахівців, рентабельність повинна становити не менше 20%, а в умовах України – понад 40%.
На рентабельність, насамперед, впливають закупівельні ціни. Давайте поцікавимося, по чому йде нині зерно у світі? За інформацією, розміщеною на порталі Української Зернової Асоціації, у листопаді – грудні 2008 року Йорданія брала пшеницю з Росії по $203. Ірак закуповував пшеницю з Канади по $225. Китай завозив американську пшеницю різних сортів по $319, $267, $228. Трейдери Південної Кореї завезли кормову пшеницю невідомого походження по $128. Україна поставила у Пакистан незначну партію зерна по $284 за тонну.
Тобто, світові ціни в перекладі на вітчизняну валюту, коливаються від 1000 грн за тонну фуражного зерна до 2500 грн за якісну пшеницю. А що перепадає українському селянину? За свої праведні труди і виробничі витрати він одержує у найкращому разі 40% ціни. Хто ж кладе в кишеню левову частку?
Очевидно: привівши у відповідність «апетити» всіх операторів ринку зерна, можна збільшити доходи селянства і дати можливість йому розвиватися. Але, на жаль. Наші чиновники зайняті політикою, а у купецтва – взагалі інші плани. Вони акумулюють кошти, очікуючи зняття мораторію на продаж землі. Великий бізнес вже сьогодні то там, то тут бере землі в оренду (особливо для інвестора благодатний ґрунт там, де збанкрутували сільгоспкооперативи), обробляє їх із застосуванням новітньої техніки.
Чи не тому (з мовчазної згоди чиновників перших рангів) зернотрейдери демонстративно згорнули свою діяльність – щоб збанкрутував черговий загін найслабкіших сільгосппідприємств?
