«Сімнадцятирічною за рекомендацією райкому комсомолу, коли у нас в Бессарабії була сильна посуха, почалася колективізація, були голод і мор, мені довелося збирати сиріт і відправляти їх у дитячий будинок у Тараклії (Молдавія). Це були дуже тяжкі 1946-47 роки. Я бачила, як діти буквально всотують ласку і добро. Багато чого довелося пережити, цього не забуду ніколи.
А сьогодні в дуже тяжких умовах опинилися наші ветерани, медичні працівники-інваліди першої – другої груп. Особливо несолодко доводиться ветеранам праці. Дожили вони до похилого віку, а на руках – мізерна пенсія, пільги, що далеко не покривають всіх витрат. Хто допоможе їм? Я запитала не лише у себе, але і у соратників-ветеранів, які обрали мене у 1995 році головою ради ветеранів медичних працівників Ізмаїла. Тоді ж мене обрали і членом президії Ізмаїльської міської ради ветеранів.
Я почала звертатися з листами до підприємців, апелюючи до їхнього милосердя, просячи допомогти самотнім хворим ветеранам. Першим відгукнулася дуже добра людина з ТОВ «Мельком» Микола Бригар. 60 осіб одержували від його фірми запашні булочні вироби, борошно, все те, що випікала його пекарня. Подружжя Перепелиці, господарі ПП «Персей» виділяли солодощі, цукор, крупи. Підприємці Миндови і Проданови давали до свята Великодня борошно і манну крупу. Допомагали і далі допомагають інші ізмаїльські підприємці і вчорашні колеги, а, як відомо – з миру по нитці, голому сорочка. Завжди і в усьому допомагав колишній голова міської ради ветеранів Аркадій Матвійович Шалагинов. Йому під стать і його наступник, нинішній керівник міської ветеранської організації Геннадій Миколайович Омельченко. Тісний контакт у нас і із товариством інвалідів, яке очолює доброї душі людина Валентин Іванович Дичко. Багато чого б я не змогла без колег-волонтерів медичної служби, які відвідують тих, кому потрібна медична, і не лише, допомога.
У нашій раді ветеранів на мою пропозицію було одностайно вирішено подякувати від самотніх підопічних всім тим, хто не залишає їх без уваги, одразу відгукується на заклик про допомогу.
Але недарма говорять, що вміння творити добро ближньому треба виховувати з дитинства. Вирішила я відродити тимурівський рух на зразок того, у якому брала участь сама в дитинстві і юності. Поговорила з директоркою Ізмаїльської школи «Джерело» Оленою Павлівною Ванкевич, із вчителями. А потім ми пішли до дітей і провели бесіду на тему «Що таке милосердя?»
«Так що ж це таке?», – запитала я дітей. Жоден нічого зрозумілого відповісти не зміг. Стала пояснювати: у кожного є серденько, воно повинно бути милосердним, любити ближніх, не кривдити молодших, допомагати літнім, самотнім і хворим людям – усім, кому ця допомога необхідна – з любов'ю і за добротою душі, не вимагаючи вдячності. Я розповіла про те, що в Ізмаїлі живе чимало людей похилого віку, ветеранів війни і праці, самотніх, тих, хто не може обходитися без сторонньої допомоги. Розповіла і про свою юність, про те, як збирала сиріт, допомагала їм, чим могла. І побачила в очах дітей вогник співчуття!
А потім діти стали активно долучатися до акції милосердя. Я передавала їм адреси особливо нужденних ветеранів війни і праці, і вони почали їх відвідувати. Цю роботу ми провадимо дотепер. Перші школярі-волонтери підросли, але й далі беруть участь в акціях, за що я їм дуже вдячна. Зараз створена і активно діє волонтерська рада.
На зльоті волонтерів, що проходив у грудні 2007 року, під головуванням О. Гурського, розповіла про свою роботу з молоддю. У результаті привезла додому грамоти директору, учителям, учням школи «Джерело». І вручила їх на присвяченій цьому шкільній лінійці.
Йдуть з життя мої однолітки. Світла їм пам'ять. А ті, хто живі, від усієї душі дякують волонтерам, щедрим на добро спонсорам, а також учителям і учням зі школи «Джерело», батькам хлопчиків і дівчаток, і всім, хто виявляє співчуття до них. За надані їм теплі речі. За дрова до зими. За набори продуктів. І просто за любов і увагу.»
* * *
От такий лист надіслала до редакції Олена Миколаївна Шамова – учасниця Великої Вітчизняної війни, інвалід 2-ї групи, фельдшер, голова ради ветеранів Ізмаїльської міськлікарні №1, голова медичної комісії при міській раді ветеранів, організатор ветеранської комісії при Ізмаїльській інноваційній школі «Джерело». Написала і про те, що роки беруть своє, стало їй важко ходити, усе складніше виконувати громадські навантаження. Настав час приходити на зміну тим, хто молодший. Так от тільки не віриться, що зуміє вона відійти від громадських справ. Адже, судячи з листа, у цьому – сенс її життя. Звичайно, засмучує її, що не до кінця оцінюють необхідність подібної роботи в колективі, у якому вона пропрацювала багато років – але ж всі ми колись так само постаріємо. Та і, здавалося б, сама професія медика до багатьох справ зобов'язує. Але Олена Миколаївна не вміє осуджувати, намагається кожного зрозуміти. І не в докір колегам, а просто від душі, радіє тому, що є у неї чимало однодумців. Є небайдужа дітвора. Є – батьки дітей, вчителі, директорка – Олена Павлівна Ванкевич, які вважають одним із дуже важливих завдань навчального процесу виховання тих якостей, які, на жаль, у суспільстві вже напівстерті – милосердя, добра, прагнення допомогти ближньому.
Мені пощастило: разом з випускниками школи – «первістками» волонтерського руху і їхньою класною керівницею – викладачем російської мови і літератури Ольгою Миколаївною Гольневою ми побували в гостях у Олени Миколаївни в День святого Миколая. Діти принесли свої подарунки, чим до сліз її зворушили.
– Та ви у мене – найкращий мій подарунок! – сказала вона, побажавши, щоб у кожного з них здійснилася заповітна мрія. – Я вірю – вам багато чого в житті вдасться тому, що ви вмієте робити добро. Щастя і удачі вам у вирішальному для вас році, мої любі випускники!
