Начальник відділу контролю у сфері послуг КРУ в Одеській області Рубен Степанян працює в управлінні порівняно недавно. У новому колективі, напевно, поки що не усі знають, що їхній колега з дитинства захоплюється спортом. Одному з найпопулярніших видів він віддає увесь свій вільний час.
Для більшості чоловіків футбол – це диванно-телевізійна пристрасть. Іноді вона змушує на час розстатися з домашнім комфортом і перебратися на трибуни стадіону. А для Рубена, шаленого вболівальника і спортсмена, футбол – невід'ємна частина життя: він багато років грає в команді. Це аматорський футбол, але Рубен, як і його товариші, віддається грі до самозабуття.
Уболівальником одеського «Чорноморця» Рубен став завдяки дідусю, потомственому одеситу – Семену Даниловичу Блатіну. Дід водив із собою онука на кожен матч. У цієї пари був власний ритуал походу до парку Шевченка – вони не визнавали трамваїв, на матч завжди навмисне йшли пішки. Готуючись до майбутньої гри дід і онук азартно обговорювали прогнози на виграш улюбленої команди.
Цілком зрозуміло, що пізніше хлопчик почав відвідувати футбольну секцію і майже чотири роки тренувався в юнацькій команді «Чорноморця». Спортивні результати були непоганими, проте стати видатним гравцем йому не світило. Але до футболу Рубен прикипів душею на все життя.
Подорослішавши, намагався відвідувати усі ключові матчі українських команд. Вибирався із друзями вболівати за своїх навіть за кордон.
– У нас зібралася дружна компанія. Ми не втомлюємося вболівати за національну збірну. Бували на іграх провідних клубів не лише в Києві, але і в Монако, Барселоні, Базелі. Я часто їжджу на матчі професійного клубу «Севастополь», вважаю його лідером українського футболу. У вільний від роботи час регулярно зустрічаюся із друзями на тренуваннях.
– Ви граєте у футбол двічі на тиждень. Цього досить, щоб зберігати спортивну форму?
– Мабуть, позначається і непогана підготовка замолоду, до того ж на полі я – нападник, начебто непогано справляюся зі своїм завданням.
Раніше, коли я працював у колегії адвокатів, у нас була команда з міні-футболу. Ми посідали призові місця в матчах бізнес-ліги. У моєму домашньому музеї зберігаються всілякі нагороди – кубки, бронзові і срібні медалі, фотографії, на багатьох з них – знамениті футболісти, з якими довелося познайомитися і подружитися. Серед них – зірки світового футболу Роберто Карлос, Луїджи Буффон, Руд Гулліт. У Монако я бував на церемонії нагородження цих знаменитостей. Пишаюся дружбою із володарем Кубка «Золотий м'яч» Ігорем Бєлановим.
– Чи потрібно дивуватися тому, що і Ваш дев'ятирічний син Тимур займається у футбольній школі «Чорноморець»! Батько, як справжній наставник, подає спадкоємцю приклад для наслідування?
– Не пропускаю жодного четверга і неділі, щоб поганяти м'яч із друзями. У нас утворився певний і сталий футбольний колектив, я б сказав, клуб за інтересами.
– Напевно, це і спосіб підтримання фізичної форми, і відмінний привід для спілкування чоловіків, які реалізували себе, які на полі дають вихід енергії, що накопичилася?
– Швидше за все, так. У нашій команді грають колишній футболіст «Чорноморця» Сергій Булигін, член Національної спілки журналістів Олександр Борянський (керівник збірної журналістів Одеської області, команди-переможниці безлічі турнірів), робітники, службовці різних установ, які захоплюються цим видом спорту. Ми влаштовуємо на тренуваннях і матчах справжні баталії – у залі, на стадіоні, на пляжі. Як і мої товариші, я переконаний прихильник здорового способу життя, регулярно відвідую тренажерну залу, басейн, влітку ганяю на спортивному велосипеді по трасі здоров'я в Аркадії.
– Судячи з усього, Ви не позбавлені азарту і честолюбства!
– Дотепер болісно переживаю усі невдачі, які трапляються в моєму футбольному житті. Одного разу на турнірі, у якому брали участь близько півтора десятка команд, налаштувавшись на перемогу, у фінальному матчі ми програли команді «Атлетик» з різницею в один м’яч. Опинившись на другому місці, дуже засмутилися. На нагородження команди срібною медаллю я на поле не вийшов. Напевне, це був емоційний зрив. Дотепер шкодую, що порушив правило – потисни руку супернику-переможцю.
– Але в грі завжди хтось залишається в програші...
– Якась доля постійно переслідує нас, а невідомі сили утримують у категорії «вічних других». Ну, як із цим можна змиритися?
– Напевно, вся надія на сина?
– Я часто буваю на його тренуваннях, у хлопчика на формі гордо красується прізвище «Степанян». У принципі я задоволений грою Тимура.
– Не шкодуєте, що не стали професійним футболістом?
– Анітрішки! Для мене головне, що ця гра хвилює кров, захоплює, поєднує людей. Сьогодні це так важливо! Коло мого спілкування – люди з разюче багатим внутрішнім світом, і, звичайно ж, вони чудові співрозмовники. У кожного своє хобі. Зустрічаючись на вечірках, обмінюємося враженнями про книжки, фільми. Любимо співати під гітару, особливо пісні Висоцького і Окуджави, романси. Це так заряджає! Коли мій товариш одного разу купив караоке, улюбленою стала пісня «Этот день Победы». Якось раз летіли на матч, співали її під гітару всім літаком. Це так чудово!
