Коли Любов Антонівна Болквадзе дізналася, що Марія Олексіївна Півторак приїхала в гості до сина, то вирішила обов’язково зустрітися із давньою приятелькою. Скільки вона не бачилися, не могли одразу й пригадати. Уже пізніше з’ясували, що з того часу минуло понад сорок років. Спостерігаючи за розмовою двох колишніх подружок, а нині вже добре підтоптаних бабусь, дивувалася, як швидко вони знайшли спільну мову, близькі обом теми. Перепиняючи одна одну, жінки подумки поверталися в свою юність, свою молодість, у ті роки, коли разом жили, коли ростили дітей, переборюючи труднощі. А їх на долі цих бабусь випало чимало.
Зазнали й голоду, й окупації, та важкої колгоспної праці. Марія Олексіївна все життя пропрацювала в полі, народила та виростила трьох дітей. Тепер має семеро онуків та п’ятеро правнуків. Три роки тому вірний супутник, друг і порадник, чоловік Феодосій Аврамович, з яким прожила в парі понад 50 років, відійшов за вічну межу.
Любов Антонівна зазнала ще важчої долі, бо самотужки виховувала сина і доньку. І теж працювала на нормах. Була й ланковою буряківничої ланки, одною з кращих у районі. Вона була нагороджена орденом Леніна. Для молодшого покоління нагадаю, що то була одна з найвищих трудових нагород. Крім того, Любов Антонівна Болквадзе як передовик виробництва, їздила на виставки досягнень народного господарства, адже вона із своїми подружками-нормовичками вирощували по 400 і більше центнерів цукрових буряків з гектара. Тепер така врожайність здається фантастикою.
Хоч і гіркі були заробітки трудівниць, але тоді вони вважали, що в них гарне життя. І це не дивує, адже після пережитих Голодомору та воєнного лихоліття, мирна праця, хоча і дуже важка, здавалася щастям. А те, що грошей не платили, а лише трудодні записували, то байдуже, адже в кожного було підсобне господарство, то й було чим годувати свої сім’ї. А що ще потрібно для щастя? Головне – аби діти були ситими.
Сьогодні обом здається, що живуть добре. Адже одержують пенсії, хоч і невеликі, але регулярно. Біда тільки, що здоров’я підводить. Тож більшість коштів доводиться витрачати на ліки. Здоров’я – це теж одна з тем, яка хвилює давніх подруг. Марія Олексіївна скаржиться, що погано бачить і що лікарі радять зробити операцію. У відповідь Любов Антонівна розповідає, що їй нещодавно зробили саме таку операцію в Одесі. І тепер вона бачить краще.
Коли ж мова заходила про онуків та праонуків, обидві наче молодшали. Оті, навіть хворі, очі світилися такою радістю, таким внутрішнім світлом!
Не забули вони в своїх балачках і нинішньої політичної ситуації. Дуже їм боляче, що наші «правителі» ніяк не можуть знайти спільної мови, а від цього страждають прості люди.
– Через оті непорозуміння, через чвари за портфелі, позакривалися підприємства, припинилося будівництво. Через це багато людей залишилося без роботи. А як жити, особливо в місті, якщо немає роботи? От наші онуки потрапили під скорочення. З чого платити кредити? – бідкається Марія Олексіївна.
– Ваша правда. Тепер же більшість молодих людей живуть за кредити.
– Раніше ми їх не знали. Місили глину і ліпили собі хати.
– Так, так, а тепер дивуємося, чому так болять ноги.
Хіба мало вони виходили та виробили?
– Пам’ятаю, що не тільки вдома глину місили, у колгоспі теж будували короварні, свинарники.
– А тепер все те порозвалювалося. І нікому воно не потрібне.
– Тепер все по-новому роблять. Та чи краще воно?
– Ото ж бо, що тепер навіть малі діти без кінця хворіють.
– Ми колись їли мамалигу, сушню, різні каші. Ото й здоровими були.
– Хіба нинішня молодь проживе, як ми, по вісім десятків літ?
– А мій дід аж в дев’яносто років помер. Причому до останнього дня працював по господарству.
Спогади, спогади… Скільки в них мудрості, уроків для нас, молодших, скільки душевної теплоти, любові і добра. Ось такі буденні розповіді стареньких сільських жінок схожі на енциклопедію життя, що навчає жити, а не виживати, цінувати дружбу, бути господарями на своїй землі, а не пристосуванцями.
…Розпрощавшись з «Марійкою», Любов Антонівна бере до рук свою палицю і чимчикує додому, в сусіднє село Осички, яке за три кілометри від Саврані. Люди їхнього покоління не звикли до маршруток. Їхнє життя все пройшло в русі. Тож і тепер в глибокій старості вони не уявляють себе інакше.
