Вони сидять поряд – радіють зустрічі, спогадам, сміються, перебивають одна одну – ну, начебто рік не бачилися. Одна старша, друга помітно молодша. А минуле в обох – спільне.
– Та я дояркою була, а Марія Федорівна – обліковцем, бригадиром на молодняку, після – зоотехніком відділення, а потім і зовсім головним зоотехніком господарства. А я – усе дояркою.
– Але якою! По три тисячі літрів молока від корови надоювала. Та ти покажи, покажи свою медаль «За доблестный труд». Не проста ти доярка, Ірино. Не прибіднюйся.
Марія Федорівна Куц – нині Прямобалківський сільський голова. За два повних скликання вона зуміла вивести своє село у неодноразові переможці обласного конкурсу на кращий населений пункт з благоустрою. Тепер сільрада має довгоочікуваний автомобіль та набір оргтехніки, поповнений також завдяки одержаним призам.
Ірина Григорівна Бабичина теж на теплі слова не скупа:
– У нас тепер вода в будинках є, і вночі не треба спіткатися у непроглядній пітьмі – освітлюються наші вулиці. Сільголова у нас золота людина! Разом із Афанасієм Зіновійовичем Челаком – він дослідним господарством імені Кутузова керує – взагалі село зробили невпізнаним.
Марія Федорівна легенько обняла її:
– Та не про мене йдеться! Ми ж до тебе прийшли в гості. Про себе й розповідай.
Але прожите життя Ірині здається настільки буденним, що й не знає, що б таке з нього особливо виділити. Зате я добре пам’ятаю хоча й давно це було, як приїжджала на ферму, щоб особисто в неї, переможця районного соцзмагання серед доярок, взяти інтерв’ю. Вона й тоді – все більше про інших говорила. І тепер, дивлюся, така ж. Але головне – оптимізм не розгубила на своєму життєвому і дуже непростому шляху. Адже працювати дояркою, маючи малолітніх дітей, – подвиг. А в Ірини їх троє – сама дрібнота, а наймолодшому – і зовсім два місяці. О четвертій ранку встане, дітей в оберемок – і до знайомої, доки із ранковим доїнням впорається. Потім прибіжить, малюків нагодує – і знову на ферму. Там же й чоловік слюсарем працював.
Так і жили, доки господар сім’ї не захворів. Зими тоді холодні були. Зламається транспортер – руками витягав, щоб відремонтувати. А ламався часто. То ж з того часу, як чоловіку дали інвалідність, уся надія лише на Ірину й була.
Цікаво, спогади начебто не з веселих, але розповідає про це вона із усмішкою.
– Як не важко було, – говорить, – але й радість на душі все одно була. Корівкам корм даси, напоїш, хвости їм розчешеш, настил почистиш, пісочком посиплеш, – ну що тобі, пані стоять! Я радію. Ми ж із задоволенням працювали. А до заміжжя, пам’ятаю, підемо до клубу, натанцюємося, а о 12 ночі гуртом – на ферму, корів годувати. Та з піснями. Як ми співали! І така радість на душі була чомусь.
Ось це слово «радість» я за декілька годин спілкування із Іриною чула від неї декілька разів. Та вона й сама ніби випромінювала її. І, дивлячись із ніжністю на свою матір, мовчки посміхалася її донька – інвалід з дитинства. Вони одна від другої – ні на крок. Ірина три роки вже як вдова, а в будинку, у дворі такий порядок, що сказати «ідеальний» – мало.
– То ж що ще робити пенсіонеру? – жартує Ірина Григорівна. – Ходи собі, смітники підбирай та в гості дітей і онуків чекай, розуму їх навчай.
Була б її воля, вона обов’язково до кожної молодої людини наставника визначила б – як раніше.
– Усе треба у нашому житті змінювати, – рішучий висновок Ірини. – Так хочеться, щоб усе наше життя розвернулося на 180 градусів. Можливо, й правителі наші порозумнішають та згадають, навіщо їх народ обрав. А то ж соромно спостерігати по телевізору, як вони там гризуться. Я чомусь вірю, усе буде добре. Не може ж темна смуга тривати вічно…
Я подивилася на годинник: незабаром моя маршрутка. Почала збиратися Ірина Григорівна – до своєї 88-річної матері. Її дім не зовсім поряд, але відмовляється переходити жити до когось із дітей.
– Доки, – говорить, – у змозі сама себе утримувати, нікуди зі свого будинку не піду!
– Вперта, – із ніжність промовляє це єдине слово Ірина. – Дай, Боже, їй сил та здоров’я.
Вже на виході Марія Федорівна стрепенулася:
– Так, ледве не забула! – І подала Ірині квитанцію: – Це тобі, любо, новорічний подарунок – передплата на «Одеські вісті». Тепер у тебе в гостях буде вся область.
– Ото вже догодила, Маріє Федорівно! – розчулилася Ірина.
