Анастасія Олексіївна Чебан, мешканка Татарбунар, якій тільки-но виповнилося 100 років, вважає, що ця народна мудрість про її життя.
Народилася вона у Павлівці Арцизького району. Жили біднувато. Павлівські землі у низовині здавна славилися своїми городами, де вирощували капусту, помідори, перець, сині, кабачки. Застосовували штучне зрошення, прокопуючи канали. Врожаї овочів були високими. З 12 років вона вже працювала на господарів. Сестра була молодшою – їй і десяти тоді не було. То ж доводилося і їй допомагати. Господарі не ображали і часто брали Настю працювати на кухню. Треба було пекти хліб, готувати їжу. Це підлітку довіряли, а пізніше – і гроші на різні закупівлі. Їх, працівників, годували і платили по 50 лей на день. Гроші діти збирали батькам для утримання господарства. А коли Анастасії виповнилося 18 – наймалася вже поденно на різних роботах.
На свята молодь збиралася на посиденьки у тих, в кого хата була більшою. Спілкувалися, співали, танцювали. Одного разу на Великодні свята Настя познайомилися із українським хлопцем (сама ж вона – росіянка) Іваном Фокійовичем Чебаном. Одружилися. Переїхали до Татарбунар, у будинок його батьків, напівзруйновану бурдейку. Занедбаною була й земля. Взялися за роботу. Самі каміння довбали (адже скеля!), а на звільнене місце завозили землю. Самі й будинок побудували. Чоловік на сукняну фабрику пішов працювати. Вона вже тоді славилася своїми тканинами, нитками. А за радянських часів слава про неї взагалі по усій країні розійшлася. Обзавелися конем, коровою.
– Працювали з ранку до ночі, – розповідає Анастасія Олексіївна. – Дуже старалися стати на ноги. Та й земля ж ледачих не любить. І доньку свою Любашу до праці привчала з дитинства. З чотирьох років вона вже курчат доглядала та й по господарству допомагала.
У 1933 році ми не дуже постраждали від голоду. Врятувала корова-годувальниця. Та й чоловіку на фабриці давали пайок. Час, коли створювали колгоспи, був непростим. У нас відбирали землю, худобу. Ми теж віддали візок, інвентар. А корову та коня я сховала. Потім забрали землю. Дуже я плакала, а чоловік заспокоював. Мовляв, біля будинку ж є ділянка – от і працюй. Та тільки й від неї частину відрізали. Залишилося землиці зовсім небагато. Але ми добросовісно доглядали за нею, і вона платила нам вдячністю.
Доньку ми вивчили, слава Богу. Вищу педагогічну освіту дали їй. 35 років пропрацювала наша Любочка – Любов Іванівна Дяченко – вчителем. Їй сьогодні вже 75 років, і велику частину свого життя вона віддала школі, дітям. А чоловік мій помер ще у 1983 році, пропрацювавши загалом 60 років, переважно – на фабриці.
Інколи я сама дивуюся, що Господь мені відвів такий великий термін життя. Усіх подруг, кумів пережила. Чого ображатися? Усе було в житті. І на те, що інші обзивали мене «Настя-кацапка», – не ображаюся. В останні чотири роки щось погано себе почуваю. І очі не так бачать, і ноги погано слухаються.
А ще Анастасія Олексіївна сказала:
– Землю любіть. Вона ніколи вас не обдурить, не підведе, а в лиху годину – врятує. Пам’ятайте про це.
