10 лютого 1837 року – річниця з дня загибелі О.С. Пушкіна. І кожний, хто знає та любить його поезію, не може без хвилювання перечитувати повідомлення з газети тих років: «Солнце нашей поэзии закатилось! Пушкин скончался во цвете лет, в середине своего великого поприща!.. Всякое Русское сердце знает всю цену этой невозвратимой потери, и всякое Русское сердце будет растерзано. Пушкин! Наш поэт! Наша радость, наша народная слава!.. Неужели в самом деле нет уже у нас Пушкина?.. К этой мысли нельзя привыкнуть!» Так уже повелося, що в тих місцях, де бував Пушкін під час південного заслання, – у Дніпропетровську, Кишиневі та Криму, Молдові, Одесі, – прийнято відзначати дні його народження та смерті. Така традиція склалася і в Татарбунарах. Приносячи у цей день квіти до підніжжя пам’ятника, жителі міста виражали свою любов до поета. У школах були пушкінські куточки, і будь-яка дитина знала про те, що йому пощастило народитися у місті, яке навідував один із геніїв людства.
Загальновизнаний та задокументований факт: 17 грудня 1821 року Олександр Пушкін, прямуючи до Тучкового (Ізмаїл), разом зі своїм другом Ліпранді у службових справах останнього зупинялися на постоялому дворі у Татарбунарах. Існує версія, що саме тут він зробив перші начерки до вірша «К Овидию». Доля опального поета давнини була такою схожою на його долю! За переказами, Олександр Сергійович спускався до наших джерел, захоплювався їхньою природною красою, пробував чисту, холодну воду…
Цей день відзначають багато татарбунарських любителів поезії. Так, викладач математики Татарбунарського аграрного училища зі своїми вихованцями – майбутніми кухарями – провели чудову класну годину, присвячену творчості Пушкіна.
На жаль, не усім зрозумілі та близькі духовні цінності.
Недільного грудневого дня мешканець Татарбунар, лікар-пенсіонер Є.Я. Кравченко, не зраджуючи своїй багаторічній традиції, прийшов до пам’ятника віддати данину поваги поету і… відчув шок від побаченого. Пушкіна «вбили» ще раз! У скульптури було відбито носа, чоло списане непристойними виразами, увесь пам’ятник пістрявіє написами, малюнками тощо. Стерти непристойності було неможливо: фарба глибоко в’їлася у камінь. Вражало те, що швидше за все тут «попрацювала» жіноча рука, доказів на користь цієї версії було багато. Боляче, соромно…
З ким поету не пощастило зустрітися цього разу? Що стоїть за фактом вандалізму? Неуцтво? Вплив масової культури, що пропонує усе на продаж, насаджує культ сили і одночасно – посередності, примітивізму?
Коли я писала ці рядки, стало відомо, що хтось знову споганив пам’ятник О.С. Пушкіну. Це вже виклик усім нам.
