У будинку зовсім тихо. Люди похилого віку повільно пересуваються по квартирі. Здається, що вони можуть робити усе із заплющеними очима, так добре знають свій дім. Вдень вони за можливістю ще можуть зайняти себе якимись дрібними справами: погодувати кішку або собаку, просто щось переставити з місця на місце. А увечері у всіх, напевно, одна розрада – телевізор. Так хочеться уникнути самотності.
Катерина Миколаївна боялася самотності. Кілька років тому, коли помер чоловік, вона постійно себе запитувала "як жити далі?", часто плакала.
Спершу старша донька залишала їй онучку, яку Катерина Миколаївна дуже любила. Але одного разу випадково вона підслухала телефонну розмову онучки зі своєю матір’ю. Онучка скаржилася, що бабуся часто плаче, і їй важко з нею. Катерина Миколаївна зрозуміла, що далі так не можна, і стала плакати тайкома, у лісі, у полі, на прогулянці, залишаючись одна вдома (тут вона нікого не соромилася).
З Михайлом Івановичем вона була знайома з того часу, як він приїхав до їхнього міста, поєднавши свою долю з долею її приятельки Марії Олексіївни. Михайло Іванович уважно ставився до Катерини Миколаївни, коли вона приходила в їхній дім, намагався запросити, почастувати. Своїм чуйним серцем він розумів і бачив, що вона великої та доброї душі людина. Михайло Іванович знав, що жінка перенесла тяжку втрату. З дітьми вона жила дружно, але вони були далеко, і в дітей своє життя...
Біда прийшла, як кажуть, коли не чекали. Раптово в Михайла Олексійовича померла дружина, Марія Олексіївна. Спільні роки життя були щасливим часом, тому що до Марії Олексіївни він довго був самотнім.
Михайло Іванович тяжко переніс смерть дружини і зліг до лікарні. Як і колись, Катерина Миколаївна спілкувалася з ним, намагалася підтримати, щоранку, в один і той же час приходила його провідати. Спокійною, м'якою ходою вона заходила до палати, підходила до ліжка, злегка посміхнувшись, тихенько запитувала про здоров'я, ніжно торкалася руки, просила, щоб поїв.
Не зовсім одужавши, вийшов Михайло Іванович із лікарні. Але незабаром знову зліг. Його помістили вже до обласної. Повільно тягся час, лікування просувалося також повільно. Здавалося, час завмер. Катерина Миколаївна телефонувала, доглядала за його тваринами. І він іноді телефонував, запитував, як справи. Гостра жалість охоплювала серце Катерини Миколаївни. "Чоловіки зовсім не пристосовані до самотності", – думала вона. І їй хотілося йому допомогти.
Одного разу Михайло Іванович зателефонував їй і попросив прийти. Коли вона прийшла, він подав їй на долоні кілька ягід осінньої малини та ключі.
– Я їду до Одеси, нехай побудуть у Вас.
Катерина Миколаївна взяла ключі, поділила навпіл ягоди і запропонувала з'їсти.
Через два дні Михайло Іванович повернувся з Одеси, зателефонував їй, чемно, але якось холодно запитав, як вона себе почуває.
«От і добре, – подумала Катерина Миколаївна. – А на що ти сподівалася?»
Але усе частіше думала, як там Михайло Іванович, чи ситий, як він себе обпирає, чи вміє? Дріб'язок ще випере, а от велике прання...
Пройшло півроку, як померла дружина Михайла Івановича. Докучлива туга, порожнеча, самотність. Підтримували рідні, телефонували. Але усе в домі начебто скам'яніло, застигло на одному місці.
За усталеним звичаєм потрібно було приготувати поминальний обід. Михайло Іванович попросив Катерину Миколаївну допомогти.
Упоравшись із усіма справами, Катерина Миколаївна увечері почала збиратися додому. Михайло Іванович подивився на неї і сказав:
– А Ви додому не підете. Ви будете тут завжди, господинею, – і подав ключі.
Минає час. Зворушливо й ніжно Михайло Іванович приносить Катерині Миколаївні на долоні малину, а вона постійно ділить її навпіл і просить з'їсти порівну.
Тепер вони разом. Десь далеко в душі зберігає Михайло Іванович пам'ять про покійну дружину, Катерина Миколаївна – про покійного чоловіка. Але й самі вони, які так зненацька знайшли одне одного, живуть повнокровним, спокійним, цікавим життям, піклуючись одне про одного, про близьких та рідних.
