Після аварії
Той серпневий день 1979 року не тільки назавжди врізався у пам’ять Ольги Гогулінської, а й кардинально змінив її подальшу долю і трудову біографію. З братом чоловіка вона того дня поверталася на мотоциклі додому, у Ясенове. З двору двоповерхового будинку, що по центральній вулиці селища, раптом заднім ходом почав здавати автомобіль. Водій мотоцикла зреагував миттєво, звернувши на телефонну будку, але автомобіль далі рухався, і переднім буфером жінці відрізало ногу.
Про події майже тридцятирічної давності і сьогодні жінка згадує так, ніби все сталося вчора. Досі пам’ятає, як несамовито кричала в лікарні, що не хоче жити, і кому вона тепер потрібна?! Уже після операції, коли приходила до тями після наркозу, здалося, що свекруха піднімає її доїти корову. Ледве змогла прошепотіти: «Встаю, встаю, мамо». Натомість побачила над собою у білих халатах лікарів та медсестер і спокійно мовила: «Я знаю, що вже без ноги». І сьогодні вона вдячна своєму рятівникові, якого на жаль, немає уже на цьому світі, Олексію Дмитровичу Коломийченку, операційній медсестрі Людмилі Овчаренко. Вони піднімали їй настрій, вселяли віру у майбутнє.
Коли в селі дізналися про біду, стати донорами згодилися вісім чоловік. Був серед них і кум Гогулінських Віктор Лисий. А він після того, як Ользі перелили його кров, сказав, що вона йому вже, як рідна сестра. У нього вже був власний автомобіль, і він відвозив молоду жінку й додому, і в Одесі супроводжував і на комісію, і на протезний завод.
У тиші лікарняної палати роїлись одна за одною невеселі думки – вдома залишилися дві доньки – трьох і п’яти років. Досі у неї було налагоджене сімейне життя, робота у місцевій крамниці. А далі як бути?
– Мені щастило на чуйних людей і відмінних спеціалістів, – розповідає Ольга Семенівна. – Один з них – Борис Іванович Стрелков. Він виготовив мені перший протез. Не так вже й просто стати на нього та ще й ходити. А я так хотіла пошвидше до своєї родини повернутися, що умовила Бориса Івановича, він мені зробив тимчасовий протез з чужого зліпка, і я вже через місяць була вдома і тільки через три місяці наділа свій протез. Лікар був дуже здивований моїм бажанням жити і працювати і все підкреслював, що таких, як я, одна з тисячі. Так, у мене був стимул до життя, поруч був коханий чоловік, мої донечки та батьки. Згодна, не кожен здатен пройти до кінця таке випробування. Пригадую одну зовсім молоду дівчину, у якої була виробнича травма – їй ампутували стопу. Їй не вистачило сили волі не скоритися долі, і вона викинулась з третього поверху лікарні.
Тут слід додати, що протези змінювати потрібно через кожні два роки, стопи не витримують (усе це за державний кошт). Однак стопи не дуже вдалі, тож дочка їй купує у Москві кращі. Можливо, Ользі Семенівні й українського протеза вистачило б, та вона ж весь час рухається. Тримають удвох з чоловіком, Володимиром Миколайовичем, чималеньке господарство, зокрема три корівки, коня, свині та ще й встигають обробити гектар городу. Навантаження й для здорових чималеньке.
Чоловіка, який став причиною її інвалідності, побачила першого разу у своєму будинку після того, як написала скаргу до райкому партії. Він навіть не вибачився, не запитав, як вона живе після аварії, скільки витратила на лікування, просто кинув на стіл сто рублів, а потім жінка ще два роки одержувала по 12 рублів щомісяця. Невдовзі виїхав за межі району, а нещодавно дізналась, що живе досить пристойно в Ізмаїлі, має свій бізнес і навряд чи його мучать докори сумління за скоєне у Любашівці ДТП.
Жити, ніби у тебе є дві ноги
В Одесі Ольга познайомилася з жінкою-інвалідом, у якої було трійко дівчаток. Та жінка запросила її до себе і протягом місяця навчала шити шапки з хутра, вичиняти шкурки. Якби ще далі навчалася, то освоїла б і пошиття кожухів, але дуже вже поспішала до сім’ї. Це ремесло на перших порах і стало одним з доходів родини. Вичинкою шкурок займався переважно чоловік, а вона приймала замовлення на пошиття шапок і з куниці, і з бобрів... Шила б і далі, та лікарі заборонили, почала розвиватися астма. Тож основну увагу таки зосередили на підсобному господарстві, без якого й сьогодні жодна сільська сім’я не може жити.
Через рік після аварії вступила до Ананьївського сільськогосподарського технікуму і по його закінченні 19 років пропрацювала бухгалтером у колгоспі імені Куйбишева.
Надійними помічниками Ольги Семенівни після чоловіка стали дочки – Алла та Оленка. Попервах подавали і сніданок, і милиці (доки протезів не було), виконували іншу різну роботу. Якось до одного з свят бабуся попрала занавіски й спільними зусиллями з онуками почіпляли їх у кімнаті. Ольга вирішила своєю рукою поправити, вилізла на стіл, щоб дістати до накрохмаленої тканини і раптом відчула, що в домі стало незвично тихо. Повернула голову й побачила, як з очей дочок течуть сльози:
– Мамо, ти робиш усе так, наче у тебе є дві ноги...
Як інваліду, їй двічі виділяли автомобіль «запорожець» з ручним управлінням. Вона так майстерно навчилася керувати, що вивчила маршрути на всі базари в окрузі.
– Я ніколи не замислювалася над тим, що автомобіль може поламатися, (автомобіль підтримував у робочому стані чоловік), завжди допитувалась, чи бак повністю заправлений бензином. До речі, «запорожець» жодного разу не ламався у дорозі. Першого ми здали, а другий вже непридатний до використання. То ми придбали «жигуля», хоча і не нового, і цим обходимось. Але я за кермо не сідаю, бо звикла до ручного управління.
Мені дуже не подобається, коли молоді люди постійно нарікають на те, що жити нині важко. Так, непросто, але можна. А як мені було, запитую. Тож не скорилась, вистояла, дітей підняла й сьогодні не сиджу склавши руки. Знали б ви, як мені дорікають лікарі на протезному заводі! На моїй культі рани не встигають заживати через те, що я й досі господарюю, дою корів. То як скаржитися на долю молодим і здоровим?!
Руки допомоги
Років з п’ятнадцять тому жінці знову довелося боротися за життя. У бідоні (на дворі був лютий місяць) вона звично гріла воду, щоб запарити корм для поросят, але забула закрити його кришкою. Один необережний крок – і чотири відра окропу полилися на всю кухню й на неї і сховатися від нього не можна було. На той час у дворі стояв колгоспний автомобіль, який вряди-годи використовували та й то з труднощами, бо все рідше вдавалося завести двигун. Того разу, може з переляку, чоловік завів його відразу й завіз дружину до лікарні у Любашівку. Надворі були така ожеледиця й туман, що ні санавіацію не можна було викликати, ні «швидку допомогу» з Одеси. В реанімації вже вдруге потрапила до надійних рук Людмили Овчаренко та Надії Островської. На обличчі опіки були другого ступеня, до пояса – третьої. Хвору вже готували до операції з пересадки шкіри. Та її рятівниці вирішили спробувати вдатись до народного методу — знеболивши пацієнтку, вони зривали шкірку, що наростала на ранах й змащували зеленкою, через день знову повторювали процедуру, промивали уражені
