Бути відомою людиною нелегко, особливо в тому випадку, якщо ти – актор, і роль твоя добре запам'ятовується. Тоді людину, яка зіграла дуже яскравого персонажа, на вулиці будуть називати іменем героя, що полюбився. Яші з «Комунальної квартири» з одного боку пощастило: ім'я персонажа збіглося з його власним. Але ось характеристики підвели. Всіма улюблений Яша з «Комунальної квартири» – несерйозний і навіть дурнуватий баляндрасник, чоловік, який надійно сидить під каблуком своєї дружини Сіми. І багато хто не здогадується, що за цим образом насправді ретельно ховається дуже серйозна і розсудлива людина. У колі друзів і колег усі знають, що Яша Гопп – це цікавий співрозмовник, який любить гарну музику, добропорядний сім'янин, добрий друг, завжди готовий прийти на допомогу, і просто професіонал своєї справи!
– Яшо, скажіть, будь ласка, чи провіщало Вам що-небудь у дитинстві кар'єру артиста?
– Ні. Гадаю, я сам це вигадав. У якусь мить у дитинстві я зрозумів, що можу привернути громадську увагу. Іноді в школі мене ставили біля дошки – бідний викладач був тоді! Ніхто вже на дошку не дивився, усі дивилися на мене. Весь клас вмирав зі сміху. Однокласникам подобалося те, що я роблю. Хоча важко згадати, що саме, але це було смішно. Потім мене ставили в протилежний кут, де я не міг показувати, але там я говорив. Вчителів це дратувало, але принаймні і ті, й другі вірили в те, що я сам собі і напророчив долю актора.
– Чи є у Вас професійна акторська освіта?
– Я закінчив свого часу Народну студію кіноактора при Одеській кіностудії у 70-х, досить серйозну школу за тих часів. Там навчалася Лариса Удовиченко, Олег Школьник, Іра Токарчук. Є ким пишатися.
– Ви починали з Об'єднання молодіжних клубів (ОМК). Що це було за об'єднання і яка Ваша роль у ньому?
– Об'єднання це складалося із клубів, які, у свою чергу, збирали людей за різними інтересами: хтось любив літературу, поезію, когось цікавила музика, а деякі особистості любили гумор і, звичайно ж, збиралися пожартувати, поділитися новими анекдотами. До подібного клубу входив і я. Називався він «Вдала компанія». Очолював нашу групу Юра Володарський, який зараз, до речі, є продюсером значної величини. Завдяки людям з «Вдалої компанії» у 1986 році був відроджений КВК, а в 1987 році і Гуморина після тринадцятирічної перерви.
У ті роки ОМК була колосальною організацією, про яку в Союзі знали всі. Це об'єднання виростило багатьох знаменитих і талановитих людей, таких як Ірина Полторак, Володимир Трухнін і Олександр Завельон, які згодом почали писати для «Городка» і пишуть дотепер. Там же починав і Олександр Тарасуль, художній керівник «Джентльмен-шоу» і «Голих і смішних». Із цього об'єднання вийшли і герої всіма улюблених «Масок».
– Я багато чула про Ваше захоплення музикою.
– Дев’ятирічним я вперше почув музичні твори, заборонені на той час. І вони мені сподобалися. Так я став меломаном. Для мене головне, щоб музику було приємно слухати, щоб хотілося під неї танцювати. Я можу слухати і джаз, і рок, і диско, тобто, музику будь-яких стилів, головне – мелодійність. Таких пісень, слава Богу, у західній музиці вистачає. Не сприймаю вітчизняну музику – ані українську, ані російську. Можу послухати такі твори лише один раз.
– А чому така нелюбов до вітчизняної музики?
– Я поясню: у нас музична культура на дуже низькому рівні. На жаль, на нашому пострадянському просторі нечасто можна зустріти людину з такими мізками, які були чи є зараз на Заході. Всі наші співаки і співачки є наслідувачами закордонних виконавців. Але хіба можна їх поставити в один ряд із західними музикантами? Я вважаю, ні. Вони не придумали нічого свого. Завжди, коли «золоті голоси» починають щось співати, їх обов'язково починають із кимось порівнювати. На Заході, у свою чергу, і підхід до музики інший: у них продюсер – це не та людина, яка продає, вона, насамперед, композитор. У нас такого немає. На жаль, ми не перші в музиці.
– Але, можливо, все-таки можна когось виділити із вітчизняної естради?
– Серед вітчизняних виконавців можу виділити групу «Воплі Відоплясова». Хоча, зізнатися, раніше я не розумів їхньої творчості, але, послухавши уважно, зрозумів, що соліст групи Олег Скрипка – дуже талановита людина. Коли він починає співати французькою мовою, то зовсім по-іншому звучить. І ось це мені подобається.
– Як Ви потрапили до ді-джейської сфери?
– Все завдяки моєму захопленню музикою. У 1974-му я почав постачати на дискотеку найновішу і, на мій погляд, найцікавішу музику. Так я увійшов до кола людей, які робили дискотеки у 1978 році, коли всі вони лише починалися на пострадянському просторі.
– Як Ви вважаєте, Яшо, чи дуже відрізняються нинішні ді-джеї і дискотеки загалом від танців тих часів?
– Дуже відрізняється і те, і друге. По-перше, дискотека в нас була не до ранку, як тепер, а із сьомої до десятої вечора. А по-друге, у нас усе було інтелектуальніше: через відсутність інформації про улюблених музикантів ді-джеї самі її шукали. А потім ми інформували іншу молодь. У нас було багато обмежень: в інформації, і в музиці зокрема. Ді-джеї не мали права крутити 100% західної музики. На танцях повинно було бути 70% вітчизняної естрадної музики, 20% – країн соціалістичної співдружності і тільки 10% – західної, але лише тієї, котра була дозволена. Я проти того, щоб теперішні ді-джеї говорили «я граю музику». Тому що вони – не музиканти, свого нічого не складають, а лише крутять музику в якійсь послідовності.
