З Петром Михайловичем Червенковим я познайомилася років п’ять-шість тому – він був депутатом Болградської районної ради. Про те, що народний обранець – один з перших успішних підприємців села Городнє, довідалася пізніше, коли у сільській раді мені порекомендували написати про роботу унікального цеху з пошиття вовняних ковдр. Тоді-то і з’ясувалося, що Червенков не лише розв’язував питання своїх виборців на засіданнях сесій районної ради, але і безпосередньо сприяв розвиткові рідного села, працевлаштуванню односільчан, виступав спонсором різноманітних заходів, брав участь у кампанії з газифікації Городнього. Саме завдяки Червенкову про село Городнє знають не лише мешканці сусідніх населених пунктів, але й таких міст, як Ізмаїл, Арциз, Тарутине, Білгород-Дністровський, Одеса, Донецьк, Харків, Миколаїв. Ось уже понад десять років підприємець з болгарського села постачає людей якісною та екологічно чистою продукцією – вовняними ковдрами, матрацами, подушками.
Невеликий будинок з металопластиковими вікнами... Мабуть, всесвітня криза Червенкову байдужа, коли цех далі працює і оновлюється?
– А що криза? Розпач, повинен вам сказати, у кожному разі страшніший за кризу, – по-філософському зауважує Петро Михайлович, якого я зустріла біля цеху. – Незважаючи на непросте економічне становище у зв’язку зі стрімкими стрибками курсу долара, нікого скорочувати ми не стали, штат зменшився буквально на кількох працівників – деякі робітниці змінили місце помешкання.
Про розмір зарплати, зіславшись на комерційну таємницю, Петро Михайлович промовчав. Але запевнив, що вона виплачується вчасно.
– Працюємо за принципом: нехай краще менше прибутку, але зарплата і податки – без затримок. Це – святе.
Підприємство «ЧАЛЮПС», яке Червенков створив 15 років тому, зароджувалося, до речі, на тлі іншої епохальної кризи, яка запанувала після перебудови. Хто знає, можливо і не повернувся б Петро Червенков до рідного села з Молдавії, якби не розвал Радянського Союзу, а разом з ним і розвал великого автотранспортного підприємства, де він пропрацював понад двадцять років. Життя змусило шукати себе у новій сфері – комерційній, яка ще тільки зароджувалася на пострадянському просторі. Петро Михайлович, нічого не знаючи про тонкощі бізнесу, вирішив покластися на власну інтуїцію, і вона його не підвела. Тоді погляд підприємця-початківця привабила філія Болградської швейної фабрики, яка закрилася у 1992 році у Городньому. Саме завдяки Червенкову через два роки тут відновився гул швейних машин.
– Починали ми з пошиття чоловічих сорочок, штанів, спецівок і рукавиць, – згадує підприємець. – Але дуже скоро вітчизняний ринок заполонила дешевша продукція з Туреччини і Китаю, виробництво перестало бути прибутковим. Але це не стало приводом для ліквідації підприємства. Вихід є з будь-якої складної ситуації. У місцевого населення на той час було багато вовни, і я вирішив її скуповувати... Тоді вона йшла по 5 гривень за кілограм, сьогодні плачу людям до 23 гривень.
Замовлення пішли значні, часом за день треба було зробити до 40 ковдр. Для пошиття такої кількості необхідно було виготовити 120 кілограмів випраної вовни. Її обов’язково треба було потіпати, і жінки це робили вручну – і на роботі, і вдома... Незабаром власник цеху полегшив працю своїх відданих трудівниць. Привіз запчастини з різних куточків Молдови, зібрав тіпальну машину, яка за годину переробляє 250-300 кг сировини. Таким самим чином у цеху з’явилися чесальна і стьобальна машини. У результаті «ЧАЛЮПС» почав виробляти не тільки ковдри всіх розмірів і видів, але й матраци, подушки.
Звістка про якісні вироби з десятилітньою гарантією швидко рознеслася по містах і селах. Бізнесом Червенкова зацікавилися навіть колеги-підприємці з братньої Болгарії, які нещодавно відвідали цех у Городньому. У нинішньому році Петро Михайлович з діловим візитом-відповіддю має намір поїхати до міста Селістри. Спроба вийти на європейський рівень? А чому б і ні? На думку Червенкова, будь-який вид бізнесу не терпить застою, він повинен вдосконалюватися і розширюватися.
