Черговий робочий день почався із прикрості для душі: зателефонував самотній ветеран-фронтовик і дуже ображався на те, що в переддень Перемоги ніхто не згадав про нього і на свято нікуди не запросили. «Ви не записуйте моє прізвище і не пишіть. Телефоную вам, щоб висловитися, так легше буде». А потім, після паузи, додав: «Упевнений, що не лише мене залишили без уваги і добрим словом не порадували». І поклав слухавку. А я згадав, як у річницю виведення радянських військ з Афганістану, ніхто не спромігся провідати афганців, які перебували на лікуванні у військовому шпиталі. «Гірко від цього на душі», – сказав мені тоді полковник у відставці Георгій Васильович Деркач, який прослужив у складі контингенту радянських військ 2 роки, 6 місяців і 17 днів.
Заспокоївшись, вирішив зателефонувати знайомим і шанованим мною ветеранам. «Вас хтось, крім рідних, привітав із Днем Перемоги?», – запитав я Леоніда Семеновича Люлькова, який у сімнадцять хлоп'ячих років пішов воювати і долав фронтові дороги, постійно перебуваючи на передовій. Зв'язківцем був. Тягнув лінії зв'язку під обстрілами і між мінами. Поранений. Словом, здобував Перемогу, постійно перебуваючи на грані життя і смерті. «Та ніхто не потурбував мене, Вікторе Івановичу. Але я ні на кого не ображаюся. Совість у мене чиста і перед собою, і перед Перемогою. А те, що на нас, фронтовиків, не завжди звертають увагу навіть у свята, нам якось уже звично. До того ж у нас, що пройшли крізь пекло війни, є власна гордість».
Після розмов з «забутими» фронтовиками вирішив поінформувати про них голову обласної Ради ветеранів Олексія Георгійовича Гурського. Він, чимось схвильований, зустрів словами: «Добре, що ти зайшов. Мене взяло за душу, хочу поділитися з тобою».
Виявилося, що перед мої приходом у нього побувало молоде подружжя. Дружина – викладач педагогічного університету, а чоловік трудиться в приватній фірмі. «Ми хочемо підтримати матеріально ветерана, просимо у вас прізвище і адресу», – сказала дружина. Олексій Георгійович був приємно здивований – не часто подібні візити бувають. Запитав: «А які кошти ви маєте?» «Можемо дати на ліки тисячу гривень. Більше не дозволяють наші можливості», – відповів чоловік. Те, що незнайомі, але які вже стали за лічені хвилини близькими, люди вирішили, як кажуть, останнім поділитися з нужденними і розхвилювало до глибини душі Олексія Георгійовича. Він дав адресу фронтовика, інваліда війни І групи Миколи Трохимовича Добровольського і настановляв нежданих-негаданих спонсорів і серцем, і душею: «Їдьте і переконаєтеся, що ветерани потребують допомоги. Вони будуть вам вдячні».
Ця адреса була названа не випадково. Двоє старих людей живуть у важких побутових умовах у будівлі, що і хатою не назвеш. Микола Трохимович переніс інсульт, і всі турботи по господарству лягли на плечі дружини.
Важко їй доводиться, адже навіть газ у житло не подають, хоча газопровід проходить поруч. Виручає керосинка. Сталося так, що по сусідству з Добровольськими хтось викупив земельну ділянку, і старенькі стали господарям цієї ділянки своєрідним більмом в оці. Ні з того, ні з сього було блоковано центральний вхід, і старі змушені пробиратися до житла, минаючи його. Дійшло до того, що ветеранів позбавили телефону, і лише за клопотанням обласної Ради ветеранів його було відновлено. Словом, заслужені ветерани, яких обсіли хвороби, стали жертвою чиїхось, не інакше як загарбницьких, амбіцій.
Не пройшло і двох годин після зустрічі з душевним подружжям, як Олексію Георгійовичу зателефонувала дружина Миколи Трохимовича – Лариса Никифорівна – і, плачучи, розповіла про візит незнайомих людей. «Ми взяли гроші, але нам незручно, може, хтось бідує більше, ніж ми. Просто не можемо заспокоїтися», – крізь сльози говорила Лариса Никифорівна. «Ви вчинили правильно, – заспокоїв схвильовану жінку Олексій Георгійович. – Ваше щире спасибі цим совісним людям – краща нагорода».
А через кілька днів до редакції надійшов лист від Добровольських, його я пропоную увазі читачів з деякими скороченнями.
«Шановна редакціє!
Звертається до Вас дружина Ветерана ВВВ, учасника бойових дій, інваліда І групи, Добровольського Миколи Трохимовича. У мене до вас прохання, я хочу через вашу газету висловити сердечну подяку молодим людям, які в наш нелегкий час не втратили почуття доброти і поваги до ветеранів, які пройшли страшне горнило війни. На жаль, сам чоловік написати Вам не може, тому що після інсульту паралізований. Довели його до інсульту люди, які з екрана телевізора лицемірно заявляють про свою любов і повагу до ветеранів ВВВ, але мало що роблять для них. Під час війни мого чоловіка батьки ховали двічі. Час був голодний. Він із другом вийшли на човні в море, щоб наловити риби. Обидва народилися в родинах потомствених рибалок і знали цей промисел. Їх заарештував німецький сторожовий катер. Човен німці потопили, а бранців з криками «Партизан!» закрили в трюмі. Перебували вони в трюмі кілька днів. Ніякої надії на спасіння не було. Коли одного разу катер зупинився і відкрили люк, вони із другом обійнялися, попрощалися. Було ясно, куди їх поведуть і що німці роблять із партизанами.
Коли піднялися на палубу, побачили, що катер стоїть в порту. Порт палахкотав у страшній пожежі – горіли склади. Німці жестом показали їм – йдіть. У диво свого порятунку вони увірували лише добравшись додому. У цей же час прийшов із церкви батько мого чоловіка. Він ходив молитися про порятунок сина. Очевидно, німецькі моряки не всі були фашистами. Як тільки звільнили Одесу, чоловік добровольцем пішов на фронт. Йому ще не було 18 років, був зарахований до 19-ї повітряно-десантної бригади, потім до 299-го гвардійського стрілецького полку.
При проведенні однієї з бойових операцій його рідний батальйон – 800 чоловік – десантували в Альпах. Вони потрапили в «пекло». У бою загинув весь батальйон. Живими залишилося троє. Батьки одержали похоронку про його смерть. Чоловік був тяжко поранений, але його врятували. Після виписки із шпиталю продовжував добивати ворога. Звільняв Польщу, Австрію, Угорщину. Війну закінчив у Чехословаччині. Після війни служив у 100-му гвардійському винищувальному авіаполку до 1951 року. За відвагу і мужність нагороджений численними бойовими орденами і медалями. У мирний час продовжив сімейну традицію: пов'язав своє життя з морем, працював у рибколгоспі ім. П. Шмідта старшим майстром з рибовидобутку. Його доблесна праця була відзначена урядом СРСР. Чоловік нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Кров'ю і потом заслужив повагу і вірно служив своїй країні. За вдачею дуже скромна людина, ніколи не вимагав до себе уваги. Тому ми були здивовані, коли до нас зателефонував незнайомий, молодий чоловік і сказав, що хоче привітати чоловіка із Днем Перемоги. Приїхали до нас дуже симпатичні чоловік із дружиною. Проявили зворушливу увагу до наших проблем. Сердечно привітали. Надали матеріальну допомогу на придбання ліків. Ми були зворушені до сліз. Низький земний уклін Вам, Недялкови Віталій Опанасович і Катерина Василівна.
Нехай Господь Бог допомагає Вам у всіх Ваших справах і починаннях.
З повагою і вдячністю
М.Т. Добровольський,
Л.Н. Добровольська.»
Такий от лист і такі от долі... Боляче дізнаватися про подібне, тому що люди, які відстояли нашу рідну землю в боях з фашистською поганню, які пролили кров за наше мирне сьогодні, виявляються безправними перед сваволею «сильних» світу цього і не захищені законами, що декларують усілякий їхній захист. Боляче і водночас радісно, що є серед нас безкорисливі високоморальні люди, подібні до Катерини і Віталія Недялкових, які із щирою повагою ставляться до ветеранів.
Воістину, їхній приклад гідний наслідування.
На завершення хотілося б побажати активістам ветеранського руху не замикатися на роботі лише з певним колом осіб, постійно присутніх на всіх заходах, і тих, хто створює видимість масовості, а доходити до кожної людини. Щоб слова – ніхто не забутий і ніщо не забуте – мали під собою реальне, предметне, а не лише парадне підтвердження.
