Вистава «Итак, я жил тогда в Одессе», поставлена до 210-ї річниці від дня народження Олександра Сергійовича Пушкіна в Одеському російському драмтеатрі, стала значною подією у театральному житті міста. За основу використано матеріал з відомої у шістдесятих роках постановки Юрія Динова, заслуженого артиста України, про Пушкіна та про Одесу. Поета зіграв молодий актор Сергій Поляков, Єлизавету Воронцову – Ірина Курочка, заслужена артистка України, графа Воронцова – Борис Смирнов, заслужений журналіст України, Раєвського – заслужений артист України Геннадій Скарга, архіваріуса – народний артист України, він же і постановник, Олег Школьник. Враження про виставу, наскільки вона вдалася, ми попросили висловити шанувальників Одеської російської драми.
Євгенія Валентинова:
– Ви знаєте, виходжу з театру в одухотвореному стані, ніби я сьогодні побачила живого Пушкіна, насолоджуючись гарною, справді російською мовою. Зізнаюся, навіть заплакала. Як сьогодні нам не вистачає у нашому складному житті пушкінського слова, влучного, глибокого і чистого... Я не бачила старої вистави, але ця грою акторів переконала мене, що вона зроблена всім колективом з великою любов'ю.
Сергій Петрович:
– Чесно кажучи, не сподівався такого успіху. Справді Пушкін як з небес спустився на сцену російського театру. Ніби я тринадцять місяців був поруч з генієм російської культури. А чому російської? Світової!.. Всі актори вразили мене своєю талановитою грою. Спасибі театру за Пушкіна, якого останнім часом чомусь у нас забувають.
Віра Соломонова:
– Я постійна глядачка російського театру. Багато років тому дивилася ще Диновську виставу. Сьогоднішня, звичайно, це тільки уривок. Але ви звернули увагу, як переповнена зала ловила кожне слово Воронцова, його дружини, Пушкіна та архіваріуса?! Олександр Сергійович жив у нашому місті всього лише тринадцять місяців, а пам'ять про нього генетично живе у кожному корінному одеситові. Ну а Пушкін (Сергій Поляков) – просто блискучий! Актор втілив поета на сцені таким, яким я його уявляю: імпульсивним, дотепним, темпераментним... Ну а сам Воронцов (Борис Смирнов) – такий природний! А його дружина, Єлизавета (Ірина Курочка) – розумна, ніжна і любляча жінка! Які оплески супроводжували гру популярного одеського артиста Олега Школьника! Чесно кажучи, для повного уявлення перебування Пушкіна у нашому місті, хотілося б запропонувати театру відновити стару виставу або створити нову. Одеського театру без фірмової вистави про Пушкіна не може бути...
Тетяна Вихревич:
– Для мене у цій виставі сталося диво. Ви уявляєте, наприкінці шістдесятих я бачила на цій сцені Раєвського у чудовому виконанні Бориса Зайденберга. Тільки що він ніби ожив у його синові Геннадієві Скарзі, навіть відчула якісь спільні інтонації... Вибачте, заплакала від радості, що справу батька гідно продовжує його син.
Ольга АНТОНОВА
Від автора: Важко не погодитися з нашими добрими, інтелектуальними шанувальниками театру. Справді, вистава, яка йшла всього сорок сім хвилин, вражає. У залі витав пушкінський дух, його епоха, стара Одеса... А найголовніше – любов до поета, російського слова. Щоправда, я б не назвала цю роботу театру виставою. Швидше за все – вдало зробленою літературно-музичною композицією, у канву якої в унісон з текстом так емоційно впліталася музика Сергія Прокоф'єва та Адольфа Шнітке. І звичайно, театр здобуде ще більшої популярності і глядацької любові, якщо на його сцені з'явиться нова вистава про Пушкіна та про Одесу.
Точну, на мій погляд, крапку у цій колективній рецензії поставив сам постановник, народний артист України Олег Школьник:
– Для мене ця робота – своєрідне долучення до творчості Олександра Сергійовича. Це велике щастя, яке випало на нашу творчу групу. Ми переживали, хвилювалися як ніколи. І це пояснимо. Насолоджуючись мовою Пушкіна, як нектаром, намагалися донести цю мовну досконалість до глядачів. Я грав і намагався напитися вдосталь цього нектару. Але найголовніше, мені здається, нам вдалося відкрити очі, вуха і сер
