Бувають ситуації, які можуть стати своєрідним іспитом на витримку волі, на прояв характеру. Ми часто живемо буденно, ходимо по вулицях, і багато чого просто не помічаємо. Натомість здатні часом будь-яку дріб’язкову перепону перебільшувати та перетворювати у хтозна яку проблему, замість того, щоб розв’язувати її і йти вперед. Але ось настає час випробування. Як ти поведешся? Спасуєш? Чи підеш вперед і переможеш?
Ізмаїльчанка Олена Бугаєва – із тих, хто не здається, хто звик перемагати. І, більше того, дарувати людям радість. Радість творчості. Радість музики.
Цими днями у міському Будинку культури ім. Т.Г. Шевченка пройшов творчий вечір поетеси та барда. Кожна її пісня брала за душу. Олена співала багато про що: і про пережиті нею труднощі долі, і – про світле почуття кохання, про друзів, спроможних повернути найголовніше – надію, яка допомагає повірити в себе.
...Олена народилася у сонячному Азербайджані, в сім’ї військового льотчика. Усе дитинство її пройшло у військовому містечку. Скільки пам’ятає себе, любила малювати та слухати музику. А 15-річною попросила знайомого хлопця навчити її грати на гітарі. Він її «відбрив». Сказав, мовляв, у неї нічого не вийде. І помилився! Оленка не просто здолала цей інструмент, а почала складати пісні та музику до них сама.
Після переїзду сім’ї в Україну вступила до Харківського інженерно-будівельного інституту. І там же вперше виступила на сцені, проспівала пісню, присвячену Дню Перемоги, здобула першу нагороду від вдячного глядача – квіти від ветерана.
...Але – настав час, і для людини, яка навчалася у школі зодчих, яка вирішила стати архітектором, проектувати будинки, усе раптово обірвалося. Раптово погіршився зір.
З інститутом та мрією довелося розпрощатися. Услід життя піднесло нове випробування – 20-річною вона одержала травму хребта, її закували у гіпс.
– Вердикт лікарів був суворим: – ходити не будеш, – розповідає Олена. – Але мене буквально не пустили в біду друзі.
– Оленко, вставай, – говорили вони мені. – Якщо ти собі не допоможеш, то тобі не допоможе ніхто!
Настав час боротьби, виснажливих щоденних тренувань. Бувало всіляк, часом хотілося усе кинути через зростаючий розпач у душі, коли щось не виходило, коли здавалося – усе, немає більше сил боротися! Але хвилини слабкості минали, їх змінювало зростаюче почуття впевненості у собі, у тому, як важливо в цьому житті не здаватися! Та й друзі завжди були поруч, і батьки.
І через два роки Олена стала ходити! Вона знову буквально ожила, стала знову писати вірші та пісні – про силу дружби, спроможної вилікувати будь-яку хворобу та повернути щастя життя! Про вічне – про Кохання, про всеперемагаюче Добро...
Життя тривало. Деякою мірою гнітило її, що не може обходитися без допомоги близьких. Однак і тут поставила мету – навчитися повної самостійності.
Кілька років тому її з Харкова направили до Київського реабілітаційного центру для невидющих. Тут протягом двох місяців навчали її, як обходитися самій без сторонньої допомоги.
Але ж нічого просто так не буває. Жінка, яка не залишила гітару, у хвилини відпочинку співала свої пісні в холі. Одного вечора підійшов до неї юнак – ізмаїлець Олег – сліпий від народження. Вони познайомилися, подружилися, почали увесь вільний час проводити разом.
...І було весілля. І раділи гості двом люблячим серцям, які побачили одне одного і покохали назавжди. Адже недарма кажуть, що і у душі є очі, і бачать вони набагато гостріше.
Ізмаїл, куди після весілля переїхала поетеса, підкорив її своїм теплом і затишком, тишею, маленькими вуличками.
– Після Харкова місто на березі Дунаю нагадало мені моє безхмарне дитинство, – говорить Олена. – Але найголовніше – Ізмаїл подарував приплив творчого натхнення. Подарував кохану людину.
Один із нових друзів поетеси та барда відомий у місті музикант Олег Ткаченко, побачивши в ній не просто аматора, а воістину талановиту та багатогранну людину, вирішив допомогти «огранити» талант. Він почав займатися із Оленою на професійному рівні і доповнив її знання майстерністю та віртуозністю гри на гітарі.
– То ж у чому людське щастя? У грошах? У матеріальному становищі? В успішній кар’єрі? – запитала я Олену.
– Почасти і в цьому. Але лише почасти, – відповіла вона. – Щастя – у любові, у друзях, у взаєморозумінні. У моїй доньці Катрусі та у моєму чоловікові Олегу. Ви навіть не уявляєте, який багато ми бачимо, як багатий наш світ. Він зовсім не темний – він яскравий і натхненний. Як музика душі.
...На концерт Олени Бугаєвої прийшло багато її друзів. Прийшли не з порожніми руками. Тепло, щиро привітала Олену із дебютом голова міського літературного об’єднання ім. Михайла Василюка Марина Капаной, яка виконала кілька своїх нових пісень. Бурхливими оплесками зустріли глядачі лауреата Всеукраїнського фестивалю військово-патріотичної пісні Ігоря Ботнаренка.
Був ще один дебют – журналіста обласної газети «Одеські вісті» Євгена Маслова, який прочитав вірші про велику силу дружби. Дипломант міського хореографічного фестивалю «Фієста» хореографічний ансамбль «Сонечко» із села Броски (керівник Ірина Стеценко) виконав танець «Зустріч», ніби ще раз підкресливши: яке це щастя – зустріти кохану людину, справжніх друзів, тих, хто ніколи не підведе. Як добре, коли співають птахи і радіє цьому душа... І є на світі така чудова людина – Олена Бугаєва. Є її пісні, сповнені сили, мужності, віри та оптимізму.
