Людмила Іванівна ЖАДАНОВА народилася у Білорусі. З 1988 року живе в Україні, в селі Жовтень Ширяївського району. Має три вищі освіти: закінчила з відзнакою механіко-математичний факультет Білоруського державного університету, юридичний факультет Одеського державного університету, а також Національну академію держуправління при Президентові України за фахом «менеджер суспільного розвитку». Працювала заступником директора школи, начальником управління земельних ресурсів.
З 2005 року очолює Ширяївську районну державну адміністрацію.
– Людмило Іванівно, кажуть, що посада голови райдержадміністрації – не жіноча, а як Ви вважаєте?
– Мені здається, що не може й не повинно бути такого розподілу посад – на жіночу або чоловічу. Як людина бачить себе на цій посаді, так і працює, незалежно від статі. Якщо твій професійний рівень достатній, є бажання працювати, отже, будуть результат і користь від твоєї роботи.
– З якою відомою жінкою або чоловіком, які жили в минулих сторіччях, Ви б хотіли зустрітися? І чому саме з нею або з ним?
– Питання складне. Тому мені зараз важко відповісти, з якою жінкою із минулого я б хотіла зустрітися. Але із чоловіків я обрала б Петра І. Хоча його особистість в історії неоднозначна, мені цікаво, як він будував державу, як створював Російську імперію. Його досвід, на мій погляд, міг би бути корисним для молодих держав, що розвиваються, зокрема, для відроджуваної України.
– З ким Ви найчастіше радитеся, коли Вам дуже важко? Якщо Вам важко, Ви плачете? І як давно Ви плакали?
– Якщо говорити про проблеми місцевого рівня, то це мої колеги, депутати райради. З більш складних питань раджуся, звичайно ж, з першими особами області – з Миколою Леонідовичем Скориком та Миколою Дмитровичем Сердюком, а також із заступниками губернатора – Іваном Михайловичем Чорбаджи, Максимом Володимировичем Степановим, залежно від специфіки проблеми. Наприклад, за складних земельних питань часто звертаюся по допомогу до начальника управління земельних ресурсів облради Євгенія Васильовича Смоленського. Професійна розмова з ними неоціненна для вироблення конструктивних рішень.
Якщо ж справа стосується людських, життєвих проблем, раджуся, насамперед, із чоловіком. Його досвід, думка, терпіння дуже важливі для того, щоб життя нашої сім’ї було стабільним, а вдома був лад.
– А коли Ви плакали?
– Зі мною це трапляється, коли дивлюся фільми про Велику Вітчизняну війну або зустрічаюся із ветеранами. Востаннє це було напередодні 9 Травня, коли ми проводили акцію "Допоможи ветеранові" і разом з нашими бізнесменами відвідували сім’ї ветеранів, а також у день святкування 64-ї річниці Перемоги. Ветерани чесні, безпосередні люди, вони відверто дякували за участь у їхньому житті, висловлювали свої щирі побажання. Для мене це були настільки зворушливі слова, що я розчулилася і всі, напевно, бачили сльози на моїх очах.
– Серед Ваших підлеглих є чоловіки й жінки. З ким Вам легше працювати? Хто більш відповідальний – представники прекрасної статі чи сильної?
– Знову ж така постановка питання – із чоловіками або жінками – не зовсім коректна, на мій погляд. Мені легко працювати із професіоналами, коли під час обговорення тих або інших питань, вони ясно розуміють, який необхідно одержати результат. І при цьому пропонують свої раціональні шляхи його досягнення. Насамперед, я говорю про своїх заступників, які працювали до мене на своїх посадах. Вони люди досить професійні, чудово знають апаратну роботу. Яку не довіриш їм ділянку роботи, можеш бути впевненою, що усе буде виконано якісно та у термін. Якщо ж виникають якісь конфліктні питання, то я, як людина демократична за своєю вдачею, намагаюся почути різні думки колективу, що, у підсумку, призводить до ухвалення конструктивних рішень.
– Вам доводиться розв’язувати багато проблем життєдіяльності району. Які з них найскладніші для Вас? Не дають спокою...
– Одна з найскладніших проблем, що не давала спати, й сьогодні ще не до кінця вирішена, пов'язана із Затишанським сховищем хімічних відходів. Про неї багато писали, зокрема і у вашій газеті. Тривалий час сховище залишалося безгоспним, негативно впливало на екологію регіону та здоров'я людей, які живуть на цій території. Але у підсумку воно було передане на баланс обласної ради. І сьогодні мені приємно говорити, що, завдяки зусиллям районних, обласних та республіканських органів влади, зокрема і Головного управління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області, справа зрушила з мертвої крапки. Кабінетом Міністрів України ухвалено рішення щодо виділення 4,5 мільйона гривень для організації вивезення 215 контейнерів із хімічними відходами з Одеської області. Це, була, справді, важка робота.
Другою такою проблемою я б назвала стан наших доріг. Але вона вже починає поступово розв’язуватися. Так, Кабінет Міністрів України ухвалив постанову щодо виділення району понад 25, 5 мільйона на ремонт дороги Ширяєве – Затишшя. І хоча це всього лише п'ять кілометрів на території Никомарівської сільради, але це, я вважаю, також велика перемога. І не лише моя. Тому що вирішення таких важливих питань вимагали спільних зусиль усіх гілок влади, чиновників районного, обласного та міністерського рівнів.
– Ви очолюєте райдержадміністрацію понад чотири роки, але посади не вічні, і, звичайно, колись Вам доведеться її залишити. А сьогодні Ви можете собі сказати: "Ця моя ідея втілена. Цим я пишаюся". То ж чим саме Ви пишаєтеся сьогодні?
– Не можна виділяти окремо заслуги першої особи від заслуг людей, які живуть у цьому районі. І коли я говорю, що чимось пишаюся, то я, насамперед, пишаюся тим, що багато моїх ідей протягом чотирьох років сприймалися людьми, які були поруч зі мною. І не лише тими, які обіймають посади, але й простими людьми.
І перша з них – це подальша газифікація району. Втілювати її в життя було досить важко, з огляду на важку ситуацію в країні, постійне зростання ціни на газ. Але люди бачили, що природний газ приносить значні зручності в їхніх будинках. Тому я пишаюся, що за ці чотири з половиною року було газифіковано чимало великих населених пунктів району.
Пам'ятається, як 4 березня поточного року ми запалювали символічний смолоскип у селі Новоєлизаветівці, де газифіковано 100 будинків. Виступаючи на урочистостях з цієї нагоди, колишній голова місцевого колгоспу у присутності перших осіб області сказав, що дана подія за значенням дорівнює електрифікації села у 1963 році... І мені це було приємно почути. І я цим пишаюся.
Крім того, ми звернули серйозну увагу на дошкільне виховання підростаючого покоління. У зв'язку із цим зайнялися відновленням дитячих садків. Вони вже стали до ладу в таких селах як Осинівка, Мар’янівка, у райцентрі Ширяєвому. Тому, коли ти бачиш цих діток, коли тебе запрошують на випускний бал старшої групи, розумієш, що не даремно ми старалися, створюючи для них нові сучасні умови виховання.
– Припустимо, що через багато років Ви візьметеся за мемуари. Про що була б Ваша книжка? Яка тема була б у ній рефреном? І що б не увійшло до цієї книжки?
– Чи не зарано, Іване Георгійовичу, саджати мене за мемуари? Мені ще багато чого треба зробити. Тому не знаю, коли буду писати мемуари. А ось що б увійшло до них – так це люди, очі людей, які повірили у цю владу і чекають від неї позитивних рішень, адекватно відгукуючись на них.
Напередодні 18-річчя незалежності України ми провадили районний фестиваль "Село моє – у мене ти єдине". Ми виїжджали до сіл, представляли односільчанам людей, які вже давно на пенсії, ветеранів війни та праці, учнів. Розповідали, скільки й чого було ними зроблено для загального добра. І треба було бачити очі цих людей, які зрозуміли, що не усе так погано в нашому домі. Тобто, зусилля місцевої влади не марні, відбуваються зміни на краще, нехай і не усе одразу вдається. І, я гадаю, це був би головний рефрен – люди, їхні почуття, їхні проблеми. Розуміння того, що заради них усе й будується.
– Щоб не увійшло б до Вашої книги?
– А не увійшло б подолання опору. Воно має важливе значення, але не завжди сприймається однозначно. Головне, результат, а як він був досягнутий, це вже не важливо. Коли я читала заповіт матушки Терези, я це чітко усвідомила. Там є така фраза: "Віддай світу краще, що маєш і нехай ти одержиш за це жорстокий удар, але все ж таки віддай це людям". Інакше кажучи, роби добро людям і не чекай за це вдячності.
– За що Ви себе поважаєте? Яких рис характеру Вам не вдається позбутися?
– Поважаю себе за те, що я, справді, демократ за духом. Щоправда, демократичний стиль керівництва не завжди виправданий, не одразу досягається позитивний результат. Проте, він кращий за авторитарний, тому що припускає співтворчість однодумців, колег, підлеглих.
– Яких рис Ви не можете позбутися?
– Від м'якості. Я завжди намагаюся зрозуміти і збагнути труднощі іншої людини, а за можливістю допомогти. Але м'якість та доброта не завжди, на жаль, приносять той результат, на який очікуєш.
– У районі два перших керівники: Ви та голова райради. Тобто на одній кухні два господарі. Чи не заважаєте ви один одному? Чи вдається вам досягти консенсусу заради жителів сіл району?
– Я гадаю, що якщо дві ці влади будуть працювати, так і буде розвиватися район. І районна рада, і райдержадміністрація переслідують одну мету – добробут народу. Звичайно, щось вдається, щось – ні. Але спільно ми все ж таки досягаємо позитивного результату, позитивних змін в районі.
Не можна також говорити, що ми "дві куховарки" на одній кухні. Просто ми двоє людей, два керівники, одного з яких призначив на посаду Президент, а другому владу довірили депутати та громада. І я гадаю, що за всіх об'єктивних та суб'єктивних труднощів, у нас все ж таки є об'єктивні досягнення. І їх не можна привласнювати лише одній, або іншій гілці влади.
– Це про соціально-економічну кухню району. А хто вдома у Вас господарює?
– Моя сім’я – це чоловік, двоє дорослих синів. Одному синові 24 роки, другому – 20 років. Вони в мене самостійні юнаки. Мій чоловік за професією офіцер. І він навчив моїх синів бути самостійними. Вони і хліб печуть, і готують смачно. Таким чином, у мене цілком самостійна сім’я. Це, на мій погляд, той вдалий варіант, коли мати виконала свої функції, як мати, дала дітям поштовх у житті. А потім реалізує себе як людина соціуму.
– От, Людмило Іванівно, якщо я до Вас напрошуся в гості додому, якою своєю фірмовою стравою Ви мене почастуєте?
– Звичайно ж, білоруською національною стравою – драниками, приготовленими за рецептом моєї бабусі.
– Ваше ставлення до доведення до логічного кінця політреформ, до чого часто закликає В. Ющенко?
– Позитивне. Я, гадаю, що реформа повинна бути. Хоча усі чомусь її бояться. Часто говорять, що адміністрації заважають реформам або протидіють їм. Я ж, навпаки, за їхнє якнайшвидше проведення. Тому що вважаю, що людям, яких обрали, в яких є довіра громади, легше працювати. І, головне, є на кого опиратися у своїй роботі, які б не виникали суперечності.
Що ж стосується адміністрацій – то це той же виконком, що виконує рішення ради. І не важливо, як цей орган буде називатися після завершення реформ. Однаково він буде покликаний служити людям.
– Відомо, що в бюджеті району недостатньо грошей на захист найбільш соціально незахищених верств населення. Як мені відомо, інвестори у зв'язку із кризою не дуже охоче йдуть Вам назустріч. Як районна влада допомагає людям?
– Ви знаєте, до Ширяївського району інвестори поки що йдуть із невеликою охотою. Але в нас досить міцних сільськогосподарських підприємств, зокрема такі як ПСП "Маяк", "Світанок", "Агрофірма "Мар’янівська". Це, справді, потужні господарства, які довели, що можуть успішно працювати у нинішніх непростих умовах. Крім того, на землі працює 168 фермерських, чимало індивідуальних господарств. Головне наше завдання, як влади, не заважати їм розвиватися, дотримуючись відомого гасла: "Бізнес та влада – партнери". Це стосується і нашого ринку, де останнім часом кількість працюючих значно зросла. Тобто, в районі постійно йде формування середнього класу, що забезпечує роботою і себе, і інших жителів району.
При цьому ми враховуємо, що район дотаційний, забезпечує свої потреби за рахунок місцевого бюджету не більш, ніж на 10 відсотків. А рівень безробіття ледве чи не найвищий серед групи районів центральної зони.
– І все ж таки, що сьогодні є пріоритетом у Вашій діяльності?
– По-перше, це соціальні ініціативи Президента. Вони, образно висловлюючись, наріжний камінь нашої діяльності. Насамперед, це стосується соціально-економічного розвитку району. Зокрема, роботи наших підприємств, шкіл, закладів дошкільного виховання, добробут багатодітних сімей. Я вже говорила про заснування в районі навчально-виховних комплексів. Отож, такі будуть не лише у Ширяєвому, але й у селах Жовтень, Миколаївка, Чегодарівка. Ви знаєте, що на черговій сесії обласної ради району виділили кошти на закупівлю шкільного автобуса, за що ми щиро дякуємо депутатам. Не знято з порядку денного і газифікацію району. Я впевнена, що та мета, перспективи розвитку, які були намічені нашими попередниками і нами, повинні бути реалізовані.
– І все ж таки, що б Ви хотіли ще зробити?
– Насамперед – це газифікація села Жовтень, де нараховується близько трьох тисяч жителів. Для цього нам необхідно прокласти 14 кілометрів газопроводів. Минулого року ми вже проклали півтора кілометра труб. Щоправда, цього року з цією метою із обласного бюджету виділено всього лише 250 тисяч гривень. А необхідно як мінімум 7 мільйонів. Але я вважаю, що цей важливий соціальний об'єкт ми просто зобов'язані добудувати.
– Людмило Іванівно, відомо, що в голови райдержадміністрації, м'яко кажучи, мало часу для особистого життя. Але коли він з'являється, як Ви відпочиваєте?
– По-перше, книжки. Книжки різні. Залежно від стану душі, настрою.
– Ваша улюблена книжка, пісня? Чому саме вони?
– Поезія Марини Цвєтаєвої:
Вот опять окно,
где опять не спят,
Может, пьют вино,
может, просто так сидят,
Или просто рук
не разнимут двое.
В каждом, друг,
есть окно такое.
Ты к разлуке встреч,
ты окно в ночи,
Может, сотня свеч,
может, три свечи?
– А пісня?
– Чесно кажучи, це Гімн України! І я поясню, чому. Там є такі слова, які дуже зачіпають мою душу: "Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, Запануймо, і ми, браття, у своїй сторонці". Саме ці слова підтверджують наше бажання жити в європейській країні – тоді, давно, і зараз, – вони завжди в нас і з нами.
– Ваше улюблене прислів'я, до якого Ви часто звертаєтеся? І чому саме воно?
– Терпи, козак, отаманом будеш.
– Ви публічна людина, і про Вас, як і про будь-яку іншу, поширюють різні чутки. У таких випадках Ви виправдовуєтеся, приймаєте це близько до серця чи не звертаєте уваги?
– Напевно, найбільша плітка, або чутка, що я беру близько до серця, це коли говорять, що я незабаром від’їжджаю. Ось, вона не побудувала будинок за ці чотири роки, отже, збирається їхати. Усі ці розмови мене якщо не зачіпають, то засмучують. Тому щопонеділка, на апаратній нараді, я усім говорю: життя й робота тривають...
