Презентація виставкового проекту «Тріщина через усе життя. Спогади українських примусових робітниць в землі Райнланд» відбулася 15 червня в приміщенні Одеського історико-краєзнавчого музею. У заходах з цієї нагоди взяли участь в.о. голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Андрій Мирошниченко, голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко, заступник голови Одеської облради Георгій Арабаджи, голова Крайових зборів Крайового об’єднання Райнланд Юрген Вільхельм, секретар Одеської міськради Олександр Прокопенко, керівник проектів Крайового об’єднання Райнланд (ФРН) Беттіна Буреш, керівник програми «Уроки історії» Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Олеся Стасюк та інші особи. Втілення в життя цього проекту в різних містах України відбувається під патронатом дружини Президента України Катерини Ющенко.
Історія цієї виставки починається відтоді, як активісти Крайового об’єднання Райнланд віднайшли в обліковій книзі Крайової жіночої клініки Вупперталь-Ельберфельд міста Вупперталя, яке в роки Другої світової війни належало до Рейнської провінції, прізвища восьми українських дівчат, які у віці 15 – 22 років були депортовані до Німеччини, на примусові роботи; а також двох дівчат, які були народжені цими депортованими вже у Німеччині. Напроти кожної з них у книзі значилося: «Ostarbeiterinnen», тобто «Східна робітниця».
Завдяки фінансовій підтримці Європейського Союзу, активісти об’єднання, яке в Одесі репрезентувала керівник проектів Беттіна Буреш, зуміли з’ясувати місце проживання цих робітниць, налагодити листування і телефонний зв'язок з ними, а з часом ще й зустрітися з кожною з них, аби записати їхні спогади, які відтоді набули значення докуменальних свідчень.
Тетяна В. Родом з Полтавщини. Сімнадцятирічною її депортували до Німеччини, де змусили працювати на фабриці пошиву військового одягу. Тяжко бідувала. Фрезерувальним станком їй відрізало палець. Роки праці в Німеччині пригадує, як роки жахіття.
Аліну М. примусово вивезли до Німеччини разом з матір’ю. Обставини склалися так, що тоді ж, п’ятнадцятирічною, вона народила в Німеччині доньку Магдаліну, яка разом із матір’ю повернулася до України лише в 1947 році і яка, через тяжке дитинство, стала інвалідом.
Марцеліна М. Дев’ятнадцятирічною її схопили просто на вулиці окупованого села і загнали до ешелону з сотнями таких же майбутніх примусових «східних робітниць». У Німеччині працювала сестрою-хазяйкою в Крайовій жіночій лікарні і, як могла, допомагала іншим примусовим робітницям.
Кожній із колишніх примусових робітниць на виставці відведено по дві планшетки: одну присвячено перебуванню в Німеччині, другу – повоєнному життю в Україні, яке у цих репатріанток, як у побутовому, так і в моральному аспектах, теж складалося нелегко. Слід зазначити, що розповіді жінок організатори цього німецько-українського проекту вдало доповнили архівними фотографіями, зробленими в Німеччині і в Україні, а також документальними свідченнями перебування жінок на примусових роботах.
У буклеті, якого могли отримати всі учасники відкриття виставки, повідомляється, що об’єднання Райнланд надало змогу жінкам приїхати до ФРН, аби побувати на місці свого життя і праці під час депортації. Та оскільки скористатися цим запрошенням змогли не всі, то активісти цієї громадської організації провідали їх уже тут, в Україні, а також налагодили з ними листування. Внаслідок цього, їм вдалося зібрати значний життєвий матеріал – з фотографій, спогадів, листів та особистих документів, – який Беттіна Буреш та її колеги мають намір використати також для написання книжки і створення відеофільму. Ці документальні твори, як і сама виставка, покликані відкрити завісу над ще однією похмурою сторінкою у взаєминах між німецьким та українським народами, і саме така відкритість повинна слугувати зміцненню довіри між ними, між молодими поколіннями німців та українців.
«З дозволу жінок, – мовиться в передмові до буклету, – в яких ми брали інтерв’ю, ми репрезентуємо десять життєвих історій – свідоцтва людського виміру примусової праці в націонал-соціалістичній Німеччини. Особливість полягає в тому, що в усіх випадках ми спілкувались з жінками. Деякі з них змушені були народити свою першу дитину в екстремальних умовах неволі, двоє з них є народженими у Вуперталі дочками примусових робітниць. Таким чином ми змогли в деталях відтворити картину перебування матері та дитини в умовах примусової праці – до цього часу мало вивчений та майже не розкритий розділ історії».
З цього приводу можна лише зауважити: шкода, що на виставці не зазначено прізвища жодної із жінок, хоча названі їх імена та місця проживання, і подаються фотографії. Якими б мотивами не керувалися організатори виставки, відсутність прізвищ цих жінок зменшує і документальну вартісність експозиції, і навіть емоційне сприйняття доль її героїнь.
Виступаючи під час відкриття виставки, голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко теж наголосив на тому, що подібні заходи сприяють і проясненню багатьох моментів нашої недавньої історії, і порозумінню між народами. І в цьому плані він підкреслив, що зараз в архівах України віднайдено чимало документів, які свідчать не лише про репресії німецького націонал-соціалістичного режиму проти українців, але й про репресії, яких зазнавали етнічні німці на території України в умовах комуністичного режиму – примусова депортація багатьох тисяч німців з України, розстріли та ув’язнення громадян німецького походження в комуністичних концтаборах, загибель німців під час штучного голоду в Україні та під час інших репресивних акцій. Всі ці документи зараз відкриті для вивчення та оприлюднення в пресі і в спеціальних дослідженнях.
Виставка, яка прибула до одеситів, уже набула значного громадського резонансу. Вперше її було презентовано ще в листопаді 2007 року у Федеральному будинку Крайового об’єднання Райнланд, за рік – в Українському домі в Києві, а впродовж поточного року її мають експонувати в дванадцяти містах України, зокрема, в березні такі виставки вже відбулися в музеях Донецька, Запоріжжя і Дніпропетровська. Зараз, водночас із Одесою, виставка експонується в Миколаєві та Херсоні, а заключну виставку передбачено провести в жовтні, у Харкові.
І на завершення слід сказати, що виставка «Тріщина через усе життя» стала першим спільним проектом Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» та Крайового об’єднання Райнланд, якого здійснено на основі Меморандуму про співпрацю, підписаного в листопаді минулого року. Першим, але, сподіваємось, не останнім.
