I
Науковим першовідкривачем чорнозему був М.В. Ломоносов, а першовідкривачі нерідко залишаються у забутті. Термін «чорнозем» у творчості видатного помора вперше було впроваджено у 1747 році, а в книжці «О слоях земных» (1757р.) він дав уже наукове трактування чорнозему.
Західна Європа не знала таких ґрунтів – чорних, потужних і родючих. Це було загадкою. Наука близько ста років шукала істину. За цей час наукова проблема чорноземів стала інтернаціональною, оскільки з’ясувалося, що вони розташовані не лише в Україні, є в Росії, у балканських країнах. Для утвердження вірного погляду на чорноземи потрудилося багато вчених. Батьками правильної теорії чорноземоутворення є два російські вчені – Докучаєв і Костичев, автори знаменитих книжок «Русский чернозем» і «Почвы черноземной области России».
II
Що ж таке чорнозем за сучасними поняттями? Це ніби автоматична фізико-хімічна і біологічна лабораторія або відкрита кібернетична система. У чорноземах акумульовано багато сонячної енергії, за енергоємністю вони перевершують всі інші ґрунти.
Чорноземний ґрунтоутворюючий процес – не є таким, що розсіює, як низка інших процесів, а такий, що акумулює. Гумус у чорноземі характеризується не лише глибоким проникненням у товщу ґрунту, але й високими біохімічними і термодинамічними властивостями. Одночасно в чорноземі зберігається непорушність мінералогічного складу материнської породи, велике утримування так званих глинних мінералів. Навряд чи є ще якийсь ґрунт, де б органічна і «нежива» частини перебували в такому оптимальному поєднанні. Особлива структурна організація чорнозему виражається у дуже вдалій будові профілю ґрунту і високій агрегованості маси. За характером кислотності й лужності профіль чорнозему теж членується на два-три поверхи, що створює особливі можливості для диференційованого живлення коренів рослин і життєдіяльності мікроорганізмів. Карбонатний шар, що є у всіх видах чорнозему на деякій глибині, виконує роль геохімічного бар’єра, що охороняє від втрати цінних речовин і від розсіювання хімічних елементів.
На створення чорнозему природа затратила тисячоріччя, він не належить лише нашому поколінню, його родючість повинна послужити і правнукам.
III
Технології обробітку сільськогосподарських культур на чорноземі можуть бути інтенсивними, індустріальними – якими завгодно, але вони повинні бути обов’язково гумусозберігаючими.
Гумус у чорноземах розглядається не лише як джерело мінерального живлення рослин, але і як чинник, що забезпечує буферність ґрунту, високу місткість поглинання стосовно іонів і органічних сполук (зокрема й токсичних), добрі фізичні властивості.
Всі властивості ґрунтів та їхня родючість тісно пов’язані з наявністю і кількістю гумусу. Це – не статичний, а досить динамічний компонент ґрунту, він перебуває у стані вічного круговообігу. Природа подбала, щоб у чорноземах нагромадження гумусу тривалий час переважало над його розкладанням. Землеробство ж при звичайному його веденні впливає на запас гумусу у зворотному напрямі – його витрачання неухильно переважає над набуттям. Оранка чорноземів почалася давно. Екстенсивна система землеробства без застосування добрив призвела до величезних втрат не тільки гумусу, але й азоту і фосфору, бо мінералізація гумусу служить джерелом, насамперед, азотного живлення рослин. На ріллях середні щорічні втрати гумусу становлять 6 – 9 центнерів на кожному гектарі. На жаль, відомостей про гумусовий баланс у чорноземах недостатньо, але відомо, що на нашому півдні, де переважають звичайні й карбонатні чорноземи, втрата гумусу відбувається найбільш інтенсивно і на більших просторах, а ось стабілізація фіксується рідко.
Велику роль у долях гумусу відіграють сільськогосподарські культури. Безліч цифр із різних місць показують, що під просапними культурами втрати гумусу удвічі більші, ніж під зерновими суцільної сівби. Під чорними парами досягають максимальних значень. Під кукурудзою втрати гумусу доходять до 20 центнерів з гектара; пшеницею і ячменем – утричі менші, а під добрими кормовими травами можна одержати 20 центнерів збільшення гумусу на рік.
Без гною та інших органічних добрив підтримати гумусовий баланс ґрунтів неможливо. Вносячи в середньому за рік на один гектар 10 тонн гною, можна досягти стабілізації гумусу в чорноземах: він не буде зменшуватися, щоправда, на жаль, і додаватися.
Вченими багато разів висловлювалася надія на те, що спад гумусності чорноземів можна зупинити систематичним застосуванням мінеральних добрив, але бездоганних досвідів на цю тему замало. Практика землеробства показує, що якщо не застосовувати достатньої кількості добрив, то щорічні втрати гумусу на кожному гектарі становлять від половини до півтори тонни, причому втрати відбуваються майже повністю за рахунок орного шару товщиною у 20 – 30 сантиметрів.
Втрати гумусу в результаті незбалансованих процесів його синтезу і розкладання, коли другий випереджає перший, можна відновити не дуже складними агротехнічними прийомами.
Інша річ ерозія ґрунту, коли при великій зливі зі схилу чорнозем може втратити половину наявного в ньому гумусу, а такі ґрунтові катастрофи були в багатьох місцях. Ерозія лютує найбільше в степовій смузі і у горах, але до неї звикли, іноді наслідки ерозії тимчасово усувають, але частіше – намагаються не помічати. Ми втішаємося тим, що ерозія панує в більшості країн світу.
Будь-які прийоми впливу на чорнозем – агротехнічні й тим більше, меліоративні – повинні бути гуманними. Тому що, наприклад, доведення вмісту гумусу до двох відсотків робить чорнозем не чорноземом. Проблему гумусу, а отже, і самих чорноземів можна розв’язати, якщо його доля по-справжньому буде хвилювати кожного хлібороба.
IV
Земельний фонд Одеської області складається на 89 відсотків із чорнозему. На Україні мало таких щасливих регіонів, які були б рівномірно забезпечені всіма видами природних ресурсів. Найчастіше має місце однобічність, що служить одним із двигунів міжрегіонального обміну. Така й наша Одещина. Рудних і горючих копалин на її території не відкрито, поверхневі й підземні води обмежені, лісів мало. Головні ресурси – теплові й земельно-ґрунтові. При цьому перші не завжди постійні. Фундаментальним природним ресурсом є родючі чорноземні ґрунти.
Про це знали давно, ще з часів Геродота. Про це знають і сьогодні в Європі, куди Україна прагне; знають, що на нашому чорноземі можна виробляти стільки, щоб заповнити продукцією всі ринки Європи. Тому й умови в ЄС висунуті відповідні: не дотувати сільське господарство України, перешкоджати становленню рівноправного сільгоспвиробника. За кордоном чудово розуміють, що ми можемо вирватися уперед і спеціально гальмують наш розвиток, постійно дестабілізуючи політику.
Відродження сільського господарства і села повинно стати національною ідеєю. Аграрії чекають хоч якогось сигналу від держави, селяни чекають змін, вони хочуть гідно жити і ефективно працювати. Але ось уже майже два десятиліття ми живемо справді в змінених економічних і ґрунтово-кліматичних умовах, але з незмінною байдужністю держави до деградації села. Заяви деяких реформаторів про нерентабельність сільського господарства України – вкрай шкідливий міф. Те, куди ми зараз рухаємося, зовсім не збігається з тим, куди ми хотіли б прийти. І на цьому шляху масова передача земель у приватну власність, ліквідація великих господарств створили об’єктивні умови для нераціонального, а нерідко й безгосподарного використання чорнозему.
