Згадуючи класика, можна сказати, що аграрна реформа в кожному господарстві вершилася по-своєму, без очікування приїзду «пана». Причому в деяких колгоспах і радгоспах Саратського району післяреформені зміни набували трагічного забарвлення. Як не намагалися вирішити це архіскладне питання, три основні складові земельної власності – державна, приватна і комунальна, не вписувалися гармонійно в рівносторонній трикутник. При цьому обманутими і обікраденими найчастіше (нерідко зовсім цинічно) залишалися колишні колгоспники.
У районному переліку колись потужних, але сьогодні практично не працюючих господарств, значиться і колишній багатогалузевий радгосп ім. Чапаєва. Гучна слава його колишніх заслуг увінчана перемогою у Всесоюзному соцзмаганні щодо виробництва продукції тваринництва із врученням Перехідного Червоного прапора Міністерства сільського господарства СРСР і ЦК сільгосппрофспілки. Багато хто з передовиків виробництва радгоспу були удостоєні урядових нагород. Сьогодні ж з понад півтисячі колишніх працівників господарства в штаті залишилося 18. Інші виживають як Бог подасть...
– Тяжкі настали часи! За офіційними даними, навіть у період румунської окупації в нашому селі голодувало всього 25 родин. А дворів-то тоді було, вважай, близько шестисот... Зовсім пропав радгосп! А ми стали як кріпаки! – ці сумні слова сьогодні можна почути від жителів Старосілля, колишніх нащадків селян-втікачів з Росії, що оселилися на початку XIX століття на берегах нині пересохлої річки Чилігідер.
Ми будемо згадувати...
Дорога до Старосілля пролягає через виноградники. У попередні роки племінне вівчарство разом з виноградарством було основним напрямом в економічній діяльності базового багатогалузевого радгоспу ім. Чапаєва. За розповідями старожилів, тут вирощували винятковий виноград, зокрема, сорту каберне, що перевершував за багатьма показниками аналогічний, вирощений на супісках земель знаменитого Шабо.
Сферичний ландшафт старосільської місцевості дозволяв сонцю плекати визріваюче виноградне гроно від світанку до вечірньої зорі. У підсумку природна біохімія, підтримувана благодатним світилом, являла винятковий смак і аромат у кожній ягоді зібраного врожаю. Кажуть, за виноматеріалом до Старосілля поспішали знавці винного виробництва з того ж Шабо та інших місць...
Сьогодні батоги лози, що безнадійно провисли, густо заросли бур'янами. «Порядок» на виноградниках наводить хіба що палюче бессарабське сонце, що нещадно випалює бур'янисту поросль, та бригади робітників, які вивозять виноградні стовпчики.
Побачену картину після прибуття до Старосілля доповнює похмура розповідь сільського голови Валерія Арсентійовича Пінтяка:
– Людей, які працюють на виноградниках, підрядили з іншого, Болградського, району. Із сусідньої Фараонівки Саратського району там трудяться всього пара чоловік. Сьогодні можна стверджувати, що колишнє господарство ім. Чапаєва розвалено на 100%, а тому існує фіктивно! Нещодавно складав список для райради, і в ньому вказав, що буквально всі його об'єкти зруйновані. Наприклад, був у нас племінний вівчарницький комплекс на 5 тисяч голів цигайської породи. За старих часів обласні й республіканські семінари щодо штучного запліднення, купання, стрижки провадилися тільки тут, як, втім, і випробування нового обладнання Всесоюзного тваринницького інституту. Сьогодні ж колишній комплекс виглядає як після бомбування. Молочнотоварна ферма на 400 голів корів також розвалена. Більше не існує двох рільничих, як і двох виноградарських бригад. Тільки нещодавно у нас було близько 800 гектарів виноградників. На сьогоднішній день 575 гектарів з тих, що залишилися, не обробляються третій рік. Про закладання нових плантацій мова взагалі не йде. Але найголовніше, що люди, багаторічною працею яких були створені матеріальні цінності, покинуті напризволяще. У Старосіллі живе 1680 чоловік, третина з яких працездатна. Зараз же в господарстві офіційно працює лише 18. Та й ті, за моїми відомостями, одержують зарплату з дуже великою затримкою.
– Та хіба тільки це не дає спокою, – далі говорить сільський голова, – адже з 2003 року інвестор господарства Федір Миколайович Глуган жодної копієчки на соціальну сферу не виділив, не кажучи про допомогу інвалідам. Коли звертаюся до виконавчого керівника, щоб допомогли дитсадку, ФАПу або Будинку культури, то щоразу чую у відповідь, мовляв, треба телефонувати і дізнаватися в Одесі. А трохи згодом: немає можливості допомогти селу! І так завжди.
Наш виноград вбивають
Всі біди, що впали на голову старосельців, селяни пов'язують із приходом нового інвестора з Одеси Федора Миколайовича Глугана. До його приходу, як у розмові підкреслив сільський голова Валерій Пінтяк, у господарстві працювало 540 чоловік місцевих жителів, а в сезон їхнє число доходило до 650. Село постійно гуде розмовами про те, що виноградні стовпчики знімають з полів і відвантажують для відправлення невідомо куди. Одні припускають, що для продажу: один такий стовпчик на будбазах можна купити за 25 гривень. Другі стверджують, що стовпчики знадобилися для закладання нових виноградних плантацій, але вже в Болградському районі.
– Відомо, що під такі проекти держава виділяє добрі гроші, – роз'яснюють знавці некомпетентним односільчанам. – А в цей час на наших полях буде гнити відмінний виноград, за який також можна одержати прибуток. Виходить, наш виноград вбивають?
Гірку правду Валерій Пінтяк вирішив продемонструвати навіч. На верхньому полі, як старосільці називають виноградник каберне, збереглися 110 гектарів цього сорту. Наприкінці вісімдесятих – середині дев'яностих років тут виноград збирали механізовано. Колись виноматеріал з нього за всіма якісними параметрами був найкращим. Зараз зрідженість посадок становить близько 20%. І збережені 80% – це добрі, що не хворіють на рак або інші хвороби виноградники, здатні давати чудовий врожай. Але їх начебто навмисне гублять, повсюдно знімаючи стовпчики.
– І що ж ми бачимо сьогодні? – далі говорить сільський голова. – Взяти, наприклад, 75 гектарів молодих виноградників, яким п'ятий рік. Їм якраз час вступати у плодоношення, а інвентаризація у квітні місяці показала зрідженість на 40-65%. Причому ці виноградники, на які витрачено солідні державні кошти, майже синхронно закладалися з виноградними полями в Тарутинському районі. Але там вони в ідеальному стані, і зрідженість становить лише 4-5%, а в Старосіллі залишилася всього третя частина...
Одразу на верхньому полі, серед виноградних шпалер, зустрічаємо колишнього виноградаря Олексія Дмитровича Цуркана:
– От проїжджали з родиною, зупинилися нарвати виноградних листочків на зимову заготівлю для голубців, – пояснює він. – Виноград цей знатний, листя особливе, таке не в кожній садибі знайдеш. До речі, лоза на цьому практично недоглянутому полі навіть без стовпчиків обіцяє цього року непоганий врожай. Як шкода, що все так безславно пропадає...
– Чим же на життя заробляєте? – запитую в нього.
– Наші ходять за два кілометри до нещодавно побудованого сусіднього села Фрамушики Нової. Там провадиться активне будівництво, деякі працюють чабанами. А куди дінешся, роботи в Старосіллі немає!
Чому нам не пощастило?
Село Нова Фрамушика, що відзначило на початку цього літа три роки від початку спорудження – це дітище іншого одеського інвестора – Олександра Андрійовича Паларієва. Як за помахом чарівної палички, селище піднеслося в голому степу колишнього Тарутинського полігона. Крім комфортабельних будиночків тваринників з усіма зручностями і вівчарницького комплексу з механізованим доїнням, під відкритим небом виріс етнографічний музей з будиночками, пристосованими для зеленого туризму. Українські й російські козачі садиби, болгарські, молдавські, єврейські й німецькі житлові будівлі відтворили неповторний колорит минулого часу. Поряд із цим практично завершено будівництво сучасного прес-центру, що не поступається за рівнем найкращим обласним залам нарад.
Багато старосільців давно проторували сюди доріжку, щоб заробити трудову копійку на харчі. Складність лише в тому, що приїжджаючи до Фрамушики з Одеси, Олександр Паларієв кожного з них приймає на роботу особисто. Тому фраза «От приїде Паларієв!» за змістом стала буквально співзвучною відомій класичній і звучить, як остання надія.
– Я намагався з'ясувати, чи можна вплинути на ситуацію в нашому господарстві, – говорить сільський голова, – але для цього потрібно пройти складний шлях. Та й нехай би Глуган господарював, хто ж проти? Але тільки не так, що хочу – ламаю, а що хочу – продаю! А то почуваємося, як безмовні і безправні. Колись наше село мало назву Фрамушика Веке. Ось дивимося тепер на нову сучасну Фрамушику і міркуємо, чому нам не пощастило з інвестором?
