«Шановна редакціє! Я передплатник, ну, звичайно, і читач вашої газети. Спасибі вам за вашу працю. Люблю вашу газету. Дотепер не можу отямитися після прочитання статті Віктора Мамонтова в газеті за 30 травня 2009 р. «Так розкриваються долі». Давно хотів написати, але здоров'я не дозволяло. Трохи віддихався. Щоправда, не знаю – чи надовго. Адже мені під 90. Невже наші високопоставлені чиновники не розуміють, що таких ветеранів, як я і як Добровольські, про гірке нинішнє життя яких розповів В. Мамонтов, залишилася жменька. І на їхній совісті те, що старі відходять у вічність ображені. Як кажуть, ситий голодному не вірить».
Так почав свого листа-одкровення до редакції Іван Пантелійович Цимбал із села Затишшя Фрунзівского району. Він, інвалід Великої Вітчизняної війни, народився в Адигеї, а життя своє пов'язав з Україною, яку визволяв від фашистів і був двічі поранений. Ветеран з болем у душі розповідає про бюрократизм деяких місцевих чиновників. Наприклад, він та його дружина, учасниця ВВВ, яка пропрацювала в школі понад 40 років, а сьогодні їй важко пересуватися, із задоволенням сприйняли звістку про те, що створено комісію для обстеження їхнього будинку на предмет ремонту. Але вона, по суті, залишилася на папері. "Жодного члена комісії я і в очі не бачив", – пише фронтовик.
Ми не будемо перераховувати всі лиха, що звалилися на плечі людей похилого віку, а підкреслимо той факт, що говорить про їхню високу моральність, що вони не скаржаться, не звинувачують конкретних осіб у бездушності. Їх спонукало узятися за перо почуття солідарності з Добровольськими і такими ж, як вони, ветеранами, які стали жертвою аморальності, бездушності і неприкритої нахабності "сильних світу цього", що міряють всі цінності, виходячи з товщини гаманця.
"Переконливо прошу вас, не подумайте, що я скаржуся. Просто хотів підтвердити, випробувавши на собі, як вона, "турбота" про нас, ветеранів, проявляється на словах і на ділі, – пише Іван Пантелійович. – Але нічого, ми війну пережили і "турботу" переживемо". Справді, у ветеранів є власна гордість.
Сподіваємося, що ті, хто повідомив про створення комісії, від кого якоюсь мірою залежить вирішення життєво важливих питань, що хвилюють І.П. Цимбала, проявлять непоказну увагу до них і знайдуть можливість надати допомогу. Ветеранів найбільше принижує і ображає навіть не стільки відсутність конкретного підтвердження визначених законодавством пільг, скільки зневажливе ставлення до них з боку чиновників, подібних тому, хто очолив "потьомкінську комісію", який був зобов'язаний провести обстеження будинку. А хіба не принижує учасників бойових дій на фронтах Великої Вітчизняної війни те, що від них вимагають пред'явити документ, який підтверджує право на безоплатний проїзд, перед посадкою в маршрутку або просто не пускають у салон, заявляючи: для вас є тролейбуси, трамваї і автобуси. Мимоволі приходить на пам'ять, як сказав у телефонній розмові ветеран, котрий звернувся до редакції, вимога пред'явити "аусвайс", що звучало під час фашистської окупації, і напису "тільки для німців". Пригнічує їх, котрі країну захистили собою і підняли її з руїн, і непомірна для них дорожнеча ліків, продуктів харчування, і неможливість роками одержати путівку до санаторію, і хронічне невиконання низки положень Закону України "Про статус ветеранів війни і гарантії їхнього соціального захисту".
Але при всьому цьому, навчені життєвим досвідом, ветерани не влаштовують широкомасштабних акцій проти політики уряду, органів місцевої влади, знаючи справжню ціну стабільності в суспільстві, сподіваючись, що всі негаразди, що випали на їхню долю, тимчасові і справедливість буде відновлено.
"Маючи статус учасника війни, моя дружина жодними пільгами не користується, хоча вони й узаконені. Ну, та й добре, якось і без їхніх пільг доживемо свій вік", – пише І.П. Цимбал.
Глибоко помиляється той, хто намагається представити ветеранів, як людей, що тільки просять, із простягненою рукою. Переважна більшість із них так само морально бездоганна, як інваліди Микола Трохимович і Лариса Никифорівна Добровольські, які, коли незнайомі раніше молоді люди запропонували їм тисячу гривень на купівлю ліків, заявили: нам незручно, можливо, хтось більше бідує. Хоча самі хворі й живуть у дуже складних побутових умовах.
Якоюсь мірою показовий той факт, що на публікацію "Так розкриваються долі" відгукнулися ветерани, їхні діти і онуки, а от із владних структур реакції не було. Хоча й була зазначена точна адреса людей, які потребують допомоги. Як би не ганьбили сьогодні радянський час, але тоді за виступами газети вживалися термінові заходи, і журналісти були в іпостасі четвертої влади більше, ніж вони такими є сьогодні.
Редакційна пошта, телефонні дзвінки підтверджують, що люди похилого віку безкорисливі і завжди безмірно вдячні за увагу до них і турботу. Наприклад, коли інваліда 1-ї групи щодо зору, учасника бойових дій у Великій Вітчизняній війні Капітоліну Олексіївну Хохлову раптово позбавили електроенергії, і вийшов з ладу холодильник, вона звернулася по допомогу. І Олег Петрович Сирота захистив стару людину від сваволі, чим заслужив щиру вдячність не тільки Хохлової, а й усіх, хто прагнув підтримати її у важкий час. Учасник бойових дій у ВВВ Михайло Спиридонович Шуляк із селища Лиманського Роздільнянського району, почесний громадянин декількох міст, від імені первинної організації ветеранів і від себе особисто висловлює в листі до редакції "щиру вдячність за чуйне і добре ставлення до людей похилого віку Регіональному представникові Державного комітету України у справах ветеранів в Одеській області Геннадію Леонідовичу Труханову".
Читаєш такі листи і вкотре переконуєшся в тому, що бездушність і людяність – два непримиренних антиподи. І хочеться, щоб серед нас було якнайменше людей, не здатних співчувати, безсердечних, особливо серед наділених владою над іншими. І щоб росло число тих, хто здатен бути гуманним, чуйним, людяним.
