Ярослав Яцишин, вчитель історії Левадівської ЗОШ І-ІІІ ступенів імені Степана Олійника:
– Я родом з Івано-Франківська і нещодавно побував дома у відпустці. Скажу, що багато моїх земляків розчаровані в нашій незалежності. Спочатку на зорі становлення державності була ейфорія, віра в те, що життя налагоджується. Прийшла справжня воля, і люди заживуть добре. Насправді над нами тяжіє постколоніальний синдром. Політично країна відбулася, а економічно занепала. Села вкрай зубожіли, а люди виїжджають в пошуках кращої долі. Залишаються лише старі, які мають пенсію, і одиниці працеспроможних, які ще мають роботу.
Після жнив через Левадівку щодня сто фур з зерном проїжджає. А куди це багатство дівається, і хто ним володіє? Швидке розмежування людей на бідних-багатих викликає лише негативне ставлення до можновладців.
Якби кожен мільярдер дав хоча б по сто тисяч американських доларів на розвиток кожного села, тоді Україна могла б піднятися з колін. Але це – утопія. Знову народ «проковтне» передвиборні казочки, а що дальші?
Цього року я випустив одинадцятий клас. Хочу, щоб вони вступили до навчальних закладів, здобули освіту, а потім змогли отримувати за свою працю гідну зарплатню.
Коли всі будуть задоволені своєю долею, а влада справді піклуватиметься про добро людей, тоді буде справжнє свято, якому радітимуть усі.
Лідія Дядюра, м. Арциз:
– Не пам’ятаю навіть дня, коли б за 18 років незалежності України я відчувала б себе незалежною, а отже, – щасливою. Чим наповнене зараз моє життя – жінки із 29-річним стажем роботи, вихователем дитячого садка, а нині – пенсіонеркою? Сірими буднями та постійними думками про те, на чому зекономити, від чого відмовитися, щоб протриматися місяць на мою пенсію у 585 гривень. Адже після обов’язкових комунальних виплат у гаманці і 400 гривень не залишається. То ж зі становища виходимо так: придбав якусь одежинку – на білу булочку до чаю вже не розраховуй. Сором! Ганьба правителям країни! Вони сурмлять у всі сурми про досягнення незалежної держави. І не бачать: основна частина населення надголодь живе. Натомість наш Президент усю країну «прикрасив» дорогими пам’ятниками жертвам «голодомору».
Що ж за країна в нас така, якщо зраджується вікова дружба наших народів – України та Росії? Звідки такі стосунки до Росії у пана Ющенка? Невже незалежність держави у тому, щоб назавжди обрізати узи цієї дружби? Дуже болісно переживаю я факт відвертого колінкування перед Америкою нашого Президента та виправдання дій спільників нацизму.
Образливо, що 18 років незалежності нашої країни стали періодом нехтування честі та гідності її громадян, знищення того, чим ми пишалися колись. То ж доброго сказати я нічого не можу. Мене, відверто, зараз більше непокоїть, як би мені умудритися на мою обскубану нинішніми цінами пенсію купити собі хоча б за гривень 80 осінні туфлі.
Руслан Вітковський, смт Саврань:
– Ні. Навіть, коли держава стала незалежною, ми не стали незалежними, тому, що ми залежимо від інших держав. Зокрема, від Росії через газ, від США та Міжнародного валютного фонду через курс долара. Особливо відчутним це стало в період економічної кризи. Я сказав би, що такого не було навіть до того, як Україна стала незалежною. Особисто я у минулому році закінчив університет, а працювати за спеціальністю не маю змоги. І в основному з тієї причини, що приватні підприємці та й державні установи беруть на роботу фахівців зі стажем, а спеціалісти-початківці нікому не потрібні. А де ж набути того стажу, коли ніде працювати?
І ще. Можливо, я не знаю всіх подробиць подій на Майдані, але, на мою думку, за ідеї Помаранчевої революції багато людей йшли свідомо з надією, що доможуться кращого життя. На жаль, цього не сталось. Народ чергового разу обдурили.
Петро Кир’яков, смт Тарутине:
– Я сподівався, що, ставши незалежною, Україна візьме під своє крило кожного свого громадянина. Помилився. Навпаки, таке враження, що державі до нас, рядових громадян, немає жодного діла. Я не можу дати гідної освіти своєму синові – коштів немає. І бачу, як він від цього страждає. Я не можу сплатити з тієї ж причини необхідну матері операцію. В нашій родині давно забули, що таке купівля речі, яка просто сподобалася. Купуємо винятково з гострої необхідності, і те, що дешевше. Я розумію печаль наших сусідів. Їхній син після вузу пропрацював вчителем лише рік і звільнився. Спеціаліст з вищою освітою, він одержував, образно кажучи, копійки. А після оплати за житло, світло, газ і зовсім крихти залишалися. Словом, жив надголодь. Зараз працює в якійсь фірмі і задоволений. Жодного разу за роки незалежності я не відвідав свою сестру. Живе вона в Курську. Така поїздка для нашої родини дуже багато коштує.
Отож нічого доброго моїй сім’ї незалежність України не дала. Але я все міг би стерпіти. Одного ніколи не прощу керівникові країни пану Ющенку – прославляння прихвоснів фашизму і приниження гідності справжніх героїв Великої Вітчизняної війни. Але ж все це сталося також в роки незалежності…
Загалом сказав – що думав. А фотографувати мене не треба. Мені завжди кажуть: «Ти посміхаєшся, а очі сумні». А чому радіти? Та й не в Тарутиному я живу. Я тут у справах.
Олександр Маркевич, м. Білгород-Дністровський:
– Багато хто сподівався від незалежності райського життя, причому автоматично з часу її проголошення. Але при цьому більшість людей навіть не замислювалися, що для одержання від незалежності будь-яких переваг, необхідно багато й наполегливо працювати.
Вважаю, що незалежність – це добро. Хоча ніхто не може бути абсолютно незалежним від усього, що нас оточує. І сьогодні, працюючи редактором міської газети «Вести Аккермана», вважаю, що незалежність дала набагато більше можливостей, аніж якби це змогла зробити радянська система, яка довела свою неспроможність самим фактом розвалу Союзу. У виборі відносин «особисте-громадське» завжди намагаюся рухатися шляхом проектів та вчинків, які не суперечать власній моралі, і дозволяє при цьому відбутися у професійному та особистісному розумінні.
Інше питання, яке виникає в багатьох мислячих людей: що відбувається із незалежністю зараз, чи загрожує їй хтось? Гадаю, усе, у кінцевому підсумку, зводиться до відповідальності кожного. Якщо люди розуміють, що на незалежність потрібно працювати, причому постійно, важко й відповідально, тоді усе гаразд! Але якщо вони роками чекають, що незалежність дасть їм незрозуміло звідки якісь блага, тоді, звичайно, ця незалежність залишається для них абстрактністю.
Олександр Павлович, м. Білгород-Дністровський:
– Чи можу я відчувати себе незалежним у незалежній державі? Навряд чи. Наприклад, як керівник великого підприємства, повністю залежимо від економічної та політичної ситуації в країні. Як звичайна людина, як і багато інших, залежимо від повного свавілля, яке діється навколо. Нестабільність та незахищеність сьогодні відчуває кожний, особливо той, хто залежить від виплати пенсії або зарплати у соціальній сфері. Тому наші пенсіонери сьогодні настільки заполітизовані, що тим лише і займаються, що уважно спостерігають за словами та обіцянками Президента і Прем’єр-міністра. Так, у нас сьогодні криза, від якої найбільше страждають прості незахищені люди.
Ніхто вже не приховує, що Україна б’є рекорди зі спаду виробництва та рівня інфляції! При цьому парадоксальні речі відбуваються у її економічному розвитку. У нашому невеличкому місті якось дуже швидко відбувається зміна керівництва, зокрема і на стратегічних підприємствах. Залежно від ситуації, що склалася у верхах, відбувається ротація кадрів, причому часто без урахування професійних якостей. Ставлять «свого», і якщо немає тієї віддачі, названої «відкатом», на який сподівається вищий керівник, змінюють знову. У місті Білгороді-Дністровському таких прикладів чимало, коли на багатьох підприємствах буквально через рік з’являється нова керівна особа, наприклад, у РЕМ або митниці. Замість того, щоб оцінювати професійні якості, нарощувати економічну міць, молодих керівників завжди ставлять у залежне та принизливе становище.
