Єміліану Букову присвячується
Автобус Кілія – Холмське. Через Червоний Яр, Фурманівку, Новоселівку. За півгодини до відправлення в курному «лазі» вже немає місць. Але на «гальорці» пасажири потіснилися і посадили мене між собою – от спасибі! Тепер залишалося чекати.
До таких автобусів, які від довголітньої тряски по вітчизняних дорогах обдерлися і зовні, і всередині, люди сідають, попередньо відвідавши базар. Незабаром у мене під ногами примостили: коробку з електронасосом, шини для велосипеда, дюжину рулонів шпалер, емальований таз і віник.
Кожна покупка, звичайно, розглядалася пасажирами, які сиділи поруч, вважай, тимчасовими родичами, жваво обговорювалися всі переваги і недоліки – і насоса, і віника.
Духота – нестерпна, але до чого цікаво їздити влітку у бессарабських автобусах!
Якось мені потрібно було дістатися з Рені до Ізмаїла. На автостанцію я прийшла заздалегідь, хвилин за двадцять. Яке там, не те що сісти – ледве вдалося протиснутися і стати у проході. Мої парфуми, змішавшись з потом, одразу потекли, усотуючись у ще недавно парадну блузку. Яка, звичайно, була зім’ята вже при посадці.
Але що мої страждання, у порівнянні з муками гіпертоніків? У мене в голові вже почала народжуватися гнівна стаття про організацію пасажирських перевезень, коли до рейсових автобусів набивають людей, як картоплю в мішок, але тут увагу привернула бабуся з трирічним онуком на руках і важкою сумкою. Пасажири заметушилися і заходилися переміщувати свої торби. Незабаром місцечко для дитини та її бабусі було «викроєно». Від спеки маля почало пхикати – до нього з усіх боків одразу потекли цукерки, бублики, яблука і сливи. За що я люблю наші багатостраждальні села, – незважаючи на нелюдські муки, – вони добрі, людяні.
Нарешті автобус рушив, у вікна подув вітерець і «оселедці у бочці» відчули себе цілком щасливими людьми. Чим хороша дорога? Є час побалакати.
Автобус на Ізмаїл іде через велике молдавське село Новосільське. Знаєте, що це таке? Це коли молдаванка з четвертого місця, обернувшись на сто вісімдесят градусів, розмовляє з приятелькою, яка сидить на двадцять четвертому. І так робить весь салон! Ти опиняєшся під перехресним вогнем діалогів, сповнених конфліктами із сусідами по городу (зятями, невістками), проблемами з підлітками (чоловіками, старими) і розповідями бабусь про перші кроки улюблених онучат. Таке відчуття, що одночасно транслюється десять телесеріалів. Година їзди в автобусі до Новосільського і – головний біль забезпечено. На такі випадки у мене в сумці завжди є анальгін.
Нарешті, через годину ми дісталися до Новосільського, де вийшла більша частина пасажирів. Ух! Мені вдалося – от щастя! – навіть присісти. І ось уже в салоні з’явилося свіже повітря та деяка тиша, але не тут то було: на останній зупинці автобус чекали роми. Їх – з дюжину, але здається – цілий дивізіон.
Розглядати сусідів по салону непристойно, але я не можу втриматися. Я увесь час дивуюся, де ці жінки беруть такі запаморочливо-яскраві тканини для своїх спідниць?
На чолі смаглявої метушні – дуже повна представниця ромів, мати родини, яка гучним голосом віддає команди дочкам, зятям та іншим родичам. Під пахвою у молодиці метляється хлопченя – як і належить, без штанців.
Мені одразу згадався Чернігівський вокзал, де холодного грудня я чекала своєї електрички на Славутич. У залі чекання ось так само галасував ромський табір, і на руках молодої жінки ось так само метлялося хлоп’я без штанців – з голою попою у такий мороз! Я якраз їхала до родичів, де от-от мав народитися мій племінник, і в сумці лежав подарунок – чудові повзуни, які дістала з такими труднощами (у ті роки дитяче продавали по талонах). Я дістала двоє тепліших, підійшла до жінки – візьміть, для дитини. Вона подякувала, сунула повзуни кудись собі за пояс, і не подумавши надягти їх на дитинча. А й справді, де вона їх пратиме? Ех, ромале, нічого я у вашому житті не розумію...
Незабаром автобус з бессарабським ромським табором вирулив на дамбу між озерами Ялпуг і Кугурлуй – я обожнюю ці місця. Ялпуг – прісне море в степу, синє до самого обрію. Мені здається, Бог його створив для того, щоб ранками дивитися з неба, як у дзеркало.
Друге озеро, Кугурлуй, – колиска пернатих: тихий, густо порослий очеретом і білим лататтям. Усіляких качечок – сила-силенна! Серед водоплавних пливуть білі хмарини з витонченими шиями – лебеді. Тут часто можна побачити і лелеку, який прилетів за провізією – риби тут багато.
На обрії з’явився рибалка, який несамовито махає рукою. Водій змилостивився, пригальмував.
– Командире, до Некрасівки візьмеш? – і сухорлявий чоловік з вицвілими бровами, типовий липованин, простягнув водієві заздалегідь приготовлений жовтий пакет, даючи зрозуміти, що у нього в кишені зовсім порожньо.
– І я зараз на заправці твоїх карасів на бензин поміняю, так? Добре, проходь, – крекнув водій.
Але не встиг рибалка примоститися зі своїми вудками, поширюючи по салону нудотний запах болота, як на його пузатий рюкзак уп’ялися десятки очей:
– По чому продаєш?
– Ну... – завагався липованин, – по три п’ятдесят.
– Ану, дай мені на десятку, – і товста представниця ромів задерла спідниці, дістаючи звідкись свої кревні.
Вони були, як заведено, зав’язані у брудну носову хустку. Розплутавши вузли, вона дістала десятку і подала рибалці. Потім жінка, знову задерши спіднє, почала запихати свій гаманець назад, тільки я так і не зрозуміла – куди. Але сейф надійний.
– На десяточку це буде три кілограмчики, так? – і липованин почав розв’язувати свій рюкзак. Салон наповнився їдким запахом риб’ячої луски – ой, я зараз помру!
– А як же я тобі зважу? – раптом отямився він.
Жінка витріщила очі, а справді – як?
– А ну, іди запитай у шофера кантар.
Водій побачив на своєму водійському віку всілякого, але коли у нього попросили ваги... Кинувши кермо, він повернувся до салону, де розгорталася торгівля свіжою рибою, і заматюкався на чому світ стоїть. Автобус різко хитнуло праворуч, водій ледве встиг підхопити баранку і вирівняв машину.
Далі, видаючи семиповерхові (інтернаціональні) вирази, шофер зарікався до кінця днів своїх не підбирати на трасі рибалок.
– Добре, зважуй на око, – жінка, зиркнула на водія, подала великий фіолетовий пакет, висипавши попередньо звідти перець прямо собі у поділ-парашут.
Карасі були ще живі, вони стрибали і вислизали з рук рибалки. Ми реготали, задираючи ноги – житель Некрасівки раз по раз ловив свій товар під сидіннями.
За живою рибкою одразу знайшлося багато охочих. Якби я їхала додому, а не у відрядження, сама б купила, їй-богу!
Незабаром пів-автобуса пасажирів зважували рибу. Липованин стверджував, що три кілограми «уже будеть», жінці здавалося, що треба додати. Нарешті, в арбітри покликали і мене. Мені здалося, що в пакеті вже кілограмів п’ять, але жінка стояла на своєму: до трьох кілограмів треба додати ще, як мінімум, десять рибин!
Поки ми доїхали до Некрасівки, рюкзак рибалки спорожнів. Липованин сьогодні був багатієм – наторгував гривень сорок пом’ятими папірцями. І явно перебував перед дилемою – все дружині віддати, чи як?
Звичайно, безперечно, поза всяким сумнівом він хотів здивувати свою господиню великим заробітком. Судячи з того, як ходуном ходили брови, рибалка підраховував подумки, скільки ж можна заробити, якщо от так... щодня... торгувати в автобусі... на сорок гривень? Це ж тисяча двісті на місяць! Він сьогодні доведе дурній бабі, що риболовля – це тобі не хухри-мухри!
У свою Некрасівку рибалка в’їжджав підпершись, груди вперед. Так, рішуче мав намір показати, хто в сім’ї головний годувальник!
Але коли липованин зійшов з автобуса, і, відчувши землю під ногами, перехрестився на білу церкву, я точно знала, чим закінчиться цей сюжет. Тим більше, що з другого боку вулиці з ним уже поздоровкалися два сусіди...
Через кілька кілометрів салон залишили і роми, зійшовши на перетині ренійської і болградської трас – і одразу стало якось порожньо. Ромам треба було в інший бік, вони їхали до села Озерного. Це ще вісім кілометрів, і все пішки – хіба табір якась попутня машина візьме?
Я дивилася у вікно, як ромські спідниці підхопив гарячий бессарабський вітер, і під спекотним липневим сонцем вони пішли до обрію. Ні, нічого тут не змінилося – «Цыгане шумною толпою по Бессарабии кочуют...»
...І от – ще один автобус, цього разу вже у Кілійському районі, такому ж яскравому, багатонаціональному. Ліворуч від мене – два сиві пенсіонери розмовляють молдавською, після кожної фрази сміючись, прямо до сліз. Я розумію тільки окремі слова, але цілком второпала, що старі глузують зі свого життя-буття. Яке, якщо сприймати серйозно, це ж можна з глузду з’їхати! Праворуч від мене воркоче молода сімейна пара. І хоча розмовляють болгарською, всім зрозумілі млосні напівпогляди, ніжні напівжести. Мова любові перекладачів не потребує. Попереду мене розмовляють гагаузки у чорних хустках. Судячи з жестикуляції, діляться одна з одною рецептами консервування на зиму. На овочі гагаузки справді майстрині. Дістане господиня взимку банку з підвалу, викладе вміст на тарілку – м’яса не треба! А бессарабські вина?!
Скільки в моєму житті було таких застіль – з молдаванами, з гагаузами, з болгарами, з російськими старообрядцями, з нащадками задунайських козаків, нарешті. Сидячи на «гальорці», я думала: у якому чудовому краї ми живемо! Ні в Полтаві, ні в Рязані не зустрінеш автобуса, який розмовляє одразу чотирма, а то і п’ятьма мовами. І при цьому – абсолютне взаєморозуміння.
