Найвеселішийювілейцієїосені: уціднікомік-трупа«Маски» відзначаєсвоє25-річчявиступамивОдесітаКиєві. Кількість охочих потрапити на ювілейний бенефіс «Масок» до Будинку клоунів 25 та 26 вересня набагато перевищила місткість зали, тому 2 жовтня «Маски» дають ще одну додаткову святкову виставу.
Про своє ставлення до числа 25, історії народження колективу, улюблені одеські місця та кошмарні акторські сни нашому кореспондентові напередодні ювілею розповів керівник комік-трупи «Маски», народний артист України Георгій Делієв.
– Георгію, скажіть чесно: 25 – це серйозне число чи смішне?
– Ну ось, просто якесь несерйозне запитання поставили з самого початку. Так, треба тоді відповісти, що це серйозне число.
– Але відзначати його Ви будете весело?
– Весело, звичайно. Приходьте, подивитеся – і просто зрозумієте, що самоіронія в нас набагато потужніша, ніж іронія як така. Тобто, ми над собою більше любимо сміятися, ніж над кимось іншим.
– Дню народження завжди передує ніч зачаття та період вагітності. Чи довго Ви були "вагітні" ідеєю створення "Масок", скільки вона виношувалася?
– Сім років – із 1977 по 1984 рік. Причому, вона виношувалася не лише мною, але й моїми друзями – Борею Барським, Сашком Постоленком, Володею Комаровим.
– І що ж послужило головним поштовхом до народження?
– Зустріч із В'ячеславом Полуніним, це цілком визначено. Тому що до знайомства та дружби зі Славою Полуніним, і студія Володі Ципіна, у якій були я та Сашко Постоленко, і студія Леоніда Заславського, у якій були Боря Барський та Володя Комаров, – обидві ці студії займалися абсолютно традиційним мистецтвом пантоміми. Хоча, звичайно, вже тоді в нас була своя родзинка, гумор такий, типово одеський, був присутній.
– Ці студії існували паралельно?
– Так, паралельно. Це були дві по-доброму конкуруючі студії, які увесь час намагалися одна перед одною випендритися – у доброму розумінні цього слова. Таке "соціалістичне змагання" постійно між нами відбувалося. Ми періодично, раз на півроку, робили якусь нову програму або, принаймні, оновлену, запрошували глядачів і, звичайно, приходили один до одного в гості. Були постійні глядачі, вони завжди порівнювали, говорили: "Ось у Люсика Заславського цього разу було краще, ніж у Ципіна", або, навпаки: "у Ципіна цього разу якісь речі були цікавішими, ніж у Заславського". І це суперництво чудово стимулювало наш творчий ріст: у той період ми накопичили досвіду та майстерності навіть більше, ніж у Державному інституті театрального мистецтва, де ми з Барським згодом одержували професійну освіту. І ось, роблячи пантомімні номери у традиційних трико, що облягають, ми навіть не припускали, що може бути ще щось краще, досконаліше. Все ж таки образ Марселя Марсо – метра пантоміми того часу, і, трохи, образ Чарлі Чапліна – тоді переважали. І раптом з'являється Слава Полунін: він тоді приїхав до Одеси на гастролі як учасник програми Ленінградського мюзік-холу. Приїхав, побував у нас в студії – і повністю змінив нашу уяву про пантоміму.
– Тобто Полунін затьмарив у вашій свідомості самого Марселя Марсо?
– Слава Полунін – він сучасніший. Це вже наступний крок у порівнянні із Марселем Марсо, новий етап. Не перекреслювання Марселя Марсо, у жодному разі, а розвиток його традиції у новому актуальному напрямі. І ми подружилися із Полуніним, і потім приїжджали із Віктором Вишневським до нього у Пітер, трошки там працювали. Потім я півроку навчався в нього у студії, це вже після інституту.
– І тоді остаточно сформувалася концепція творчості майбутніх "Масок"?
– Так. Ще треба пам'ятати, що таке взагалі світ пантоміми та клоунади радянського періоду. Тоді ж це був такий андеграундний, не особливо схвалюваний вид мистецтва, його дуже боялася наша влада. Адже це театр без слів, пантоміма – там можна було мати на увазі що завгодно – і влада боялася, як би чого не вийшло. І КДБ, і усі ці тодішні організації – партійна, комсомольська – увесь час нас контролювали. На щастя, у нас до серйозних конфліктів справа не дійшла, але ми увесь час були під наглядом, відчували за спиною гарячий подих цих невидимих органів. І ось, у 1984 році, ми остаточно перейшли зі статусу самодіяльності до статусу професіоналів: почали працювати в Одеській філармонії як ансамбль пантоміми. Спочатку він взагалі не мав назви, потім з'явилася назва "Сміхачі" – його придумав наш перший режисер-постановник Влад Дружинін, запрошений із Ленінграда. Але ця назва проіснувала всього два місяці. А потім з'явилася наша остаточна назва – "Маски". У той період мамою нашого колективу була Валентина Михайлівна Прокопенко, ми її так усі й називали – мама, вона справді переживала за нас, як за рідних дітей. Тоді ще не було слова "продюсер", але вона була саме нашим першим продюсером – усе знаходила, організовувала, пробивала... Дуже сильна та вольова жінка, при цьому з великою душею, з великим добрим серцем.
– Наскільки я знаю, тісна дружба та творча співпраця із Полуніним у Вас триває й сьогодні?
– Так. Зовсім нещодавно ми разом були у США: це були гастролі на Гавайях, ми з Борисом Барським виступали у "Сніговому шоу" Слави Полуніна. Проїздили увесь серпень, – а на завершення цих гастролей побували на такому зовсім божевільному фестивалі – "Вurnіng Man" ("Палаюча людина") у штаті Невада, дуже незвичайно й цікаво було. А повернувшись, одразу долучилися до роботи з підготовки ювілейного бенефісу.
– Що відрізняє цей бенефіс від Ваших попередніх концертних програм?
– Усе перше відділення – це зовсім нова вистава-капусник, яка підготовлена до дати та носить назву "Ювіляри" – вона повністю відповідає цій темі.
– Ну й, звичайно, улюблені народом номери будуть?
– Звісно. Усе друге відділення – це такий дивертисмент: краще із кращого.
– До речі, 25-річний ювілей "Масок" практично збігається із 50-річним ювілеєм Бориса Барського. Які найголовніші слова Ви хочете сказати йому з цього приводу?
– Їх ви почуєте на бенефісі. Заздалегідь вітати не прийнято, я дотримуюся цієї прикмети.
– Добре, тоді питання на іншу тему. Нещодавно в Одесі з'явився бульвар Жванецького. Якщо ця тенденція буде розвиватися – впевнений, що рано чи пізно у нас обов'язково з'явиться і щось імені Делієва – вулиця, проспект, парк... Що б Ви самі собі обрали?
– Не знаю, я на цьому якось зовсім не зосереджуюся. Дадуть назву – напевно, буду радий, не дадуть – не засмучуся. Це не має значення, не заради цього усе відбувається.
– А взагалі, які місця в Одесі для Георгія Делієва найулюбленіші?
– Найулюбленіше місце в Одесі – це мій будинок на вулиці Грецькій, квартира, двір, під'їзд. Потім я дуже люблю усі ці наші "листівні" місця – Приморський бульвар, Дюк, Катерининська площа, вулиця Пушкінська, Французький бульвар – загалом, усе те, що зазвичай знімають для листівок та для кіно. А ще наш залізничний вокзал дуже люблю, – тому що увесь час приїжджаю на нього, їду з нього, він для мене як візитна картка міста. Пам'ятаю, ми якось пожартували над Філіпом Кіркоровим: у вісімдесят якомусь році знімався одеський випуск програми "Ранкова пошта" для Центрального телебачення, і Кіркоров з цього приводу вперше до Одеси прилетів. І ось, возимо ми його по місту, показуємо визначні пам'ятки. Проїжджаємо залізничний вокзал. Кіркоров запитує: "А це що таке?". А ми жартома відповідаємо: "А це наш знаменитий оперний театр". А у вокзал і з вокзалу, звичайно, люди з валізами у величезних кількостях входять і виходять. Кіркоров подивився й говорить: "Ну, гарний, звичайно. Хоча я гадав, що він зовсім інший".
– Георгію, драматичним акторам часто сняться кошмарні сни, у яких вони забувають на сцені текст, спізнюються на вихід... Вам, як акторові комік-трупи "Маски", сниться щось подібне?
– Звичайно. Усе те ж саме. Усім акторам сняться ті самі сни, просто із виправленням на конкретну роботу, яку вони роблять. І я у таких снах забуваю текст, не встигаю одягтися – костюм не готовий, загримуватися, а вже чую фонограму або репліку на вихід... Вийшов на сцену, а глядачі починають із тобою спілкуватися, сперечатися, заходити-виходити із зали... Партнери не виходять на сцену, а якщо виходять, то грають не те... Тобто, увесь цей набір «накладок» мені регулярно сниться. Як мінімум, раз на два місяці, а то й частіше. Причому, що більше вистав, концертів, – то більша ймовірність, що присниться такий сон. А коли зйомки відбуваються, – плюс до цього сняться ще й кошмари, пов'язані зі знімальним процесом.
– Георгій Делієв – режисер та актор комік-трупи "Маски". Георгій Делієв – музикант-рок-н-рольник із групи "Майстерклас". Георгій Делієв – живописець. Георгій Вікторович Делієв – депутат міськради (у минулому), Георгій Делієв – улюблений кіноактор Кіри Муратової, Георгій Делієв – кінорежисер, який зняв серйозні, зовсім не комедійні фільми "Редкий дождь" та "Синие как море глаза..." А є такий Делієв, якого шанувальники поки що не знають, але обов'язково довідаються? Наприклад, Делієв – письменник або поет? Не бажаєте взяти приклад з вашого друга Бориса Барського?
– Ну, планка Борі Барського настільки висока, що він своєю працездатністю і талантом відбиває бажання займатися тим же. Але натомість свої вірші він мені читає першому. Часто пише їх просто на моїх очах, а потім говорить: "Ось, Юрко, послухай..." – і читає прямо із блокнотика. Я навіть іноді йому якісь поради даю, наприклад: "Ось тут у тебе слово неточне або рядок невдалий". Додаю, так би мовити ложечку дьогтю до його бочки меду.
– А про мемуарну книжку ще не думалося?
– Треба, треба. Справді, у пам'яті зберігається багато дуже цікавих фактів та ситуацій: моє життя, життя моїх колег – воно дуже багате ними. Я періодично читаю мемуари інших людей – цікаво довідатися про їхнє життя. І при цьому розумію, що у мене і у всіх "Масок" цікавих подій та зустрічей було не менше, а то й більше. Іноді я в компаніях розповідаю якісь історії з нашого життя, один, або разом із Борею Барським – а люди нам просто не вірять. Не можуть повірити, що це було насправді, говорять, що такого в житті статися не може. Ситуації й правда абсолютно фантастичні – і у той же час абсолютно реальні. То ж щодо мемуарів – дуже навіть можливо.
