«У серпні тут страшна жара. А в тих умовах, у яких ми перебуваємо, переносити її особливо нелегко. Хотілося б сподіватися, що і не доведеться. Нестерпно хочеться додому, до рідної Одеси»... Цими словами, сказаними моряком танкера «Тродос» ще у липні, закінчувалася публікація в «Одеських вістях» від 6 серпня (№ 81). Тоді ми розповіли про те, що у лівійському порту Місурата судновласник кинув напризволяще частину екіпажу судна «Тродос». Понад два роки моряки змушені, перебуваючи удалині від батьківщини без засобів існування, розраховувати лише на жалісливих аборигенів. До сьогоднішнього дня ситуація не змінилася, незважаючи на кількаразові заклики про допомогу, які моряки відправляли власникові судна і до різних українських державних структур.
«Піднявшись на борт
судна, генеральний
прокурор Лівії зажадав
спустити на флагштоку
грузинський прапор
і підняти лівійський»
У цій драматичній ситуації опинилися наші співвітчизники незабаром після того, як підписали трудові контракти із судновласником танкера "Тродос", що належав одній із кіпрських судноплавних компаній. На початку жовтня 2007 року теплохід вийшов із Іллічівського порту і взяв курс на Лівію. У порту Місурата танкер був арештований лівійською владою за підозрою у контрабандному вивезенні нафтопродуктів із цієї країни. До порту прибув генеральний прокурор Лівії і зажадав спустити на флагштоку грузинський прапор (під прапором цієї держави останнім часом ходив «Тродос») і підняти лівійський. Оскільки претензій до екіпажу у місцевого правосуддя не було, моряків зняли із судна і відпустили на усі чотири сторони.
«Ми не можемо
«достукатися» до влади
і змушені жебракувати,
позичаючи
гроші на їжу
у громадян Лівії...»
Семеро з десяти моряків повернулися додому. У трьох членів екіпажу, що залишилися, – одеситів старшого механіка капітана Геннадія Школенка, першого помічника Валерія Дмитрищука і 3-го механіка Дмитра Волковича (судновласник умовив їх залишитися в Лівії як свідків у справі, що слухається в лівійському суді) немає грошей ні на харчування, ні на оплату за готель, до якого їх поселили після арешту танкера. Власник судна Олександр Попов, за ствердженням моряків, усього кілька разів за цей час виходив з ними на зв'язок і щоразу обіцяв, що "найближчим часом питання із зарплатою буде вирішено", після чого надовго зникав і навіть не відповідав на телефонні дзвінки.
"Нас не полишає надія на розсудливість та порядність судновласника", – писали моряки у своїх звертаннях до Міністерства закордонних справ України, думаючи, що працівники цього відомства якимось чином можуть вплинути на поведінку Олександра Попова. Але надії виявилися марними.
"Ми перебуваємо у жалюгідному становищі. До настання весни якісь гроші на харчування давав наш агент (людина, яка представляє інтереси судновласника), допомагали і працівники українського консульства. Зараз агент відмовився, посилаючись на те, що судновласник заборгував і йому, а консульство України – вже просто не в змозі, оскільки саме позбавлено якихось фінансових вливань. На особисті копійки, що залишалися, ми харчувалися якийсь час. Зараз живемо буквально впроголодь. Навіть води купити і то проблема. Немає грошей і на те, щоб телефонувати додому. Кинуті напризволяще, ми не можемо "достукатися" до влади і змушені жебракувати, позичаючи гроші на їжу у громадян Лівії". Це рядки із останнього звертання моряків на адресу редакції газети...
Чесно дивиться
в очі і потискує руки
"Попов не в змозі розрахуватися з екіпажем – у нього немає на це коштів", – вважає колишній капітан-наставник танкера "Тродос" Євген Іскров. За словами капітана, судовий процес, що триває зараз у Лівії, може затягтися не на один рік. Тим більше, що слід враховувати специфіку арабського правосуддя, а також домагання окремих лівійських впливових осіб, які не проти заволодіти досить непоганим танкером японської будівлі.
"Після року роботи на "Тродосі" я повернувся додому у травні 2008 року, – говорить Микола Приймачук, старший помічник капітана. – У серпні того ж року повернувся і капітан Іван Бабець, який очолював екіпаж протягом півтора року. Судновласник так і не розрахувався з жодним із членів нашої команди. Заборгованість щодо зарплати лише капітанові становить 27 тисяч доларів, а мені – 18. Усього ж він винен екіпажу близько 150 тисяч! Попов постійно обіцяє, що незабаром віддасть нам борги. При цьому чесно дивиться в очі і потискує руки. Але далі обіцянок справа не рухається. Тепер працюю у флоті Іллічівського порту. Це, звичайно ж, не океанські судна, не закордонплавання, але що поробиш – потрібно якось жити, сім’ю годувати. За два десятиріччя своєї морської біографії, включаючи роботу на нафтоналивних суднах Новоросійського пароплавства, вперше зіштовхуюся із подібним ставленням до людей, яке собі дозволяє Олександр Попов. Адже в морському бізнесі він не новачок: був віце-президентом Іллічівського муніципального пароплавства. Потім організував компанію "ВИЗУС", купив "Тродос", набрав людей. Взяв також в оренду в Ізмаїлі бункерівник "Десна". Бізнес лопнув, але причому тут люди, яких він найняв на роботу?"
А ось що говорить сам Олександр Попов:
"Судно "Тродос" конфісковано Лівійською Республікою. Зараз тривають судові розгляди. Крім цього, ми ще відстоюємо свої інтереси в Лондоні, де триває суд із однією мальтійською компанією, яка також брала участь у нашому бізнесі, але підвела нас. Справа в тому, що ми постачали мазут для кіпрських компаній. З цією метою і був придбаний танкер "Тродос" в Іспанії, у 2006 році. Найняли екіпаж, працювали, але потім відбувся арешт судна, заміна екіпажу, завершення контрактів. Зрозуміло, що є заборгованість, яку постараємося ліквідувати. Я в курсі усіх питань. Особисто їх вирішую. Зараз ось гадаю, як забрати з Лівії моряків"...
Судячи зі слів, судновласник нібито проявляє заклопотаність долею екіпажу "Тродоса", але чомусь слабко віриться у щирість цієї турботи, що триває вже понад два роки.
І все ж таки, на чию ж допомогу розраховувати морякам, які опинилися не в полоні сомалійських корсарів, а, як у цьому випадку, у заручниках безвідповідальних судновласників? Адже це далеко не перший, не єдиний випадок, коли судновласник, зіштовхуючись із якимись проблемами, кидає напризволяще найняту ним команду.
Нещодавно на своїй прес-конференції начальник відділу політики зайнятості Головного управління праці та соціальної політики Одеської облдержадміністрації Наталя Ільїна повідомила, що в Одеській області на сьогоднішній день існує 272 посередницькі підприємства. Вони мають відповідну ліцензію і займаються працевлаштуванням громадян України за кордоном. Лише за перше півріччя через ці посередницькі фірми на роботу за кордон виїхало понад 25 тисяч наших земляків. Більшість з них – громадяни, які мають морські спеціальності. Не пірати, не сумнівні судноплавні компанії, і їхні власники не лякають моряків. Свого флоту в країні, фактично, не залишилося, а висококласних морських фахівців у нас вистачає, тим більше що морські вузи щороку випускають молоде поповнення.
Морська професія (а точніше, робота на суднах під іноземним прапором), на сьогоднішній день, одна з небагатьох, що дає можливість заробляти, нехай важкою, але чесною працею чималі гроші. Люди йдуть у море, підписуючи трудові контракти із сумнівними роботодавцями, тому що в них немає іншого вибору. І коли наші чиновники у звітах ремствують на те, що, мовляв, держава зазнає економічних втрат від того, що "високопрофесійні фахівці працездатного віку" їдуть за кордон, виникають запитання: "Невже вони не знають з якої причини громадяни України їдуть із країни і працюють на іноземні компанії? І хто підрахує моральні, та й часом, фінансові збитки наших співвітчизників, змушених на свій страх і ризик працювати удалині від рідного дому та своїх сімей?
