Виноградники Росії наприкінці ХIХ століття справляли гнітюче враження. Особливо в господарствах Бессарабії та Кутаїської губернії, де лютувала філоксера. Для боротьби із цим шкідником виноградної лози була організована державна система, у структурах якої панував тільки один метод – радикальний: виноградник знищувався. І на цій площі протягом декількох років забороняли саджати виноград. Для дрібних селянських господарств, де він найчастіше був страховою культурою, це означало цілковите руйнування.
У той час Європа вже відчула на собі збитки і руйнування від філоксери. Тому там був освоєний складний, але порівняно недорогий і, головне, ефективний вихід з цієї ситуації – щеплення культури європейських сортів на американських підщепах. Під час перебування в Європі Василь Єгорович Таїров вивчив способи щеплення і вирощування саджанців і був переконаний, що це єдино можливий спосіб для збереження виноградарства. Він починає в пресі посилену агітацію проти застосовуваних у Росії способів боротьби з філоксерою, наполегливо вказуючи на необхідність переходу до відновлення загиблих виноградників і до розведення нових щепленими на філоксеростійких лозах.
Пізніше з організацією Виноробної станції російських виноградарів в Одесі питання виноградного розсадництва стали одним з пріоритетів у його роботі. Працівники станції щорічно організовували курси в селах з навчання щеплення, відвідування щеплених школок провідних виноградарів, випробування сортів підщеп тощо.
У червні 1921 року Василь Єгорович звернувся до Наркомзему України із запискою "Становище виноградарства і виноробства на Україні і заходи до їх підняття і розвитку", у якій обґрунтував необхідність створення власної розсадницької бази. А 25 жовтня 1923 року В.Є. Таїров і В. Гернет подають нову спеціальну записку "До питання про виробництво на Україні філоксеростійкого виноградного посадкового матеріалу" з прикладанням кошторису витрат і проекту організації розсадника на 1 мільйон саджанців на рік. Але тільки у 1924 році було ухвалено рішення НКЗД України доручити Центральній виноробній станції ім. В.Є. Таїрова організувати центральний державний виноградний розсадник на відведених з цією метою 119 гектарах землі, суміжної зі станцією. Навесні 1927 року площа держрозсадника збільшилася ще на 25 га. Передбачалося, що виноградний розсадник буде вивчати і вирощувати підщепи, уточнювати технологію щеплення і вирощування саджанців та постачати щеплені саджанці господарствам України, розташованим в заражених філоксерою районах.
Попереду була робота щодо організації розсадника, виконання якої стримувала відсутність коштів. Тільки в 1926 році почали закладання маточників підщепних лоз, в 1927 році – маточника привоїв. Одночасно велося будівництво необхідних споруджень – прищеплювальної майстерні, стратифікаційних теплиць, сховищ для лози тощо. До 1930 року площі маточників підщепних лоз займали 72 га, а привоїв – 18 га.
Гостро також стояло питання забезпечення розсадника поливною водою, для вирішення якого у 1932 – 35 роках було побудовано три артезіанські криниці. Придатними виявилися тільки дві, але вони не могли повністю задовольнити потреби школки. Однак незважаючи на всі ці недоліки, Сухолиманський розсадник при Центральній станції виноградарів і виноробів уже в 1931 році зробив 720 тисяч щеплень і виростив майже 230 тисяч щеплених саджанців. Із цього часу Україна поступово звільняється від необхідності імпорту щеплених виноградних саджанців. Розсадники Укрсадвинтресту повністю задовольняли потреби господарств у виноградних саджанцях, а Сухолиманський розсадник виноробної станції виробляв щороку понад третину саджанців, вирощуваних в Україні.
У післявоєнні роки стрімке збільшення обсягів виробництва щеплень при одночасному зменшенні кількості кваліфікованих робітників-щепійників зажадало розробки засобів механізації процесу. Вперше в країні у відділі механізації інституту були розпочаті роботи зі створення прищеплювальних машин. Це був серйозний крок у розвитку виноградного розсадництва. Створення прищеплювальних машин та механізація процесу щеплення викликали необхідність у пристосуваннях для калібрування черешків, підбору їх за товщиною, осліплення черешків підщепи. Таким чином, були закладені основи для створення комплексу машин та знарядь з виробництва щепленого виноградного посадкового матеріалу. Вже до середини 70-х років був розроблений комплекс машин для калібрування, нарізки, осліплення та щеплення винограду. Практично усі машини працювали у напівавтоматичному режимі.
У результаті цього було науково обґрунтовано, розроблено та впроваджено технологію вирощування щеплених саджанців винограду, а потім узагальнено у докторській дисертації О.Г. Мішуренка та опублікована в його монографії "Виноградный питомник", що витримала згодом кілька видань.
Зі зміною форм господарювання та економічних взаємин, виноградне розсадництво зазнало низку реорганізацій, багато виноградних розсадників припинили свою діяльність. Стрімко зменшився обсяг вирощування саджанців у країні, виріс імпорт посадкового матеріалу.
У цих умовах гостро постало питання про якість виноградного посадкового матеріалу. Саджанці, що завозилися, часто не відповідали нашим стандартам, були сортів та клонів невідомого походження, не випробуваних в Україні. На жаль, така практика має місце і в наші дні. Досить часто це призводить до часткової або повної загибелі молодих насаджень. Після вступу таких насаджень у плодоносіння, вони не виправдовували надій виноградарів, давали малий та неякісний урожай. Стало очевидним, що виноградники потрібно закладати лише сертифікованими саджанцями клонового походження, вільними від вірусних хвороб та бактеріального раку, адаптованими до місцевих умов. Організація виробництва такого посадкового матеріалу була покладена на інститут.
Надалі за пропозицією ІВіВ ім. В.Є. Таїрова спільним наказом Мінагрополітики України та Української академії аграрних наук у липні 2001 року було знову створено Центр клонової селекції винограду, до складу якого увійшли наукові підрозділи з клонової селекції, вірусології та мікробіології, розмноження клонів, а також чотири опорних пункти та сім базових розсадників у п'ятьох регіонах України.
Колектив наукових підрозділів Центру провів останнім часом велику роботу зі збору та аналізу інформації про організацію аналогічної роботи в інших виноградарських країнах світу. Отримані матеріали дозволяють стверджувати, що структура та система організації виробництва посадкового матеріалу високих селекційних категорій, впроваджуваних в Україні, перевірені як міжнародним, так і вітчизняним досвідом і відповідають правилам країн Євросоюзу. Центр клонової селекції ННЦ "ІВіВ ім. В.Є. Таїрова" вигідно відрізняється тісною взаємодією наукових підрозділів різного профілю та виробничих розсадників. Ця особливість дозволяє швидко реалізувати результати досліджень при закладці базових маточників і здійснювати оперативний контроль за процесом розмноження клонового та сертифікованого посадкового матеріалу винограду.
Україна стала повноправним членом СОТ. Це накладає велику відповідальність на виробників посадкового матеріалу за якість та конкурентоспроможність саджанців винограду, що випускаються ними. Лише вирощування вітчизняних сертифікованих саджанців може забезпечити закладку високопродуктивних та довговічних виноградників, а, отже, і продукцію, здатну конкурувати на міжнародному ринку.
Сьогодні є підстави сподіватися, що така важлива галузь виноградарства, як виноградне розсадництво, до організації якої чимало сил та енергії вклав Василь Єгорович Таїров, буде розвиватися на новій основі, із використанням сучасних технологічних прийомів і технічного оснащення.
