Не кожен носить звання гідно
Прочитавши статтю Юрія Федорчука "Заради спокою людей", вирішив написати, що смію не погодитися з автором. По-моєму, головне, не фасад будинку, а які люди у ньому працюють, як ставляться до своїх обов'язків, чи гідно носять звання працівника міліції. Людей відлякує не сірість будинку, а сірість душі, бездіяльність. На жаль, не так вже добре у нас із цим, як хотілося б. Взяти, наприклад, навіть таку просту річ, як купа недопалків на землі навколо урни біля порогу будинку міліції. А коли проходиш мимо, чуєш «мать-перемать». І це з вуст тих, хто покликаний стояти на захисті людей! А скільки негативних дій допускається, чому про це не розповісти!? Душа вже не витримує, а жити треба – не для себе, для дітей, онуків. Хочеться, щоб порядок був! Не тільки в міліції, у лікарні, але й у державі!
У нас в районі різні міліціонери працювали і працюють, але тільки звання гідно не кожному дано носити. Але ж не для краси держава цю посаду дає!
На мого чоловіка минулого літа напали, його жорстоко побили, в результаті у нього перелом руки із зсувом, безліч забитих місць, гематоми. Рік домогтися не можу справедливості. А побив його начальник, людина з високою посадою, депутат райради. Мій чоловік у держустанові охоронцем пропрацював майже 13 років, а зараз – інвалід! Де закон, де правда, де справедливість? Хто покриває хулігана? Міліція, прокуратура. Я і до Києва писала, і до Одеської прокуратури, тим часом тутешні всі документи знищили, навіть результати судмедекспертизи. Мій чоловік не депутат, а простий трудівник, роботяга. Але мені терпець урветься, буде самосуд! Якщо для чиновника немає Закону, Конституції, як нам користуватися правом людини на захист?
От вам і наша міліція, от що робиться "заради спокою людей"! Таких випадків повнісінько.
Це крик моєї душі. Адже весь народ стомився від обману, беззаконня і неправди. І в такій державі жити нашим онукам! Що на них чекає?
Таких міліціонерів, як наші капітани-майори, краще на кисень, їм не місце в рядах захисників правопорядку, вони його самі порушують. Не гідно людини прожити життя у неправді, підлості. Паскудно це!
Т. ПАВЛОВСЬКА, с. Миколаївка
Не було суму...
Мені 78 років, я ветеран, пенсіонерка та інвалід, перенесла операцію з заміни тазостегнового суглоба, пересуваюся за допомогою ходунків, до того ж ще втратила слух. Так що життя моє далеко не солодке, тим більше, будиночок у мене старий, землянка довоєнної будівлі, я купила його у 80-х роках. Біля нього стоїть стовп, я звернула увагу, що дріт, який веде до мого даху, провис. Якось одного разу на нашій вулиці з'явилася машина з РЕМу, я попросила, щоб електрики подивилися, що можна зробити. Вони перевірили всі розетки, дроти, горище і знайшли там скручений дріт. Склали акт, змусили мене розписатися і сказали: "Вам, бабусю, поставлять новий лічильник, але потрібно приїхати до РЕМу".
Звичайно ж, я не поїхала, куди від будинку з моїми-то ногами! І незабаром одержала листа, у якому говорилося, що потрібно сплатити 2 тисячі гривень протягом 10 днів, інакше світло мені відріжуть. Лише завдяки нашому сільському голові цього не сталося, він захистив мене, але суд ухвалив рішення, що я повинна сплатити 1200 гривень, зрозуміло, у разі несплати вкотре погрожували залишити без світла. Я позичила 1000 гривень, і сільський голова сплатив за мене. Але виявилося, що я повинна ще 85 гривень.
Дуже прошу, допоможіть мені, захистіть від погроз, адже я самотня і хвора людина. Аферами з електрикою мені й на думку не спадало займатися. Стала б я тоді, у вересні 2008 року, звертатися до електриків через дріт, що провис?! У мене пенсія – 700 гривень, дуже дорогі ліки, і я без них не проживу і дня. За все, що роблять люди у будинку, – сплачую, а "ліві номери" – це не для мене. Дуже сподіваюся на допомогу з боку обласної ради, я листа зі своїм проханням на ім'я М.Л. Скорика написала.
Клавдія КРАСНОГУЗ, пенсіонерка, с. Петрівка, Комінтернівський район
Перемудрували!
У наш "веселий" час, здавалося б, здивувати вже нічим не можна. Місто перетворилося на суцільну рекламу. На кожному кроці – білборди усілякого змісту, що намозолили очі. Чого лише не побачиш! Від пропаганди памперсів нової конструкції до муніципальної реклами соціального напряму зі зворушливою назвою "Місто пам'ятає".
Подивишся на такий білборд і розплачешся від надміру почуттів до міської влади за те, що "місто пам'ятає" про тих, кого наш, вже зовсім нешанований, уряд викинув через непотрібність на узбіччя життя – ветеранів війни, воїнів-афганців, ліквідаторів аварії на ЧАЕС.
Але, як відомо, якість товару не завжди відповідає оформленню упакування. Останні події, що відбулися, – яскраве тому підтвердження. Міською владою щороку виділяється муніципальна допомога ветеранам війни до Дня Перемоги, воїнам-афганцям, ліквідаторам наслідків аварії на ЧАЕС – до чергової річниці. Звичайно, це викликає почуття глибокої вдячності до міської влади за виявлену турботу. Щороку ця муніципальна програма працювала без збоїв та перекосів. Та й сама процедура одержання цієї допомоги була простою – ми здавали до Спілки "Чорнобиль" копії своїх документів, які підтверджують, що ми ще живі і статус не змінився, у визначений день нам за телефоном повідомляли, куди і коли підійти за одержанням грошей.
Цього року відбулося щось, що поставило під сумнів пам'ять міської влади і реальність цієї муніципальної програми у цілому.
Невідомо, як обійшлися з ветеранами війни та воїнами-афганцями, але із ліквідаторами аварії на ЧАЕС – явно "перемудрували". 24 квітня було підписано розпорядження щодо виділення матеріальної допомоги учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС до 23-ї річниці.
26 квітня віддзвонили жалобні дзвони на згадку про цю катастрофу. І серпень пройшов, і вересень, але муніципальної допомоги чорнобильці так і не одержали.
Надійшов зовсім незрозумілий телефонний дзвінок із міського центру соціальної допомоги з вимогою зібрати та принести на Торгову, 43, додатковий пакет документів: Ф-1 (ЖЕК), доходи усіх мешканців (пенсії, зарплати, грошові допомоги) на предмет звернення по матеріальну допомогу.
Довелося пояснювати, що, по-перше, я нікуди не звертався, це – муніципальна цільова програма, і доходи усіх мешканців, тим більше, Форма-1 тут зовсім недоречні. По-друге, ліквідатор – я, а не ті. хто проживає спільно зі мною. По-третє, змушувати хворих людей бігати за нікому не потрібними довідками щонайменше некоректно. У мене І-ша група інвалідності, і після такого "кросу" та нервування доведеться лежати кілька днів пластом, згадувати недобрим словом міську владу та витрачати цю "муніципальну допомогу" на ліки в аптеці.
Чиє це нововведення – встановити поки що не вдалося. Дуже хотілося б подивитися на цього "новатора" і сказати йому декілька «теплих» слів. Довелося звернутися до мерії, але відповіді поки що немає.
Я не відмовляюся від допомоги, коли мені її пропонують, але ніколи ні про що не просив, як би важко не доводилося. Здоров'я залишилося на ліквідації наслідків аварії там, у Прип'яті, але почуття власного достоїнства ще збереглося.
Якщо я не одержу цих грошей, якось переживу, хоча доведеться важкувато за нинішнього цінового свавілля, але бігати за нікому не потрібними довідками на догоду якомусь самодурові-клерку не маю наміру. Як пишуть в офіційних відписках: "Не уявляється можливим". Та й бажання такого не виникає. Спасибі за те, що "Місто пам'ятає". Шкода, що форма не відповідає змісту.
Віктор ГОЛУБЄВ, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1986 року, інвалід І групи
Зроблено
про людське око!
Цими днями побував у центрі Одеси і, на превелике задоволення, побачив на Тираспольській площі довгоочікувану нову зупинку для пасажирів, які очікують транспорт. Зрадів, підходжу ближче, сподіваючись присісти, ноги стомилися, особливо права, прострелена на війні. Але радість моя виявилася передчасною. Під дахом була лише одна лава... на трьох осіб. І та – металева, до якої взимку примерзатиме одяг.
І одразу ж гарний настрій зник. До реконструкції тут було три лави, на яких могли розміститися 15 і більше чоловік. Навіть і тоді вони не були порожні, а тепер...
Виникає запитання: хто планував цю споруду? Хто автор проекту? Адже тут, на Тираспольській площі, постійне скупчення народу, тут проходять три маршрути трамваїв, ще більше маршрутних таксі!
Ні, не думають місцеві правителі про свій народ. Як кажуть, підписав проект та й край, а пасажири нехай самі розбираються, де їм присісти, чекаючи на транспорт.
Можливо, ми дочекаємося, що на цій стоянці з'являться додаткові ослони, як це було раніше?
Дмитро ЧАРКІН, ветеран Великої Вітчизняної війни, м. Одеса
«Вчителю, перед іменем твоїм...»
Живе в селі Кучурган вчителька-пенсіонерка з 30-річним стажем Лідія Федорівна Гура. Тут вона народилася і виросла. У нашій школі працювала від дня її відкриття. Багато чого довелося пережити цій жінці – і голод, і холод, і окупацію. Але вона не розгубила душевної теплоти, якої по відношенню до себе в дитинстві не відчувала – зростала і виховувалася без батьків. А ось дітвору цією теплотою обдаровувала, особливо у важкі післявоєнні роки, хоча була дещо старшою за своїх учнів. Для них її уроки географії були святом, вона не боялася відійти від суворих параграфів підручників, її розповіді були захоплюючими. Учителька навчала своїх вихованців співчуттю і великодушності, не відмовляти у допомозі тим, хто цього потребує. Бездушшю і жорстокості вона навчала протиставляти власну духовність. Її вчительське слово відгукнулося у душах вихованців, і Лідія Федорівна пишається ними.
І вони пам'ятають свою наставницю, хоча їй далеко за 80. У день народження більшість з них прийшла привітати її та побажати здоров'я. Лідія Федорівна висловлює подяку Зінаїді Сусловій, Вірі Кірієнко, Олександру Красноюрченку, Ользі Серебрянській, Світлані Стрєлець, Людмилі і Ларисі Писарєвським і багатьом іншим. У їхніх серцях залишилося світло душі наставниці.
Е. НИКУЛІНА, колега, колишня вчителька Кучурганської ЗОШ, с. Кучурган, Роздільнянський район
