Приводом до написання цього матеріалу послужили дві розмови із професорами університетів з різних країн – американського та японського. Перший зі смутком сказав: «Шкода, що вже не буде можливості за рахунок ваших емігрантів – класних програмістів прискорити розвиток комп'ютерних технологій так, щоб у короткий термін вийти на провідні позиції у світі. Це вдалося нам зробити незабаром після першої хвилі вашої еміграції. Ви даремно поламали свою систему технічної освіти. Вона відрізнялася від нашої більшою громіздкістю. Але забезпечувала широту підготовки та мислення інженера. Саме це тепер і буде у найбільшому дефіциті в усьому світі».
Другий, який репрезентує японську систему освіти, дуже критично відгукнувся про Болонську систему. На його думку, будь-яка спроба уніфікувати підготовку фахівців загрожує знищенням особливостей наукових шкіл, тобто перетворенням їх в однотипні. А наука, затиснута в рамки вимог та шаблонів, перестає генерувати ідеї, здатні допомагати розв’язувати найгостріші проблеми людства.
Немає пророка у своїй вітчизні
Втім, напевно, інакше й не могло бути. З розвалом Радянського Союзу порушився більш глобальний світопорядок, ніж організація науки та система освіти. Світ перестав бути двополярним. Замилування перед капіталістичним накопиченням змусило багатьох говорити про те, що капіталізм – це найвища стадія розвитку людського суспільства. Хоча при цьому якось забували дуже прості й зрозумілі речі: ніхто рішенням урядів держав ще не скасовував чинності закону заперечення заперечення. Тобто, капіталізм, виходячи з поступального та нескінченного розвитку суспільства, міг бути лише черговим етапом його розвитку, не більше. А динамізм такого розвитку завжди забезпечували ще два закони – єдності та боротьби протилежностей, переходу кількості в якість.
Сьогодні вже багато авторів не бояться констатувати: розвал Радянського Союзу, коли зник другий полюс, між якими йшла постійна боротьба, і став відправною точкою нинішньої світової кризи. Глобальні закони буття ніколи не прощають спроб людини поставити вище за них свої амбіції та прагнення до зручної перебудови світу.
Деградація, що відбувається з того часу, дуже чітко проглядається у тому, що відбувалося в системі освіти. Так, почалися розмови щодо гуманітаризації освіти як основи виховання особистості. Зі шкільних підручників з алгебри, геометрії, фізики почали зникати докази теорем і законів. Вони замінювалися простими визначеннями. Тобто, запам'ятав учень визначення, і слава Богу. Мотивувалося це тим, що більшості учнів висновки законів та докази теорем ніколи не знадобляться, навчання має бути більш конкретним, орієнтованим на використання отриманих знань у подальшій діяльності людини.
Усе начебто правильно. Лише ось ті, хто стояв біля джерел радянської системи освіти, не заради забави побудували курси багатьох дисциплін на тому, що учень зобов'язаний навчитися вибудовувати причинно-наслідкові зв'язки та доводити свою точку зору. Вони розуміли головне: так формується нормальне мислення, вміння логічно мислити. Адже ці навички знадобляться у подальшому житті всім. І виявилися абсолютно правими. Тому що сьогодні психологи, які займаються сімейним консультуванням, говорять про те, що найбільші труднощі в їхній роботі викликає відсутність взаєморозуміння між людьми. Підлітки, молоді люди виявляються неспроможними вибудувати елементарні причинно-наслідкові зв'язки, щоб зрозуміти, звідки виникають їхні складнощі. Їх цьому, на жаль, не навчили в школі. Тому й не варто дивуватися, коли підлітки розв’язують свої проблеми винятково криком та силою. Інших аргументів у них просто немає, їх не навчили обмірковувати спірні ситуації і чинити з погляду здорового глузду.
Рання спеціалізація, на яку перейшла вітчизняна система освіти в останні десятиріччя (зокрема, загальноосвітня школа), віддала пріоритет батькам. Найчастіше саме вони відбирають у дітей шанс спробувати себе у різних якостях, розібратися, вивчення яких предметів їм подобається більше і ким вони бажають стати у майбутньому. Не секрет, що саме батьки визначають, у школу з яким нахилом піде дитина. Вона, по суті, стає інструментом реалізації батьківських уявлень про те, чим краще та перспективніше займатися. Протестуючи проти такого диктату, дитина часто взагалі втрачає інтерес до навчання, з труднощами закінчує школу.
Вже згадані прогалини в освіті годують сьогодні і величезну армію керівників різних тренінгів, які навчають тих, хто прийшов на заняття, вмінню розуміти один одного, ставити себе на місце когось із батьків, брата або сестри, начальника або підлеглого. Тобто, усьому тому, чому дитина могла самостійно навчитися у неспеціалізованій, а звичайній школі.
Гуманітаризація освіти обернулася надвиробництвом юристів, журналістів, менеджерів, культурологів, іміджмейкерів. Вузи, одержавши свободу, швидко почали тиражувати (особливо на контрактній основі) найпопулярніші факультети. А питання, чи прораховував хоч хтось, скільки і яких фахівців потрібно буде країні в найближчому майбутньому, навіть не ставиться.
Якщо говорити про Болонську систему, то за кордоном вона приймається, переважно, звичайними, середнього рівня, навчальними закладами, де студенти повинні одержати стандартний обсяг знань. Вузи ж із традиціями, відомими в Європі та світі науковими школами, працюють самостійно, поза різними системами. Тим самим їхня діяльність підпорядковується насамперед завданням, поставленим перед науковими школами та їх провідними фахівцями. Там розуміють: якщо ти випускник або працівник авторитетного вузу, роботу знайдеш завжди. Креативні мізки справді у великій ціні в усьому світі.
Що ж все ж таки регулює ринок?
З початком перебудови особливо популярним у нас було висловлювання про те, що не треба нічого планувати. Мовляв, ринок врегулює усе – які і у якій кількості товари потрібно виготовляти, яких фахівців випускати. Американці у той час одержували Нобелівські премії у галузі економіки, зокрема й з проблем планування. Безсистемну, непланову економіку вони нав'язували усім іншим, а самі десь підспудно розуміли, що зовсім хаотично розвиватися економіка країни не може. Але розуміння це було не повним. У противному разі США вдалося б вибудувати баланс планового та непланового секторів своєї економіки, який допоміг би їм уникнути нинішньої дуже глибокої кризи, у яку втягнений увесь світ.
Сьогодні аналітики сходяться на думці, що вийти із кризи вдасться швидше тим, хто запропонує більш новаторські рішення. Щоправда, основна складність буде полягати у тому, що багатоплановість та глибина пережитої кризи змусять шукати комплексні, неоднозначні рішення, що перебувають на стику різних галузей знань. Запропонувати їх люди, які одержали дуже вузьку професійну підготовку, не зможуть.
Хтось із економістів точно зазначив: ринок регулює миттєвий попит. На мій погляд, дуже точне висловлювання. Ринок справді, зокрема і у сфері освіти, регулює миттєвий, обумовлений кон'юнктурою, попит. І потрібні мудрі аналітики, які змоделюють розвиток ситуації, спрогнозують можливі кризи та запропонують шляхи виходу з них. Колишня вітчизняна система освіти саме й була орієнтована на підготовку таких кадрів.
Феномен Китаю
Усіх сьогодні цікавить, чому Китай простіше та швидше за інших справляється із наслідками кризи. На мій погляд, відбувається це тому, що держава взяла курс на те, щоб по усьому світі переймати усе найкраще та передове як у теоретичній, так і прикладній галузях. Та й вузи Китаю теж сповідують дуже різні системи підготовки. Це дозволяє готувати кадри не лише з класичних, але й нових, сучасних спеціальностей. Таке своєрідне освітнє щеплення, як бачимо, значно підвищило імунітет Китаю до світової фінансової кризи.
Р.S.Не дарма кажуть, що нове – це добре забуте старе. З огляду на складну у світі ситуацію, треба відходити від примітивізації системи навчання, розуміючи, що час простих завдань та очевидних рішень назавжди відійшов з початком світової фінансово-економічної кризи. Світ став іншим. Після кризи він знову буде полярним. Аналітики розходяться лише в оцінках, скільки ж цих полюсів буде – два чи чотири? Тому, не мудруючи лукаво, краще повернутися до кращих традицій вітчизняної системи освіти, яка (там, де її дотримуються) ще дотепер приносить перемоги командам пострадянських країн на найбільших міжнародних змаганнях серед школярів та студентів.
