Новела
Усі в аулі одностайно стверджували, що бабуся у Дженет – неперевершений знавець весільних обрядів. А от і настав час напучувати власних дітей та онуків.
Бабуся, мабуть, вперше в житті розстелила найбільший килим, на якому обмірковувалися приготування до весілля.
– Вгадай, Дженет, скільки років цьому килиму? – звернулася бабуся до онучки.
– Багато, багато, бабусю, – якось байдуже відповіла наречена.
– Понад сто. І витканий він ще руками твоєї прабабусі. А сховала я його ще до твого народження, щоб він тобі і твоїм дітям служив стільки ж років. Ти знаєш, що наші килими найдовговічніші у світі.
– Гаразд, гаразд, сховала і спасибі, – спробував урвати розповідь її син.
– Ви, молоді, не навчилися цінувати речі своїх предків, що переходять до нас із покоління в покоління. Це тобі не фабричний, а домотканий килим, його я подарую Дженет на весілля. А отримаєш його, коли в тебе народиться первісток. Зрозуміла? – подивилася у бік онучки і, не дочекавшись відповіді, дістала зі старої шафи якійсь пакунок.
– Бачиш, припасла тобі одинадцять хусток, – і почала їх акуратно розкладати на килимі. – На сватання тобі принесуть у них солодощі. Ти їх приймеш, а батьки замість них подарують гостям наші.
У онучки заряботіло в очах від різнобарвних хусток. Таку кількість хусток вона побачила вперше.
– А ось цю я тобі подарую, – показала бабуся на найбільшу хустку.
Виявляється, цю хустку на одному з повоєнних весіль, під час традиційних змагань, виграв її чоловік, тоді ще наречений.
– У мій час до хати нареченої їхали верблюдами. А їх прикрашали хустками. Це тепер їздять машинами. А потім хустки дарувалися дружкам, – сказала бабуся і дістала ще декілька хусток. – Вони дарувалися і першим зустрічним.
Дженет почала уважно розглядати хустки, допомагаючи бабусі розкладати їх на килимі.
– Мені ще моя мама розповідала, обдаровували перехожих такими подарунками, щоб відганяти злих духів, – додала невістка.
– Саме так, – підтвердила вона. – А коли прийдуть свататися, нам принесуть такий сачак із коржами. В нього сватам ми загорнемо свої. Цим самим наша сім’я дасть згоду поріднитися з новою.
Вона діставала різних розмірів шматки тканини і носові хусточки, здавалося, що їх незліченна кількість, складала їх на окрему купку і давала настанови:
– Вони потрібні будуть нам, щоб подарувати їх усім гостям, які обов’язково повинні доторкнутися до них і сказати: «Дай, Боже, добробуту молодим».
– Таких подарунків треба припасти понад двісті, – ніби намагаючись порахувати кількість гостей, додала невістка.
– Треба ще купити і строкатий мотузок, щоб розвісити всі подарунки, які ми принесемо до хати нареченого, – владно зауважила бабуся. – На них повинні висіти килими, паласи, відрізи полотна.
– А яку сукню ми зшиємо? – запитала Дженет у матері.
А бабуся відразу пригадала ще одну вимогу до весілля.
– Свати повинні принести нам матеріал. А кроїти його попросимо сусідку Марал, тому що, як було за моїх часів, ця відповідальна справа доручається найбагатодітнішій матері, а народила вона найбільше дітей в аулі… тринадцять.
– А тітка Марал кроїти вміє? – поцікавилася Дженет.
– Нічого, вона буде допомагати кравчині, яку ми запросимо. А шматинки, що залишаться від тканини, подаруємо на щастя всім, хто в цей час буде у нашій оселі. Жодної шматинки не можна викидати, – і дістала срібні прикраси. – Їх ми в декілька рядів пришиємо до сукні попереду і на спині. Коли невістка ходить у цьому вбранні, вони дзвенять, відганяючи злих духів.
Дженет обережно їх підняла, поклала на килим, милувалася. Вони нагадували їй амулети.
– Так, – втрутилася невістка, – нам ще треба подбати про накидку темно-зеленого кольору, в якій ми віддамо нашу Дженет назавжди чоловікові.
– Не поспішай. Я все розповім, як у нас заведено. Запам’ятайте, що після медового місяця наша Дженет з хати свого чоловіка повернеться до нашої, хоча б на день. І тоді нам треба буде накрити стіл, влаштувати, як колись говорили, кайтарму. Але до цього, – звернулася вона до сина, – сватам доведеться за нашу доньку виплатити калим. Без калиму до нас її не відправлять. А тут, у великій кімнаті, ми переодягнемо халат, який вона носила в новому домі, на інший, червоного кольору. І накидку знімемо. І обов’язково, щоб це бачила свекруха. Ось тільки тоді в тій накидці, про яку ти говорила, онучка піде до чоловіка, – і обернулася до невістки.
А Дженет вже не просто слухала, але і конспектувала бабусині поради. Після короткої паузи бабуся додала:
– Накидкою покривається твоє личенько, онучко, щоб хтось із сторонніх людей на весіллі тобі не наврочив.
– А щось мої подружки розповідали, бабусю, про догдан?
– Запиши, запиши нашу туркменську мудрість: «Хто носить догдан – не спіткнеться, а спіткнеться – не впаде». І дістала дерев’яний трикутник, обшитий намистом, схожий на гаманець.
– Наповнимо його сіллю і попелом, і пришиємо до кишені накидки з внутрішньої сторони. Це робиться для того, щоб догдан тебе охороняв упродовж життя від хвороб. І цього треба обов’язково дотримуватися… Пам’ятаю, як після свого весілля захворіла одна невістка. Хто її тільки не лікував – і лікарі, і знахарки. Марно. Зовсім молодою пішла на той світ, не встигнувши після себе залишити дитину, а усе тому, як з’ясувалося, що забули їй до накидки пришити догдан. Щоправда, потім говорили, що на першому місяці подружнього життя вона пішла на похорон своєї родички. Запам’ятайте, за нашими туркменськими звичаями, це неприпустимо. Як не можна тобі буде, Дженет, проходити і повз брудну воду, ступати ногою на землю, просочену кров’ю тварин. Я переконалася, що в народні прикмети треба вірити. На те вони і народні, тому що перевірені людьми протягом віків.
– А коли ж я поміняю дівочу накидку вже на жіночу?
– Істотне запитання. Перемінимо ми її через три дні після весілля. Ми твої коси ось так покладемо за спину, – і почала показувати на собі, нібито перетворювалася на наречену. – А коли будуть знімати з голови ось цю маленьку хустку, хтось із дітей повинен вкрасти її.
І стала знову щось шукати у речах.
А батько Дженет тим часом зауважив:
– Ти, Дженет, заслухалася, а слід записувати, тому що потім доведеться все згадувати.
А бабуся вже дістала маленьку весільну хустку, однією долонею погладжуючи її… Замислилася.
– От вона такою повинна бути, – тихо розповідала. – Бережу її все своє життя. Вирвав її хлопчик, у якого відразу викупила моя свекруха за солодощі, і там вона мені її подарувала, щоб я берегла хустку до одруження своєї першої дитини. У день весілля, синку, я повинна була тобі подарувати цю хустку. Але якось забула. Дарую тобі її сьогодні, напередодні весілля твоєї доньки, – і поклала перед сином весільний головний убір.
Дженет узяла його в руки і стала приміряти на свою голову.
– Не поспішай, настане і твоя черга, – сказав батько.
– Добре було б, щоб наречений висмикнув з твоєї голови дівочу накидку. І тільки потім на тебе надінуть велику хустку, подаровану багатодітною матір’ю, бажано білого кольору. Це означає: щоб молодята довго прожили у злагоді, і щоб ти пам’ятала, що з цієї секунди стаєш покірною дружиною, назавжди попрощавшись із дівочим життям.
Дженет ледве встигала записувати усе, докладно. Батько ж ходив по кімнаті, заламуючи пальці. Мабуть, хвилювався. А мама нареченої, схилившись над записами доньки, намагалася розібратися в них. Настала тиша. Але її порушила онучка.
– То для такого весілля, бабусю, потрібен режисер.
– А що це таке? – поцікавилася та.
Онучка пояснила їй. А вона, недовго думаючи, сказала:
– Навіщо нам цей режи… Знайшла слово. Я в тебе є. Моли Аллаха, щоб дожила до весілля.
А сама чекала остаточного рішення сина, котрий, на відміну від матері, говорив мало. Доки усі розмірковували, бабуся не витримала.
– Але, сьогодні багато міських туркменок не визнають накидок на обличчя і широкий дон. А народне повір’я вчить: «Закривати обличчя і поставу нареченої потрібно від нечистих сил, що на весіллі можуть непомітно до неї пристати».
Закінчилася сімейна нарада одностайним рішенням: влаштувати весілля Дженет за усіма туркменськими звичаями. Щоправда, без верблюдів, але враховуючи всі настанови бабусі. А це означає, що молодим уготоване щасливе життя. Тому що в народі побутує думка: «Яке весілля, таким і життя буде».
Сачак – домоткана хустка, у якій зберігається хліб
Дон – туркменський халат
Догдан – срібна нагрудна жіноча прикраса
Кайтарма – пригощення свекрові та нових родичів у хаті нареченої
